Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 26

Мінні зі мною… і ви.

– О! А я думав, що ви збираєтеся зовсім залишити мене на самоті, – сказав містер Омер і розсміявся, аж захлинувся.

– А коли ви були такі ласкаві, що пообіцяли це, – вів далі молодий чоловік, – так я і взявся до роботи гаряче, як бачите. Може, подивитесь, як воно?

– Добре, – сказав містер Омер, підводячись. – Любий мій, – він зупинився, звертаючись до мене, – чи не хотіли б ви побачити…

– Ні, батьку, – втрутилася Мінні.

– Я гадав, це йому буде приємно, моя люба, – сказав містер Омер. – Але, мабуть, ти маєш рацію.

Не знаю, як я зрозумів, що вони пішли дивитися саме на труну моєї любої матері. Я ніколи не чув, як роблять труну. Я ніколи не бачив труни. Але якось зрозумів, що то був за стукіт. І коли молодий чоловік увійшов, я напевно знав, що він робив перед тим.

Отже, робота була закінчена. Двоє дівчат, чиїх імен я не чув, зчистили нитки й обрізки зі свого вбрання і вийшли до крамниці прибрати її та чекати на замовників. Мінні залишилася запакувати зроблене і покласти роботу в два кошики. Вона працювала навколішках і наспівувала чудову мелодію. Джорем – я не мав сумніву, що то був її наречений – підійшов і крадькома поцілував її (він начебто зовсім не зважав на мене). Він сказав, що батько її пішов за екіпажем, а тому він мусить поспішати, щоб підготуватися до поїздки. Потім він знову вийшов. Вона поклала наперсток і ножиці в кишеню, акуратно застромила голку з чорною ниткою в блузку й жвавенько почала вбирати пальто перед дзеркалом, в якому я побачив її задоволене обличчя.

Я спостерігав усе це, сидячи за столом у кутку, спершись головою на руку й міркуючи про зовсім інші речі. Екіпаж незабаром під'їхав до крамниці, туди спочатку поклали кошики, потім посадили мене, а потім сіли ті троє. Пригадую, то було щось середнє між легким екіпажем і возом для перевезення фортепіано. Цей екіпаж був пофарбований у темний колір, запряжений чорним конем з довгим хвостом. Місця там було досить для нас усіх.

Не думаю, що будь-коли у своєму житті переживав я такі дивні почуття, як тоді, коли сидів з ними (тепер я, звичайно, мудріший) і пригадував, що в них за робота, і бачив, як радіють вони поїздці. Я не гнівався на них, скоріше я боявся їх, ніби був кинутий між істотами, з якими я зроду не мав нічого спільного. Вони були в дуже веселому гуморі. Старий сів попереду, щоб правити, а двоє молодих сіли позаду нього. Коли він звертався до них, вони нагиналися вперед і кожний зі свого боку заглядав в його масне обличчя; здавалося, вони дуже люблять його. Іноді вони звертались і до мене, але я зіщулився в своєму кутку, приголомшений взаємними залицяннями і жартами, хоч і не дуже шумливими, і майже дивуючись, що ніхто не карає їх за черствість серця.

Коли вони зупинилися нагодувати коней, поїсти, попити і пожартувати, я ні до чого не міг торкнутись і не порушив свій піст. А коли ми дісталися до нашого дому, я зіскочив якнайшвидше з екіпажа, щоб не бути в їхньому товаристві перед цими священними вікнами, що дивилися на мене, немов сліпі. Даремно міркував я колись, що саме змусить мене заплакати вдома – варто було лише побачити вікно кімнати моєї матері і сусіднє вікно, що за кращих часів було моїм.

Не встиг я дійти до дверей, як опинився в обіймах Пеготті. Вона ввела мене до будинку. Не могла вона стримати свого горя, побачивши мене, але незабаром опанувала себе і почала говорити пошепки, ходити навшпиньки, ніби побоюючись стурбувати померлу. Я зрозумів, що вона давно не лягала в ліжко. Вночі вона сиділа, тихо пильнуючи. Поки її бідолашна люба красуня буде поверх землі, сказала Пеготті, ніколи вона не покине її!

Містер Мердстон не звернув на мене жодної уваги, коли я ввійшов до вітальні. Він сидів біля каміна, мовчки плачучи, зігнувшись у своєму кріслі. Міс Мердстон працювала за бюро, укритим листами та паперами: вона простягла мені свої холодні кінчики пальців і залізним шепотом спитала, чи зняли з мене мірку для жалобного костюма.

– Так, – відповів я.

– А твої сорочки? – спитала міс Мердстон. – Ти їх привіз додому?

– Так, мем! Я привіз додому весь свій одяг.

То були всі слова втіхи, що їх подарувала мені її твердість. Не маю сумніву, що вона знаходила вишукане задоволення в можливості з цієї нагоди демонструвати своє так зване самовладання, свою твердість, свій здоровий глузд і весь диявольський каталог бездушних якостей. Вона особливо пишалася тим, що повернулася до справ; і тепер, коли вона все зводила до пера й чорнила, ніщо не могло зворушити її. Всю решту цього дня і потім від ранку до ночі вона сиділа за столом і захоплено дряпала твердим пером, говорила суворим шепотом, не ворушачи жодним м'язом на обличчі і не помякшуючи жодного звуку свого голосу.

Брат її іноді брався до книжки, але, як я міг побачити, ніколи не читав. Він інколи розкривав книжку й дивився в неї, ніби читаючи, але впродовж цілої години не перегортав жодного аркуша, а потім кидав її та починав походжати по кімнаті. Годину за годиною сидів я, схрестивши руки, стежив за ним і лічив його кроки. Він дуже нечасто звертався до сестри і ніколи – до мене. В усьому нерухомому будинку він здавався єдиною рухомою річчю, якщо не зважати на маятники годинників.

