Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 131

Ось тоді Дора була в усій своїй славі! Готуючись до цієї великої праці, вона міняла фартушки, приносила з кухні ганчірки і навіть рушники, щоб витирати чорнила з пер, і щохвилини спинялася, щоб показати свою роботу Джіпові і посміятися разом з ним, немов Джіп розумів усі її думки і вчинки. Вона була цілком переконана, що праця її далеко не закінчена, якщо не підпише вона в кінці свого імені. І підписавшись, вона урочисто подавала свій твір мені на розгляд, і коли я голосно схвалював його, дитинка-дружина кидалася мені на шию, щиро радіючи. Всі ці спогади, прості й дрібні для інших, зворушливі для мене.

Незабаром вона дістала у свою власність ключі і почала без угаву дзеленчати по всьому будинку, походжаючи туди й сюди з маленьким кошиком, прив'язаним до її корсажа. Щоправда, ці ключі були тільки іграшкою для Джіпа, і нечасто мені щастило бачити замкненими місця, що до них належали всі ці ключі, але Дора була дуже рада, і я радів разом із нею. Вона була цілком задоволена цією фантастичною ознакою господарської розпорядливості, і ми обоє веселилися досхочу, немов господарювали в ляльковому будиночку, збудованому для дитячих розваг.

Так минало наше життя. Дора полюбила бабусю майже так само, як і мене, і часто розповідала їй про той час, коли вона уявляла її собі "сварливою, пихатою старою". Бабуся, здавалось, остаточно втратила свою колишню суворість. Вона пестила Джіпа, хоча Джіп ніколи не відповідав їй ласкою; слухала щодня гітару, хоча раніше я ніколи не помічав у ній особливої прихильності до музики; ніколи не нападала на наших недієздатних служниць, хоча приводи траплялися на кожному кроці; переходила пішки величезні віддалі виключно для того, щоб купити якусь дрібничку для Дори і зробити їй приємний сюрприз. Часто голос моєї бабусі весело лунав по всьому подвір'ю, коли вона гуляла в саду або стояла на ганку і кликала:

– Де Маленька квіточка?

VII. Містер Дік виправдовує сподівання моєї бабусі

Минув деякий час відтоді, як я покинув доктора Стронга. Мешкаючи неподалік, я бачився з ним досить часто, і, крім того, два чи три рази ми всією сім'єю приходили до нього обідати або пити чай. Старий Солдат розташувалася на постійних квартирах під докторовим дахом. Вона зовсім не змінилась, і ті самі безсмертні метелики пурхали на її чіпці.

Як і деякі інші тещі, що я їх чимало знав на своєму віку, місіс Марклгем любила розваги значно більше, ніж її дочка. Вона ладна була веселитись у будь-який час і, як досвідчений і старий воїн, удавала, ніби вдається до всіх цих розваг лише щоб догодити своїй коханій дитині. Бажання доктора розважити свою дружину неймовірно подобалося цій зразковій матері, і вона повною мірою схвалювала всі розпорядження містера Стронга.

Я не маю сумніву, що вона роз'ятрювала рану доктора, сама того не знаючи. Вмовляючи зятя полегшити долю молодої дружини, хитра теща мала на думці не що інше, як задоволення своїх егоїстичних нахилів, які не завжди відповідали її зрілому вікові; але разом з тим вона, якщо не помиляюся, посилювала в доброму докторі побоювання, що він – гнобитель своєї молодої дружини, і що між ним і супутницею його життя нема ніякої схожості в бажаннях, потребах і почуттях.

– Душа моя, – сказала вона йому якось у моїй присутності. – Ви самі бачите, що затворницьке життя має бути тяжким для нашої милої Енні.

Доктор добродушно кивнув головою.

– Коли вона дійде віку своєї матері, – вела далі місіс Марклгем, махаючи віялом, – тоді буде інша річ. Мене можете хоч до тюрми засадити; була б лише шляхетна компанія і партія у віст, то я навіть не захочу звідти виходити. Але я не така, як Енні, ви самі знаєте; і годі й казати, що Енні не така, як її мати.

– Правда, правда, – промовив доктор.

– Ви найкращий з людей... Ні, вибачте, – наполягала вона, коли доктор рухом руки хотів заперечити цей комплімент. – І я мушу сказати це вам просто в очі, бо завжди говорю про це за вашою спиною: ви найкращий з людей; але, звичайна річ, у вас не можуть бути – чи можуть? – так самі бажання і потреби, як у молоденької жінки.

– Ні, – сказав доктор засмучено.

– Звичайно, ні! – вигукнула Старий Солдат. – Ось візьміть ваш словник, приміром. Що за корисна річ – словник! Яка необхідна річ – сенс і значення слів. Без доктора Джонсона та інших людей такого сорту ми, так би мовити, не могли б навіть пояснити як слід своїх щоденних потреб... Але ж не варто чекати, щоб словник – особливо, доки він не завершений – цікавив Енні так само, як вас. Як ви думаєте?

Доктор знову кивнув головою.

– От чому я не можу не похвалити ваше піклування, – сказала місіс Марклгем, дружньо вдаряючи своїм віялом. – Це показує, що ви не думаєте, як інші старі, ніби на молодих плечах може бути стара голова. Ви вивчили характер Енні і знаєте його досконало. Оце мене й чарує!

Навіть лагідне і терпляче обличчя доктора Стронга скорчилося від непомітного болю під впливом таких компліментів.

– А тому, мій любий докторе, – вела далі Старий Солдат, знову кілька разів ударяючи його віялом на знак своєї ніжної любові, – ви можете командувати мною в усяку пору дня і року; знайте, що я завжди до ваших послуг. Я ладна їхати з Енні в опери, концерти, на виставки – куди заманеться; і ви ніколи не помітите втоми на моєму обличчі. Обов'язок, священний обов'язок, мій любий докторе, я ставлю понад усі міркування в світі.

