Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 119

Ще кілька місяців після того не наважувався я повертатися до цієї теми.

– Та нарешті повернувся? – спитав я.

– Це зробив сам преподобний Горацій, – відповів Тредльс. – Він – чудова людина, зразкова в усіх відношеннях; і він довів своїй дружині, що їй слід, як християнці, бути готовою до жертви (а особливо до жертви, що відкладається на такий довгий час) і не бути такою безжальною до мене. Щодо мене, Копперфілде, то, слово честі, я відчував себе справжнім яструбом, який вдерся в цю мирну сім'ю.

– А сестри, певно, стали на твій бік?

– Та не можу сказати, щоб це було так, – відповів він. – Коли ми так-сяк схилили на свій бік місіс Крулер, то нам ще довелося повідомити про це Сару. Ти пригадуєш, що я казав про Сару – у неї щось негаразд із хребтом?

– Прекрасно пам'ятаю.

– Вона заломила руки, – сказав Тредльс і розгублено глянув на мене, – заплющила очі, посиніла, як бузок, закостеніла і два дні не хотіла їсти нічого, крім розмочених у воді сухариків, та й ті чайними ложками.

– Страшенно неприємна дівчина, Тредльсе, – зазначив я.

– О, прошу пробачення, Копперфілде, – заперечив Тредльс. – Вона чарівна дівчина, але дуже чутлива. Правду кажучи, вони всі дуже чутливі. Софі згодом розповіла мені, що жодними словами не можна змалювати мук совісті, які вона відчувала, доглядаючи Сару. Я її чудово розумію, Копперфілде; я сам почувався кримінальним злочинцем. Коли Сара трохи одужала, ми мусили повідомити інших вісім сестер, чим викликали в них різноманітні реакції, але всі надзвичайно патетичні. Дві найменші, що їх Софі виховує, тільки цими днями припинили ненавидіти мене.

– У будь-якому разі, тепер вони всі примирилися з цим? – спитав я.

– Та... так, можна було б це сказати, загалом, – несміливо і невпевнено вимовив Тредльс, – одним словом, ми тепер уникаємо цієї теми, а невлаштованість моїх справ та всякі тяжкі обставини – велика втіха для них. Відбудеться жахлива сцена, коли ми одружимося. Це значно більше скидатиметься на похорон, ніж на весілля. І вони всі зненавидять мене за те, що я забрав її від них.

Тепер я з ніжністю згадую його чесне обличчя, його погляд із трагікомічним кивком голови. Але тоді це не дуже вразило мене, бо тривожне блукання моїх думок заважало зосередити увагу на чомусь одному. Коли ми наблизилися до будинку, де жили сестри Спенлоу, я так рознервувався, що Тредльс запропонував мені заспокоїтися кухлем пива. Ми завітали до сусідньої таверни, а потім друг мій спрямував мої тремтячі кроки до дверей міс Спенлоу.

Я пригадую все, неначе уві сні: здається, служниця відчинила нам двері, якимсь чином я пробрався через зал, де висів барометр, і ми опинилися в малій спокійній вітальні на першому поверсі, за вікном розрісся гарний садок. Ось ми сіли на канапу, і мені здалося, ніби кучері Тредльса, який скинув тепер капелюх, обернулися в маленьких ляльок на пружинах, що вистрибують з хитро збудованих табакерок, коли їх відкривати. Я чув, як цокає старомодний годинник на полиці каміна, і марно намагався підлаштувати биття мого серця під його ритм. Ось роззираюсь я кімнатою, шукаючи будь-які ознаки Дори, і не знаходжу жодних. Ось здалося мені, що десь далеко гавкнув Джіп, але негайно хтось затулив йому рота. І нарешті я почав спиною штовхати Тредльса в камін і неймовірно збентежено вклонятися двом сухеньким літнім дамам, вбраним у чорне. Обидві дами були, наче викапані портрети померлого містера Спенлоу.

– Прошу, – сказала одна з двох маленьких леді, – сідайте.

Коли я нарешті припинив спотикатися через Тредльса і сів на щось не схоже на кішку, – бо спочатку я сів саме на неї, – то в очах мені трошки проясніло, і я помітив, що містер Спенлоу був, мабуть, молодшим братом; що одна з сестер була старша за іншу років на шість-вісім; і що молодша мала, очевидно, керувати наступним засіданням, бо саме в її руці був мій лист (яким дивним здавався він мені тепер), що його вона розглядала крізь лорнетку. Вони були вбрані однаково, але костюм цієї сестри відзначався якоюсь непомітною дрібницею, пристойною для молодої леді – хустинка, брошка, браслет, зайва складка на комірці чи щось подібне, невловиме на перший погляд, що надавало їй жвавішого вигляду. Вони обидві були прямі, серйозні, урочисті і спокійні. Сестра, та, в якої не було мого листа, схрестила руки на грудях і сиділа нерухомо, як ідол.

– Містере Копперфілд, якщо не помиляюсь? – звернулася до Тредльса сестра з моїм листом.

Такий початок не віщував нічого доброго. Тредльсові довелося пояснити, що то я – містер Копперфілд, мені довелося відрекомендуватись, а їм довелося пояснити, що вони помилилися, приймаючи містера Тредльса за містера Копперфілда. Загалом, становище вийшло гарненьке. А тут іще ми всі виразно почули, як Джіп двічі гавкнув, і знову хтось затулив йому рота.

– Містере Копперфілд! – сказала сестра з листом.

Я зробив щось – очевидно, вклонився – і весь перетворився на увагу, коли втрутилася друга сестра.

– Моя сестра Лавінія, – сказала вона, – бувши обізнаною зі справами такого порядку, висловить те, що ми вважаємо за найкраще для щастя обох сторін.

