Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 134

Зізнання завмерло на моїх устах, і я до цієї хвилини ховала цю таємницю в своїй душі.

Місіс Марклгем ледве чутно зойкнула, сперлася на спинку крісла і закрила обличчя віялом, немовби й не збиралась вийти з-за такого прикриття.

– Ніколи відтоді я не розмовляла з ним інакше, як у твоїй присутності. Роки минули, відколи він зрозумів своє справжнє становище в цьому домі. Повір мені, що твоя допомога йому, про яку ти розповідав потайки, бажаючи зробити мені приємність, ще збільшувала важкий і страшний тягар моєї таємниці.

Вона знову стала навколішки перед доктором, хоч він намагався не дозволити їй, і сказала, поглядаючи на нього крізь сльози:

– Не кажи ще ні слова! Дай спочатку висловитися мені! Чи добре, чи погано я вчинила, але відчуваю, що зробила б саме так, якби знову довелося мені бути в такому самому становищі. Ти не можеш собі уявити, що означало бути відданою тобі всією душею і ховати в серці такі спогади; бачити, які жорстокі підозри мене оточують, і водночас розуміти, що всі обставини їх підтверджують. Я була дуже молода і не мала нікого, хто міг би дати мені рятівну пораду. Між мамою і мною лежала прірва в усьому, що стосувалося тебе. Якщо я замикалась у самій собі, то тільки тому, що я дуже поважала тебе, дуже хотіла, щоб і ти поважав мене.

– Енні, моя чиста душа, – сказав доктор, – дівчинко моя люба!

– Ще трохи, ще кілька слів! Я була певна, що ти міг би одружитися з кращою жінкою і не мав би таких турбот, і що дім твій користувався б тоді значно більшою пошаною. Мене жахала думка, що я зробила б краще, якби лишилася твоєю вихованкою і майже дочкою. Я почала побоюватися, що негідна бути подругою такого розумного і вченого чоловіка. І якщо все це змушувало мене замикатись у самій собі, замість того, щоб відкрити тобі свої страждання, то знову повторюю, це тільки тому, що я дуже поважала тебе і сподівалася, що прийде день, коли я теж буду гідна твоєї пошани.

– Цей день прийшов уже давно, Енні, – сказав доктор. – За ним може настати тільки одна нескінченна ніч, серце моє.

– Ще одне слово. Потім я не хотіла – то був мій щирий намір – поділяти з будь-ким тяжке знання про негідний характер людини, до якої ти був такий добрий. І тепер – останнє слово, найдорожчий і найкращий із друзів. Зміна, яку я з таким болем і смутком помічала в тобі останнім часом і яку собі пояснювала іноді своїми колишніми побоюваннями, а іноді причинами, ближчими до істини, – ця зміна сьогодні стала мені зрозумілою. І завдяки випадку я довідалася також сьогодні про повну міру твоєї великодушної довіри до мене, незважаючи навіть на всі ці непорозуміння. Не думаю, що навіть найщиріша моя любов, найбезмежніша моя відданість спроможна винагородити тебе за таку великодушність і зробити мене гідною твоєї довіри. І, усвідомлюючи це все, я все ж таки сміливо можу підвести свої очі до людини, яку я поважаю, як батька, люблю, як чоловіка, яка священна для мене змалку, як друг, і я можу урочисто заявити, що ніколи ні найменшою думкою не зганьбила тебе, ніколи не вагалася в своїй любові і вірності.

Вона охопила руками шию доктора, і сиве його волосся змішалося з пишними каштановими кучерями молодої жінки.

– О, пригорни мене до свого серця, мій чоловіче! Ніколи не відганяй мене. Не думай і не говори про якусь нерівність між нами, бо вся ця нерівність полягає хіба що в безлічі моїх хиб. О, пригорни мене до свого серця, мій чоловіче, бо любов моя тверда, як скеля, і так само непохитна.