Цими днями перед похороном я дуже мало бачив Пеготті. Тільки проходячи сходами, я завжди знаходив її біля кімнати, де лежали моя мати зі своїм немовлям. Та ще кожної ночі приходила вона до мене й сиділа біля узголів'я, доки я не засну. За день чи два перед похороном – здається, то було за день чи два, але я мало тямив у той важкий час і не міг відзначати його хід – вона завела мене до кімнати. Пригадую лише, що під білим покривалом на ліжку в чистій і свіжій кімнаті лежало те, що здавалося мені втіленням урочистої тиші, яка панувала в нашому будинку. А коли Пеготті спробувала легенько відгорнути покривало, я скрикнув: "О, ні! О, ні!" – і схопив її за руку.

Якби похорон відбувся учора, то й тоді я не міг би пам'ятати його чіткіше. Я пам'ятаю навіть повітря в кращій вітальні, де стояв я біля дверей, яскраве полум'я в каміні, блиск вина в графинах, візерунки на склянках і тарілках, легкий солодкий аромат пирога, запах сукні міс Мердстон і наші чорні вбрання. Містер Чілліп у кімнаті, він підходить побалакати зі мною.

– Як здоров'ячко мастера Девіда? – ласкаво запитує він.

Я не в змозі відповісти, що почуваюся дуже добре. Я простягаю йому руку, і він затримує її в своїй долоні.

– Боже мій! – каже містер Чілліп, лагідно посміхаючись, з теплою іскоркою в очах. – Наші маленькі друзі зростають навколо нас. Вони зростають так, що ми й незчуємось, як! Правда ж, мем?

Це він звертається до міс Мердстон, яка не відповідає нічого.

– Це велике досягнення, мем! – наполягає містер Чілліп.

Міс Мердстон відповідає хіба що гримасою і сухим кивком. Містер Чілліп, зніяковівши, відступає в куток, тягнучи мене за собою, і більше не розкриває рота.

Я зауважую це тому, що я зауважую все навколо, а не тому, що турбуюся про себе. І ось починає бити дзвін, містер Омер та інші підходять підготувати нас. Як уже давно розповідала мені Пеготті, в цій кімнаті зібралися ті, хто йшли за труною мого батька на те саме кладовище.

Ось містер Мердстон, наш сусід містер Грейпер, містер Чілліп і я. Коли ми підходимо до дверей, носії зі своїм вантажем уже в саду; вони йдуть перед нами стежкою, повз ясені, через ворота, до кладовища, де я так часто літніми ранками слухав співи пташок.

Ми стоїмо навколо могили. День здається мені інакшим від усіх інших днів, навіть світло не таке, як завжди, – сумніше, ніж зазвичай. Тут панує урочиста тиша, яку ми принесли з дому разом з тим, що покоїться тепер у землі. Ми стоїмо з непокритими головами, і я чую голос священика, що звучить на відкритому повітрі тихо, але виразно й просто: "Я є воскресіння й життя, каже Господь"; потім я чую схлипування. І я бачу серед юрби ту добру й вірну служницю, що її з усіх живих людей на землі я люблю найбільше; моє дитяче серце певне – одного дня бог скаже їй схвальні слова.

Тут багато знайомих облич – облич, що я їх бачив у церкві, коли спостерігав; облич, що вперше побачили мою матусю, коли вона приїхала до села в усій своїй юній красі. Я не звертаю на них уваги, – я не переймаюсь нічим, тільки своїм горем, – а все ж таки я бачу і впізнаю їх усіх, і навіть помічаю, як Мінні стоїть позаду і сяючими очима дивиться на свого коханого, що стоїть біля мене.

Усе закінчилося, могила засипана, ми повертаємося додому. Перед нами стоїть наш будинок, такий гарний і незмінний, так міцно пов'язаний у моїх спогадах з молодістю тієї, що померла. І вся моя журба – ніщо перед журбою, яку навіював на мене будинок. Але мене ведуть далі; містер Чілліп розмовляє зі мною; і коли ми приходимо додому, він підносить воду до моїх вуст; і коли я прошу в нього дозволу піти до своєї кімнати, він відпускає мене з якоюсь жіночою ніжністю.

Усе це, кажу я, сталося, наче тільки вчора. Події пізнішого часу відпливли від мене до берегів, де знайшли собі притулок усі забуті речі; але ця подія стоїть, немов висока скеля в океані.

Я знав, що Пеготті прийде до мене в мою кімнату. Святкова тиша цього часу (день так нагадував неділю, я й забув сказати про це) пасувала до нашого настрою. Вона сіла біля мене на моє маленьке ліжко і, тримаючи мою руку та інколи підносячи її до своїх вуст, інколи пестячи своїми долонями (так, мабуть, заколисувала вона мого братика), розповіла мені в звичайній своїй манері про все, що трапилося.

– Вона нездужала, – казала Пеготті, – вже давно. Якась стурбована була, нещаслива. Як народилося немовля, то спочатку їй ніби покращало, але що не день, то більше вона слабшала і згасала. Вона любила сидіти наодинці та при цьому частенько плакала. Але потім, коли з'явилось маля, стала йому співати – так ніжно й тихо, що одного ранку мені здалося, ніби той голос линув на небеса... Потім дедалі більше вона ставала несміливою, боязкою. І гнівне слово було для неї, наче удар. Але зі мною вона була такою, як завжди. Вона була незмінна до своєї дурної Пеготті, люба моя дівчинка...

Тут Пеготті зупинилась і ніжно поплескала по моїй руці.

– Востаннє я бачила її такою, як за старих часів, у той вечір, коли ви повернулися додому, любий мій.