Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 2

Потім вони знову почали гойдатись і дико вимахувати руками, ніби почуте збурило їхній душевний спокій. І ветхі гнізда граків гойдалися на їхніх верхів'ях, ніби уламки кораблів у бурхливому морі.

– Де ж птахи? – спитала міс Бетсі.

– Що? – моя мати міркувала про щось інше.

– Граки, куди вони поділись? – перепитала міс Бетсі.

– Та їх зовсім не було відтоді, як ми тут оселилися, – сказала моя мати. – Ми думали... містер Копперфілд думав, що тут дуже багато граків. Але це лише старі гнізда, і граки їх давно вже покинули.

– У цьому весь Девід Копперфілд! – вигукнула міс Бетсі. – Девід Копперфілд з голови до ніг. Називає будинок "Граки", коли жодного грака і близько немає, а побачивши самі гнізда, сподівається знайти птахів.

– Містер Копперфілд, – спробувала заперечити моя мати, – помер. Та якщо ви бажаєте говорити мені погані речі про нього...

Моя бідолашна мати, я підозрюю, на якусь мить мала намір піти в бій проти тітоньки, яка легко могла зупинити її однією рукою, навіть коли б матуся була краще, ніж цього вечора, підготована до таких речей. Але рішучість вгасла, щойно мати підвелася зі стільця, тож вона покірно повернулася на місце та знепритомніла.

Прийшовши до тями самостійно чи за допомогою Міс Бетсі, вона побачила, що остання стоїть біля вікна. Присмерк тим часом перейшов у темряву, і якби не вогонь каміна, то жінки не могли б бачити одна одну.

– Ну, – сказала міс Бетсі, повертаючись до свого стільця з таким виглядом, ніби вона підходила до вікна глянути на краєвид. – А коли ви сподіваєтесь...

– Я вся тремчу, – пролепетала мати. – Не знаю, в чому річ. Я помру, напевне...

– Ну-ну-ну! – сказала міс Бетсі. – Випийте чаю.

– О боже мій, чи ж думаєте ви, що мені від чаю полегшає? – безпорадно репетувала моя мати.

– Авжеж, полегшає, – сказала міс Бетсі. – Все це тільки ваші фантазії. Як звати вашу дівчину?

– Я не певна, що це буде дівчинка, пані, – наївно мовила моя мати.

– Боже, благослови цю дитинку! – вигукнула міс Бетсі, несвідомо повторюючи один з девізів, вишитих на приготованій у комоді подушечці, але відносила це до моєї матері, а не до мене. – Я не про те. Я про вашу служницю.

– Пеготті, – сказала мати.

– Пеготті? – повторила міс Бетсі з обуренням. – Невже ви хочете сказати, дитинко, що якась людська істота ходила до християнської церкви і дістала там собі ім'я Пеготті?

– Це її прізвище, – тихо промовила моя мати. – Містер Копперфілд називав її так, бо ім'я в неї таке саме, як і в мене.

– Гей, Пеготті! – гукнула міс Бетсі, відчиняючи двері вітальні. – Чаю! Ваша господиня трохи нездужає. Та не баріться!

Виголосивши цей наказ таким владним тоном, ніби вона була визнаною господинею в цьому будинку відтоді, як його збудували, вона визирнула за двері переконатися, чи Пеготті вже йде зі свічкою по темному коридору на звук невідомого голосу. Потім міс Бетсі знову зачинила двері і сіла, як і раніше, поклавши ноги на решітку каміна, підібравши спідницю і опустивши руки на коліна.

– Ви говорили тут щось про дівчинку, – сказала міс Бетсі. – Я й сумніву не маю, що народиться дівчинка. Я відчуваю, що це мусить бути дівчинка. Так ось, дитино, від моменту народження цієї дівчинки...

– А може, хлопчика? – мати насмілилася перервати її.