У мовчанні, яке настало слідом за цим, бабуся моя поважно підійшла до містера Діка, не поспішаючи обійняла його і гучно поцілувала. І це було дуже щасливою обставиною для нього, бо врятувало його від небезпеки скомпрометувати себе; я помітив, як він у цю хвилину хотів уже підстрибнути, щоб належним чином виявити свою радість.

– Ви дуже видатна людина, Діку! – сказала моя бабуся тоном найщирішого схвалення. – Не намагайтесь удавати, ніби ви не варті такої думки, я знаю вас краще.

Вона схопила його за руку, кивнула мені головою, і ми втрьох тихо вибралися з кімнати та пішли додому.

– Міцний удар для нашого військового друга, як не крути! – сказала моя бабуся по дорозі. – Я тепер спокійніше можу спати, навіть якби не мала інших причин радіти.

– Боюся, що вона впала в цілковитий розпач, – сказав містер Дік тоном глибокого співчуття.

– Оце так! Чи ви колись бачили крокодила в розпачі? – спитала моя бабуся.

– Навряд чи я будь-коли бачив крокодила, – смиренно відказав містер Дік.

– Ніколи б не було такої історії, якби не ця стара шкапа, – енергійно зазначила моя бабуся. – Дуже бажано, щоб деякі матері лишали своїх дочок самих після шлюбу і не так палко любили їх. Вони начебто гадають, що зробили величезну ласку бідолашній юній жінці, народивши її на світ, – прости мене, боже, – немовби їх просили народжувати! І за це вимагають винагороди – цілковитої волі звести свою дитину зі світу. Що ти думаєш про це, Троте?

Я думав про все, що було сказано. Думками я ще повертався до деяких слів, що чув їх у докторовому кабінеті. "Нема в шлюбі нерівності більшої, ніж несхожість у намірах і думках", "перший помилковий порив недосвідченого серця", "моя любов тверда, як скеля". Але ось ми підійшли до дому; зім'яте листя лежало під ногами, і дув осінній вітер.

VIII. Звістка

Минуло близько року після мого одруження, якщо тільки не зраджує мене пам'ять, не зовсім міцна на числа. Якось увечері я повертався додому після самотньої прогулянки, обмірковуючи книжку, яку я тоді писав (успіх мій все збільшувався внаслідок моєї завзятої праці, і в той час я писав свій перший роман). Проходив я повз будинок місіс Стірфорс, що траплялося зі мною досить часто відтоді, як я оселився в Гайгеті. Я намагався уникати наближення до цього місця, коли мав можливість іти іншим шляхом, але складно було його знайти, не роблячи великого гаку, і тому я часто ходив цією дорогою.

Поспішно йдучи повз цей будинок, я ніколи не дозволяв собі глянути на нього більше ніж один раз. Вигляд цієї будівлі завжди був похмурий і сумний. Вікна жодної з кращих кімнат не виходили на дорогу; вузькі старомодні вікна з важкими рамами, які ніколи не були привітними, тепер здавалися суворими, щільно і назавжди зачиненими. Через брукований майданчик крита галерея вела до входу, яким ніхто не користувався; сходи освітлювалися з круглого вікна, яке, дивно відрізняючись від усіх інших, одне тільки лишалось не темним; але й тут усе було в цілковитому занепаді. Не пам'ятаю, чи помічав я колись світло в цьому будинку. Хтось чужий на моєму місці, мабуть, подумав би, що за стінами лежить труп якогось бідолашного бездітного волоцюги. Якби ця місцевість була для мене зовсім незнайома, то, мабуть, спостерігаючи цю незмінну будівлю, я тішив би себе вигадками дотепних гіпотез щодо неї.

У будь-якому разі, я намагався думати про це якомога менше. Але душа моя не так легко проходила повз те місце, як тіло; і вигляд цієї похмурої будівлі пробуджував у мені цілий ряд смутних думок. Саме цього вечора черга таких думок, перемішаних зі спогадами дитинства, мріями юнацтва, привидами напівсформованих надій, тьмяними тінями розчарувань, які ледь-ледь вирізнялись у моїй свідомості, з амальгамою досвіду та фантазій, повільно проходила через мій мозок. Віддавшись темним думкам, машинально продовжував я свій шлях. Раптом голос, що залунав біля мене, змусив мене здригнутися.

