Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 132

Я зробив заповіт. Я все залишу їй. Вона стане багатою і знатною!

Містер Дік витяг хустинку і витер собі очі. Потім він згорнув її дуже дбайливо, ніжно стиснув у своїх руках і поклав у кишеню з таким виглядом, ніби в ній була загорнута моя бабця.

– Адже ви людина вчена, Тротвуде! – сказав містер Дік. – Дуже вчена людина. Ви знаєте, який доктор розумний і який великий чоловік? Ви знаєте, яку честь він завжди робив мені? Він мудрий, але не гордий! Завжди він смиренно співчуває бідолашному Дікові, дурному невігласу. Я написав його ім'я на клаптику паперу і прив'язав цей клаптик до повітряного змія, і пустив цього змія на небо, до жайворонків. Змій зрадів, що несе це ім'я, сер, і небо стало яснішим!

Я зробив йому велику приємність, від щирого серця сказавши, що доктор заслуговує нашої найглибшої пошани і найвищої похвали.

– А його прекрасна дружина – це зоря, – сказав містер Дік. – Промениста зоря! Я бачив її блиск, сер. Але, – він присунув до мене стілець і поклав руку мені на коліно, – хмари, сер... хмари...

У відповідь на його стурбований вигляд я набрав такого самого вигляду і похитав головою.

– Що це за хмари? – спитав містер Дік.

Він подивився на мене з такою напруженою увагою, що я намагався говорити якомога повільніше, зрозуміліше, немовби пояснював дитині.

– Між ними помітно якесь відчуження, – відповів я. – Їх роз'єднує якась нещаслива обставина. Це таємниця. Можливо, це походить від нерівності їхніх років. А може, воно виросло помалу від найнікчемніших і найдрібніших причин.

Після кожного мого речення містер Дік замислено кивав головою; потім деякий час він сидів мовчки; очі його не відривалися від мого обличчя, а рука все ще спиралася на моє коліно.

– Доктор не гнівається на неї, Тротвуде? – спитав він через деякий час.

– Ні. Він обожнює її.

– Тоді я знаю, в чому сила, хлопче! – вигукнув містер Дік.

При цьому він радо вдарив мене по коліну, відкинувся на спинку стільця і кумедно пересмикнув бровами – одним словом, я більше ніж будь-коли вважав, що він з'їхав з глузду. Потім обличчя його раптом знову набрало серйозного виразу, він знову нахилився до мене і сказав, витягши спершу свою хустинку з таким шанобливим виглядом, ніби ця хустинка справді уособлювала мою бабусю:

– Найдивовижніша жінка в світі, Тротвуде. Чому вона не зробила нічого, щоб поправити це діло?

– Ця справа занадто складна і делікатна, щоб до неї втручалася стороння людина, – відповів я.

– А чоловік розумний і вчений, – сказав містер Дік, торкаючись до мене пальцем. – Чому він не зробив нічого?

– З тієї ж причини, – відповів я.

– Тож я таки знаю, в чому сила, хлопче! – вигукнув містер Дік.

Він став переді мною і в якомусь несамовитому захваті почав кивати головою та вдаряти себе по грудях, аж доки зовсім не знемігся.

– Божевільний, сер, – сказав містер Дік, – придуркуватий, слабий на розум – одним словом, ваш покірний слуга, – тут він знову вдарив себе в груди, – може зробити те, що нездатні зробити розумні і вчені люди. Я зведу їх, хлопче. Спробую. На мене ніхто не розгнівається. Мені не стануть заперечувати. На мене не звернуть уваги, якщо я вчиню неправильно. Я лише містер Дік. А хто звертає увагу на Діка? Дік – ніщо! Тьфу!

І він зневажливо дмухнув, неначе хотів здмухнути самого себе з лиця землі.

Добре, що він встиг зайти так далеко в своїй одвертості, бо саме тут почули ми, що до садової хвіртки під'їздить екіпаж, в якому поверталися додому моя бабуся і Дора.