– Кажу вам, я маю передчуття, що це мусить бути дівчинка, – рішуче відповіла міс Бетсі. – Не сперечайтеся. Від моменту народження цієї дівчинки, дитинко, я збираюся бути її другом. Я збираюся бути її хрещеною матір'ю і прошу вас назвати її Бетсі Тротвуд Копперфілд. Жодних помилок не повинно бути в житті цієї Бетсі Тротвуд. Нікому не дозволю знущатися з її почуттів, люба моя. Вона мусить бути добре вихована та захищена від усякої дурної довіри до людей, які не варті її. Я маю подбати про це.

Після кожного речення вона смикала головою, ніби її штовхали власні старі кривди, притлумлені й ув'язнені всередині. Так принаймні здавалося моїй матері, коли вона дивилася на міс Бетсі при тьмяному світлі каміна. Але вона була занадто залякана моєю бабусею, занадто погано почувалася, занадто пригнічена та збентежена була, щоб зібратися з думками і словами.

– А Девід добре ставився до вас, дитя моє? – спитала міс Бетсі після короткого мовчання, щойно її голова перестала смикатися. – Вам добре жилося з ним?

– Ми були дуже щасливі, – сказала моя мати, – містер Копперфілд був занадто добрий до мене.

– І, мабуть, розпестив вас.

– Я тепер зовсім самотня і тільки на себе можу покладатися в цьому грубому світі, та я боюся, що він таки розпестив мене, – схлипнула моя мати.

– Ну... Не плачте, – сказала міс Бетсі. – Ви не надто підходили одне одному, якщо таке взагалі трапляється з людьми, тому я й питаю. Ви сирота, чи не так?

– Так.

– Ви були гувернанткою?

– Я доглядала малих дітей в одній сім'ї, де містер Копперфілд частенько бував. Містер Копперфілд був дуже чемний зі мною, приділяв мені багато уваги та врешті посватався до мене. І я згодилась. І отак ми й одружилися, – просто виклала моя мати.

– Га! Бідолашна дитинко! – промовила міс Бетсі, все ще понуро дивлячись на вогонь. – А чи розумієтеся ви на чомусь?

– Вибачте, мем? – пролепетала моя мати.

– Ну, скажімо, на домашньому господарстві, – сказала міс Бетсі.

– Небагато, боюся, – відповіла моя мати. – Не так багато, як хотілося б. Але містер Копперфілд навчав мене...

– Багато він сам на цьому розумівся! – зауважила міс Бетсі, ніби в дужках.

– I сподіваюсь, що я б мала деякі успіхи, бо дуже уважно вчилась, а він дуже терпляче навчав мене, коли б не оце велике нещастя – його смерть... – тут моя мати знову заплакала і не могла вже говорити далі.

– Ну, ну, – сказала міс Бетсі.

– Я регулярно вела домашню книгу і щовечора підбивала підсумки з містером Копперфілдом! – розпачливо зойкнула моя мати і знову безпорадно замовкла.

– Ну, ну! – скрикнула міс Бетсі. – Тільки не плачте більше.

– I ніколи ж ми жодним словом не посварилися з цього приводу, хіба тільки коли містер Копперфілд вважав, що мої трійки та п'ятірки занадто між собою схожі, або що я занадто заокруглюю хвостики у сімок і дев'яток, – у новому пориві відчаю простогнала моя мати і знову замовкла.

– Ви так собі здоров'я попсуєте, – сказала міс Бетсі, – а це буде погано і для вас, і для моєї хрещениці. Та ну ж бо! Не треба цього.

Такий аргумент ніби заспокоїв мою матір, хоч, очевидно, до цього більше спричинилося те, що їй ставало дедалі гірше. Обидві мовчали, тільки час від часу міс Бетсі вигукувала "га!", все ще тримаючи ноги на решітці каміна.

– Девід подбав забезпечити себе деякими прибутками, мені це відомо, – зазначила між іншим бабуся. – А що він для вас зробив?

– Містер Копперфілд, – насилу відповіла мати, – був такий завбачливий і добрий, що більшу частину своїх прибутків записав на мене.

– Скільки? – спитала міс Бетсі.

– Сто п'ять фунтів стерлінгів на рік, – відповіла мати.

– Могло б бути гірше! – сказала бабуся.