І справді, вона дотрималася свого слова. Вона належала до осіб, не здатних нудитись і втомлюватися світським галасом, і щодо цього відзначалася дивовижною терплячістю. Майже щоразу, коли вона читала газету (а вона мала звичай читати її щодня не менше двох годин, розкинувшись на м'якому кріслі і озброївшись окулярами), вона відшукувала в оголошеннях якусь розвагу, що її, мовляв, неодмінно мусить побачити Енні. Марно запевняла дочка, що їй набридлі всі ці забавки; відповідаючи на таке зауваження, ніжна мати казала:

– Ти, звичайно, це краще знаєш, мила Енні, але я мушу зазначити, що ти, люба моя, дуже погано платиш докторові Стронгу за його незрівняну увагу.

Це говорилося здебільшого в присутності самого доктора, і, як мені здавалося, саме це спонукало його дружину відмовлятися від своїх заперечень. Втім, вона наважувалася на них дуже нечасто, а здебільшого мовчки корилася материній волі і покірно їхала, куди було завгодно Старому Солдатові.

Останнім часом рідко траплялося, щоб їх супроводжував містер Мелдон. Іноді бабуся і Дора діставали запрошення на спільну поїздку, але іноді запрошували саму тільки Дору. В обох випадках відмови не було. Спочатку такі запрошення були для мене досить неприємні; але міркування про нічну сцену, що відбулася в докторовому кабінеті, змінили мої думки з цього приводу. Мені здавалося, що доктор мав тоді цілковиту рацію, і я облишив усі свої підозри.

Бабуся, розмовляючи про це зі мною, здебільшого потирала собі ніс:

– Тут нічого не второпаєш, – казала вона. – Хотіла б я, щоб вони жили щасливо, але наш військовий друг (так називала вона Старого Солдата) навряд чи допоможе їм в цій справі.

Потім бабуся енергійно висловлювала думку, що якби наш військовий друг вирішив зняти з себе метелики і подарувати їх сажотрусам на травневе свято, то це скидалося б на деяку ознаку здорового глузду.

Проте вона покладала великі надії на містера Діка.

– У цього чоловіка, – казала вона, – кипить у голові якась дивовижна ідея. Він тільки не знає, що робити з нею – це для нього головне питання. Рано чи пізно він прославиться.

Не підозрюючи про ці пророцтва, містер Дік по-старому ставився до доктора і його дружини; ні на крок, очевидно, не відступав він назад, але й не посувався вперед. У такій позиції він закріпився раз і назавжди, немов гранітний монумент. Я був переконаний, що містер Дік нездатний рушити з місця.

Але якось увечері, через кілька місяців після мого весілля, коли я сидів сам за письмовим столом у вітальні (Дора з бабусею пішли пити чай до тіточок-канарок), містер Дік несподівано просунув голову в двері і багатозначно кашлянув, щоб звернути на себе мою увагу.

– Тротвуде, – сказав він, – чи не заважатиму я вам?

– Аж ніяк, – відповів я. – Прошу, містере Дік, увійдіть.

– Тротвуде, – сказав містер Дік, привітавшись зі мною і приклавши палець до свого носа. – Перш ніж сісти, я хотів би зробити одне зауваження. Чи ви знаєте вашу бабусю?

– Трохи, – відповів я.

– Вона – найдивовижніша жінка в цілому світі, сер!

Зробивши це повідомлення, яке лежало, очевидно, важким тягарем на його серці, містер Дік поважно сів на стілець і вп'яв у мене свій погляд.

– Ну, хлопче, – сказав містер Дік, – я збираюся поставити вам одне запитання.

– Ставте стільки запитань, скільки вам завгодно, – відповів я.

– Якої ви думки про мене, сер? – спитав містер Дік, схрестивши руки.

– Я вважаю вас своїм любим давнім другом, – сказав я.

– Дякую, Тротвуде! – мовив містер Дік, розсміявшись і зіскочивши зі стільця, щоб потиснути мені руку. – Але я маю на увазі, хлопче, – знову набрав він урочистого вигляду, – якої ви думки про мене щодо цього?

І він торкнувся свого лоба.

Я був спантеличений цим запитанням і не знав, що відповісти, але містер Дік сам полегшив моє становище.

– Слабкенький, чи не так? – сказав він.

– Ну, – нерішуче відповів я, – здається, трохи так.

– Ось воно! – вигукнув містер Дік, очевидно цілком захоплений моєю відповіддю. – Та ви ж знаєте, Тротвуде, коли вони взяли трохи клопоту з... ви самі знаєте з чиєї голови, і переклали його, самі знаєте куди, то тоді скоїлося...

Містер Дік почав швидко крутити руками, стискати їх, зводити і проробляти найрізноманітніші рухи, щоб висловити розлад своєї розумової діяльності.

– Ось воно як! Га? – сказав він нарешті.

Я кивнув головою і містер Дік відповів мені тим самим:

– Коротко кажучи, хлопче, – прошепотів містер Дік. – Я придуркуватий.

Я хотів був заперечити, але містер Дік спинив мене.

– Так, придуркуватий. Вона вдає, ніби так не вважає. Вона не хоче й слухати про це, але я таки придуркуватий. Я це знаю. Якби вона не оберігала мене, сер, то мене б замкнули до божевільні, і всі ці роки я бідував би хтозна як. Але я подбаю про її добробут. Я не витратив нічого з зароблених на переписуванні грошей. Я їх зберіг у скриньці.