– Ні слова, хлопче! – прошепотів він. – Хай усе лихо впаде на Діка – придуркуватого Діка, божевільного Діка. Я вже давно думав, сер, що здогадуюся, в чому сила, а тепер я таки це второпав. Після того, що ви мені сказали, я вже цілком цього певний. Все гаразд.

Більше ні слова не казав містер Дік про цю справу; проте він аж півгодини, на превелике хвилювання моєї бабусі, семафорив мені руками й ногами, натякаючи, щоб я зберігав важливу таємницю.

На своє здивування, протягом кількох тижнів я нічого не чув про план містера Діка, хоч дуже цікавився успіхом його спроб. У висновку, до якого він дійшов, я помітив промінь здорового глузду – не кажу вже про чудову душу, що розкрилась у світлі цього випадку, бо це для мене не було новим явищем. Кінець кінцем, я почав думати, що при слабкому і нестійкому стані свого розуму він або забув про свій намір, або зовсім від нього відмовився.

Одного чудового вечора, коли Дора не хотіла йти з дому, ми з бабусею вдвох пішли до докторового котеджу. То було восени, коли парламентські дебати не каламутили вечірнього повітря. Запах листя під нашими ногами нагадував мені наш давній сад у Блендерстоні, і старе тяжке почуття немовби віяло на мене разом із подувами вітру.

Вже у присмерку підійшли ми до котеджу. Місіс Стронг щойно повернулася з саду, де містер Дік усе ще вовтузився зі своїм ножем, допомагаючи садівникові стругати кілочки. Доктор був зайнятий з якимсь відвідувачем у кабінеті, але місіс Стронг запевняла, що гість незабаром піде геть, і просила нас почекати. Ми пішли з нею до вітальні і сіли біля темного вікна. Не могло бути й мови про будь-які церемонії при відвідуванні таких давніх друзів і сусідів, як ми.

Не встигли ми й кількох хвилин посидіти там, як до кімнати вбігла з газетою в руці місіс Марклгем, яка завжди була чимсь стурбована. Тепер у неї явно не вистачало подиху.

– Боже мій, Енні, чому ти не сказала мені, що в кабінеті є чужі? – скрикнула місіс Марклгем.

– Мамо, – спокійно відповіла та, – хіба ж я знала, що це вас цікавить?

– Хіба ж вона знала! – вигукнула місіс Марклгем, падаючи на канапу. – За все своє життя ніколи я не переживала нічого подібного!

– Отже, ви були в кабінеті, мамо? – спитала Енні.

– Чи я була в кабінеті? – урочисто проказала мати. – Авжеж, була! Я застала цю наймилішу людину – чи можете уявити собі мої почуття, міс Тротвуд і Девіде? – у той самий момент, коли він складав свій заповіт!

Її дочка швидко відвернулася від вікна.

– Він складав, моя люба Енні, – повторила місіс Марклгем, розгортаючи газету на колінах, наче скатертину, – свою останню волю і заповіт. Яка запобігливість і ніжне піклування цієї доброї істоти! Я повинна розповісти вам усе докладно. Я просто зобов'язана віддати належне голубчикові – так, він справжній голуб! – і розповісти вам усе докладно. Мабуть, вам відомо, міс Тротвуд, що в цьому будинку ніколи не запалюють свічок, доки очі, прикуті до газетного аркуша, не починають, одверто кажучи, рогом ставати. І що в цілому домі нема жодного крісла, де можна було б читати газету, тобто читати так, як я це розумію. Єдиний виняток – кабінет. От що привело мене туди, коли я помітила там світло. Я відчинила двері. Наш любий доктор був у товаристві двох ділових людей, очевидно, юристів, і всі вони втрьох сиділи за столом, і милий доктор тримав перо в руці. "Отже, джентльмени", – сказав доктор... Енні, любове моя, зверни увагу на кожне слово, – "сподіваюся, що тут ясно висловлена моя довіра до місіс Стронг і мій намір передати їй усе безумовно". Один з ділових людей відповів: "Усе безумовно". По цих словах я вигукнула з почуттям, яке цілком властиве серцеві матері: "Боже мій, вибачте!", кинулася геть і прибігла сюди через вузький і темний коридор, повз комору.