То був жіночий голос. Я незабаром впізнав, що то говорила маленька покоївка місіс Стірфорс, яка носила раніше блакитні стрічки на своєму чепчику. Тепер вона зняла їх, очевидно для того, щоб пристосувати свою зовнішність до зміненого вигляду будинку; чепчик її був прикрашений двома бантами скромного коричневого кольору.

– Чи не будете ви, сер, люб'язні зайти до нас і поговорити з міс Дартль?

– Хіба міс Дартль послала за мною? – спитав я.

– Не сьогодні, сер, але то байдуже. Міс Дартль два чи три вечори тому помітила, що ви пройшли повз наш будинок, і наказала мені сидіти з шитвом на ґанку та чекати, доки ви пройдете знову, щоб попросити вас зайти.

Я повернувся і дорогою спитав свою провідницю, як почувається місіс Стірфорс. Покоївка відповіла, що її пані постійно хвора і нечасто виходить зі своєї кімнати.

Коли ми ввійшли, мені вказали на сад, де була міс Дартль. Залишений на самоті, я мусив особисто оголосити про свою присутність. Молода леді сиділа на лаві в кінці тераси, звідки розгортався краєвид великого міста. Вечір був хмарний, якесь бліде світло сяяло на небі; немов покривлений, відкривався в далечині пейзаж, і де-не-де якісь більші будівлі випиналися на тлі зловісного сяйва. Здалося мені, що таке тло цілком пасує цій понурій жінці.

Вона помітила моє наближення і підвелася мені назустріч. Здалася вона тоді мені ще більш блідою і худорлявою, ніж під час нашої останньої зустрічі – її полум'яні очі блищали яскравіше, і шрам вимальовувався ще різкіше.

Наша зустріч була не дуже ніжною. Після останнього побачення ми розійшлися, гніваючись одне на одного. Її обличчя виявляло зневагу, яку вона не намагалася приховати.

– Мені доповіли, що ви бажаєте поговорити зі мною, міс Дартль, – сказав я, зупиняючись перед нею і спершись рукою на спинку лави.

Горда леді знаком запросила мене сісти, але я відмовився від цієї честі.

– Скажіть, будь ласка, чи знайшли ви цю дівчину? – спитала міс Дартль.

– Ні.

– А проте вона втекла!

Я помітив, що її тонкі губи тремтять, наче жадають висловити бідолашній докір.

– Втекла? – повторив я.

– Так. Від нього, – сказала вона, зареготавшись. – Якщо її досі не знайшли, то, може, ніколи й не знайдуть. Можливо, вона вже померла.

При цьому погляд її змальовував таку погордливу жорстокість, якої ніколи не бачив я на жодному обличчі.

– Бажання смерті, – сказав я, – може бути наймилосерднішим вашим бажанням щодо цієї нещасної дитини. Я радий, що час пом'якшив ваші почуття, міс Дартль.

Вона не вдостоїла мене відповіді; натомість, обернувшись до мене і знову саркастично засміявшись, вона промовила:

– Друзі цієї чудової і покривдженої юної леді є і ваші друзі. Ви їхній оборонець і захисник їхніх прав. Чи хочете ви знати, що відомо про неї?

– Так, – сказав я.

Вона підвелася, злобно посміхаючись, відступила на кілька кроків до оповитої гостролистом стіни, що відділяла цей моріжок від палісадника, і крикнула гучним голосом, немовби кличучи якогось брудного звіра:

– Сюди!

Глянувши на мене через плече з тим самим виразом, вона додала:

– Ви, звичайно, зараз стримаєте пориви шляхетного заступництва або помсти, містере Копперфілд?

Я схилив голову, не знаючи, що на думці в цієї жінки.

– Сюди! – гукнула вона знову.

Вона повернулася в супроводі респектабельного містера Літтімера, який, аніскільки не гублячи своєї респектабельності, вклонився мені і став позаду міс Дартль.