Згодом я дізнався, що міс Лавінія правила за авторитет у сердечних справах, бо в давні часи існував певний містер Піджер, який чудово грав у віст і був запідозрений в ніжних почуттях до неї. Моя особиста думка полягає в тому, що це було тільки теоретичне припущення, і що Піджер був зовсім непричетний до обвинувачень у подібних почуттях – ніхто не може похвалитися, що чув від нього хоч натяк на них. А проте і міс Лавінія, і міс Клариса були переконані, що він обов'язково оголосив би про свою ніжну пристрасть, якби не вкоротив собі віку у самому розквіті молодості (тобто коли йому було років шістдесят) через надмірне вживання алкоголю і надмірне відновлення від цього в теплих водах. Вони втішалися думкою, що він помер від потаємного кохання, хоч мушу сказати, що в будинку висів його портрет, і багряний ніс явно суперечив такій думці.

– Ми не будемо, – сказала міс Лавінія, – вдаватися до минулої історії цієї справи. Смерть нашого бідолашного брата Френсіса поклала цьому край.

– Ми не мали звички часто зустрічатися з нашим братом Френсісом, – сказала міс Клариса, – але жодних незгод або сварок між нами не було. Френсіс обрав свій шлях, ми обрали свій. Ми визнали за краще для щастя обох сторін, щоб це було так. І так воно й було.

Коли якась із двох сестер розмовляла, вона трохи нахилялась уперед, після кожного речення похитувала головою і, замовкнувши, знову випрямлялася. Міс Клариса так і не ворухнула жодною зі своїх рук. Вона тільки іноді вистукувала пальцями на ліктях якусь мелодію, менует чи марш, але так і не ворухнула руками.

– Становище нашої племінниці, її передбачуване становище, дуже змінилося після смерті нашого брата Френсіса, – сказала міс Лавінія, – а тому ми вважаємо, що самі думки нашого брата щодо її становища теж змінилися б. Ми не маємо, містере Копперфілд, підстав сумніватися, що ви – молодий джентльмен з добрими якостями і чесною вдачею, ми певні також, що ви любите або принаймні цілком переконані, що любите нашу племінницю.

Я відповів, як і завжди відповідав за всякої нагоди, що ніхто ніколи нікого не любив так, як я люблю Дору. Тредльс прийшов мені на допомогу, бурмочучи щось на підтвердження цього.

Міс Лавінія хотіла було подати якусь репліку, коли міс Клариса, яка пройнята була постійним бажанням говорити про свого брата Френсіса, знову взяла слово:

– Якби мати Дори, – сказала вона, – виходячи заміж за нашого брата Френсіса, виразно сказала, що за її обіднім столом нема місця для інших членів сім'ї, то це було б краще для щастя обох сторін.

– Сестро Кларисо, – сказала міс Лавінія. – Мабуть, не слід нам говорити про це тепер.

– Сестро Лавініє, – сказала міс Клариса, – це стосується нашої теми. Я і не подумаю втручатися в твою частину теми, що про неї тільки ти уповноважена говорити, але про цю частину я маю свою думку і мушу висловити її. Було б краще для щастя обох сторін, якби мати Дори, виходячи заміж за нашого брата Френсіса, просто висловила б свої наміри. Тоді б ми знали, на що нам чекати. Ми сказали б: "Будь ласка, не запрошуйте нас ніколи", і жодних підстав до непорозумінь не було б.

Коли міс Клариса захитала головою і замовкла, міс Лавінія, знову глянувши в лорнетку на мій лист, відновила свою промову. В обох сестер, зазначу між іншим, були маленькі світлі очі, які раз у раз кліпали, наче у пташок. Та й взагалі вони були дуже схожі на пташок; їхні короткі, уривчасті, несподівані жести і тонке щебетання нагадувало мені канарок.

Міс Лавінія, як я зазначив, продовжила:

– Ви спитали дозволу в моєї сестри Клариси і в мене, містере Копперфілд, завітати до нас як визнаний наречений нашої племінниці.

– Якби наш брат Френсіс, – знову втрутилася міс Клариса (якщо можна вжити слово "втрутитися" до такої пройнятої почуттям власної гідності особи), – хотів оточити себе атмосферою Докторської палати і лише Докторської палати, то яке право чи бажання мали б ми заперечувати проти цього? Безперечно, ніякого. Ми завжди були далекі від бажання докучати комусь. Але чому б не заявити про це? Хай наш брат Френсіс і його дружина тішилися би зі свого товариства. Ми з сестрою Лавінією тішимося своїм. Сподіваюся, що ми самі зможемо знайти собі товариство.

Ця тирада була начебто звернена до Тредльса і до мене, і тому ми з Тредльсом спробували щось відповісти. Слів Тредльса розібрати не вдалось, а я, здається, зазначив, що це надзвичайно схвально з боку всіх зацікавлених сторін. Не маю й найменшого уявлення, що я хотів цим сказати.

– Сестро Лавініє, – мовила міс Клариса, полегшивши свою душу, – ти можеш продовжувати, моя люба.

Міс Лавінія продовжувала:

– Містере Копперфілд! Ми з моєю сестрою Кларисою обережно і старанно обміркували ваш лист і зрештою показали його нашій племінниці та обговорили його з нею. Ми не маємо ніякого сумніву, що ви думаєте, ніби дуже любите її.

– Думаю, мем? – палко скрикнув я. – О!..

Але міс Клариса кинула на мене гострий погляд канарки, який означав, що не слід переривати оракула, і я попросив пробачення.

– Кохання, – почала міс Лавінія, поглядаючи на свою сестру у пошуках підтримки, яку та надавала легким похитуванням голови після кожного слова, – дозріле кохання, щире, глибоке кохання висловлюється нелегко, голос його слабкий.