Місіс Стронг відчинила скляні двері, вийшла на веранду і спинилася там, притулившись до колони.

– Тепер скажіть, будь ласка, міс Тротвуд, і ви, Девіде, – мовила місіс Марклгем, машинально стежачи очима за дочкою. – Скажіть, чи не є такий вчинок відрадним і втішним? Чи не зворушливо бачити, як людина, сповна розуму, чинить таку річ? І чи не робить це честі великодушному серцеві доктора Стронга? Це лише показує, що я не помилялась ані на волосинку. Коли доктор Стронг вшанував мене візитом і просив у мене руки Енні, я сказала їй: "Люба моя, на мою думку, нема сумніву, що доктор Стронг забезпечить тебе, зробить більше ніж обіцяє".

У цю хвилину пролунав дзвоник, і ми почули кроки гостей, які йшли з дому.

– Тепер, без сумніву, все завершено, – сказала Старий Солдат, уважно прислухаючись до цих звуків, – мила людина підписала, приклала печатку і вручила папір кому слід. Душа його спокійна – і це чудово! Яка благородна душа! Енні, люба моя, я піду до кабінету з цією газетою, бо я ні на що не здатна, коли нема в мене новин. Міс Тротвуд, Девіде, прошу вас, ходімо! Треба тепер відвідати доктора.

Пригадую, що містер Дік стояв у темному кутку кімнати і складав свій ніж, коли ми пішли до кабінету слідом за допитливою тещею, і що бабуся люто терла собі ніс, бажаючи хоч трохи висловити свою злість проти нашого військового друга; але хто перший увійшов до кабінету, і як місіс Марклгем опинилась у своєму м'якому кріслі, і яким чином бабуся та я опинились удвох біля самих дверей (можливо, очі її були гостріші за мої, і вона тримала мене за руку) – цього я рішуче не пам'ятаю та навряд чи й знав колись. Але немає жодних сумнівів, що ми побачили доктора раніше, ніж він помітив нас; він сидів за столом, оточений своїми улюбленими фоліантами, що їх він із насолодою читав, спокійно підпираючи рукою голову. В цю хвилину до кабінету ввійшла місіс Стронг, бліда та тремтяча, містер Дік підтримував її однією рукою, а другу він поклав на плече доктора і змусив його підвести замріяні очі. Коли доктор підвів голову, дружина впала навколішки до його ніг, простягла до нього руки і подивилася на нього такими благальними очима, що їх я не зможу забути ніколи. Побачивши це, місіс Марклгем впустила газету, витріщила очі і взагалі дуже нагадувала собою ту різьблену постать, що її становлять на носі корабля, якому хочуть дати назву "Остовпіння". Все це я пригадую дуже добре.

Лагідне обличчя доктора, його здивування, душевне благородство, яке позначалося в позі його дружини, ніжна участь містера Діка, серйозний тон, яким бабуся вимовила: "І цю людину звуть божевільною!" – все це так жваво вимальовується перед моїми очима, ніби відбувається в ту саму хвилину, як я пишу ці рядки.

– Докторе! – сказав містер Дік. – Що тут у вас трапилось? Гляньте-но сюди!

– Енні! – скрикнув доктор. – Біля ніг моїх! Чи це можливо, люба моя?

– Так! – сказала вона. – Я прошу і благаю нікого не залишати цю кімнату. О, мій чоловіче і батьку, поклади край цьому довгому нестерпному мовчанню! Нехай з'ясується нарешті, що сталося між нами.

До місіс Марклгем, тим часом, знову повернувся дар мови і, очевидно, сповнена фамільної гордості і материнського гніву, вона скрикнула:

– Енні, негайно підведись і не ганьби своїх родичів принизливою поведінкою, якщо не хочеш, щоб я тут-таки збожеволіла!

– Мамо, – відповіла Енні. – Не витрачайте марно слів, бо я звертаюся до свого чоловіка, і навіть ви тут – ніхто.

– Ніхто? – вигукнула місіс Марклгем. – Це я ніхто? Дитина з глузду з'їхала.