Ці слова негайно справдилися. Моїй матері стало так погано, що Пеготті, увійшовши з тацею і свічками, побачила це з першого погляду. Міс Бетсі могла б помітити й раніше, коли б у кімнаті було досить світла. Пеготті поспішно відвела матір до її кімнати нагору та негайно відрядила Гема Пеготті, свого племінника, який декілька днів про всяк випадок жив у будинку, по акушерку і лікаря.

Ці союзні сили були надзвичайно здивовані, прибувши через кілька хвилин і побачивши невідому леді величної зовнішності, яка сиділа перед каміном, прив'язавши капелюшок до лівої руки, і пхала вату у вуха. Пеготті нічого не знала про неї, а мати нічого про неї не говорила, тому вона була цілковитою загадкою у вітальні. А той факт, що її кишені містили цілі поклади вати, і що вона затикала собі цією ватою вуха, анітрохи не применшував урочистості її вигляду.

Лікар, містер Чілліп, пішов нагору й незабаром повернувся. Переконавшись, що йому доведеться просидіти з цією невідомою леді віч-на-віч кілька годин, він наважився бути галантним і люб'язним. Це був наймініатюрніший з чоловіків, найсмирніший з маленьких людей. Він виходив і заходив, намагаючись займати якнайменше місця. Він посувався повільно та нечутно, мов привид у "Гамлеті", навіть ще повільніше. Він схиляв голову на одне плече, почасти від скромної зневаги до себе, почасти від скромної поваги до всіх інших. Годі й казати, що він не міг би крикнути і на скажену собаку. Хіба що тільки сказав би слівце чи півслова, чи уривок слова, бо говорив він так само повільно, як і ходив; але поводитися зі скаженою собакою грубо він не міг би нізащо в світі.

Містер Чілліп, лагідно глянувши на мою бабусю, схилив голову набік, уклонився і, злегка торкаючись свого лівого вуха, спитав, натякаючи на вату:

– Якесь місцеве подразнення, мем?

– Що? – відрубала бабуся, відкупорюючи одне вухо.

Містер Чілліп був такий приголомшений цією лаконічністю, – як він потім розповів моїй матері, – що тільки якимсь дивом не втратив цілковитого самовладання. Але він чемно повторив:

– Якесь місцеве подразнення, мем?

– Дурниці! – відказала моя бабуся та закупорила собі вухо знову.

Після цього містерові Чілліпу нічого не лишалося робити, як сісти та несміливо поглядати на неї. А вона, не змінюючи пози, дивилась на вогонь, аж поки лікаря знову не покликали нагору. За якусь чверть години він повернувся.

– Все гаразд? – спитала бабуся, витягаючи вату з ближчого до лікаря вуха.

– Все гаразд, мем, – відповів містер Чілліп. – Ми… поволі просуваємося вперед, міс.

– Брр! – сказала бабуся і пересмикнулась в такт свого зневажливого вигуку. І закупорила вухо назад.

Він потім розповідав моїй матері, що дійсно був приголомшений – приголомшений навіть з професійної точки зору. Незважаючи на це, дві години він сидів і дивився, як вона сиділа і дивилась на вогонь, аж поки його не покликали нагору. Потім він знов повернувся.

– Ну? – сказала бабуся, знов витягаючи вату з того самого вуха.

– Ну, мем, – відповів містер Чілліп, – ми… ми поволі просуваємося вперед.

– Ах! – сказала бабуся.

При цьому вона так скривилась на нього, що містер Чілліп не міг це стерпіти. Він потім розповідав, що вона розраховувала такою поведінкою зламати його дух. Отже, він вирішив піти посидіти в коридорі, у темряві і на сильному протязі, поки його знов не покличуть.

Гем Пеготті, який учився в народній школі і добре знався на катехізисі, а тому гідний цілковитої довіри, розповідав наступного дня, як через годину після початку пологів зазирнув у двері вітальні та був миттєво викритий міс Бетсі – від хвилювання вона ходила назад-вперед і раптово схопила його, не залишивши ані шансу вислизнути з її рук.