Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 28

Він сидів на своєму звичайному місці, наче велика кам'яна постать. Але коли Пеготті почала озиратися навкруги та розмовляти зі мною, він кілька разів хитнув головою і зморщився. Я не уявляв собі, що він хотів цим сказати.

– Чудовий день, містере Баркіс, – зазначив я заради ввічливості.

– Непоганий, – сказав містер Баркіс, який завжди високо цінив свої слова і рідко їх промовляв.

– Пеготті вже цілком утішилася тепер, містере Баркіс, – вів я далі.

– Та ні, справді? – сказав містер Баркіс.

Поміркувавши про це, містер Баркіс кинув на неї проникливий погляд і запитав:

– Чи ви справді зовсім утішилися?

Пеготті розсміялась і підтвердила це.

– Ні, таки справді воно так? Чи ви таки втішилися? – рикав містер Баркіс, сідаючи до неї й штовхнувши її ліктем. – Втішилися? Кажіть щиро і по правді, цілком утішились? Утішилися? Га?

З кожним запитанням містер Баркіс присувався ближче до неї й раз у раз штовхав її ліктем; нарешті ми всі троє збилися купою в лівому кутку воза, і мене так стисли, що я ледве міг терпіти.

Пеготті звернула увагу містера Баркіса на мої страждання, тоді він поволі почав відсуватись. Я мусив зробити висновок, що йому здавалося, ніби він знайшов чудовий спосіб бути чемним, приємним і блискучим кавалером, не вдаючись до таких незручностей, як розмова. Деякий час він задоволено реготав. Раз у раз він знову повертався до Пеготті, повторюючи:

– Так ви справді зовсім утішилися, га, правда?

При цьому він знову присувався до неї ближче з тими самими запитаннями і з тим самим результатом – я мало не задушився. Нарешті, помічаючи його наближення, я підіймався, ставав на підніжку і вдавав, ніби оглядаю краєвиди – це допомагало мені уникати страждань.

Він був такий люб'язний, що зупинив коняку біля корчми і почастував нас вареною бараниною та пивом. Та навіть тоді, коли Пеготті пила пиво, він не міг утриматися, щоб не штовхнути її. Але що більше наближалися ми до кінця нашої подорожі, то більше ставало в нього справ і менше залишалося часу для залицянь. А коли ми опинилися на ярмутській бруківці, то почалася така трусанина, що ми більше ні на що не могли звертати уваги.

Містер Пеготті і Гем чекали нас на старому місці. Вони щиро привітали мене і Пеготті й потисли руку містерові Баркісу. Цей останній, зсунувши капелюха на самісіньку маківку, сором'язливо всміхаючись усім обличчям, усією постаттю, навіть ногами, виглядав дурнувато. Рибалки взяли по одній зі скринь Пеготті, і ми вже пішли були геть, коли містер Баркіс урочисто кивнув мені пальцем, запрошуючи зайти в якесь підворіття.

– Кажу вам, – пробурмотів містер Баркіс, – усе гаразд.

Я глянув йому в обличчя й відповів, намагаючись бути якомога глибокодумнішим:

– О!

– Ще не все остаточно, – сказав містер Баркіс, таємниче хитаючи головою, – та все гаразд!

I знову я відповів:

– О!

– Ви знаєте, хто мав намір? – вів далі мій приятель. – То був Баркіс, і тільки Баркіс.

Я ствердно кивнув головою.

– Усе гаразд, – сказав містер Баркіс, стискаючи мені руку, – ми з вами приятелі. Ви перший зробили все як слід!

Намагаючись бути якомога зрозумілішим, містер Баркіс став таким загадковим, що я міг би дивитися на його обличчя цілу годину і, напевно, вичитав би на ньому не більше, ніж на циферблаті годинника, який давно зупинився. Та на щастя, Пеготті покликала мене. Дорогою вона спитала, про що він говорив. Я відповів, що він сказав, ніби все гаразд...

– От безсоромний! – вигукнула Пеготті. – Але мені це байдуже. Деві, любий, що б ви подумали, коли б я вирішила вийти заміж?

– Ну... мабуть, ви мене любили б тоді не менше, Пеготті, ніж тепер! – відповів я, поміркувавши трохи.

Велике було здивування перехожих та родичів моєї няньки, що йшли попереду нас, бо добра душа мусила зупинитись і обійняти мене, присягаючись у своїй незмінній любові.

– Так що б ви сказали, серденько? – спитала вона знову, коли ми пішли далі.

– Якби ви вирішили вийти... за містера Баркіса, Пеготтi?

– Так, – відказала вона.

– Я подумав би, що це дуже добре. Бо тоді, знаєте, Пеготті, у вас завжди були б кобила й екіпаж, щоб поїхати побачитися зі мною; ви могли б їздити безкоштовно, і я був би певний, що побачу вас.

– Який же він розумненький! – скрикнула Пеготті. – А про що ж я розмірковувала цілий місяць? Так, серденько моє! Я думаю, що була б тоді більш незалежною. Та ще я охочіше працювала б у своєму власному господарстві, ніж у будь-чиєму домі. Не знаю, яка з мене тепер вийшла б служниця в чужих людей. І я завжди житиму поблизу могили моєї красуні, – задумливо сказала Пеготті, – і зможу приходити туди, коли захочу. І коли я засну навіки, то мене покладуть недалеко від моєї любої дівчинки.

Обоє ми замовкли на хвилинку.

– Але я б за це й не згадувала більше, – щиро сказала Пеготті, – коли б мій Деві заперечив і був проти. Даремно тоді мене запитували б у церкві тричі по тридцять разів, – не погодилася б я, коли навіть обручка лежала б у мене в кишені!

– Та гляньте на мене, Пеготті, – відповів я, – і подивіться, чи ж я справді не щасливий, чи я не щирий із вами!

Справді, я всім серцем прагнув цього.

– Гаразд, життя моє, – сказала Пеготті, стискаючи мене в обіймах. – Я міркувала про це день і ніч, обміркувала це з усіх боків і, мабуть, таки не помиляюсь. Але я знову подумаю про це, поговорю зі своїм братом, а поки що це буде між нами, Деві. Баркіс – добрий простий чолов'яга, – вела далі Пеготті, – і якщо я намагатимуся сумлінно виконувати свої обов'язки щодо нього, то, мабуть, сама буду винна, коли не буду... коли цілком не втішусь, – сказала Пеготті, щиро сміючись.

Ця цитата з містера Баркіса була така доречна і так нам обом сподобалася, що ми сміялися знову й знову і в зовсім веселому настрої йшли до оселі містера Пеготті.

Будиночок не змінився; мені здалося тільки, що він трохи зменшився. Місіс Геммідж чекала коло дверей, наче ще з того часу. І всередині було все без змін, аж до водоростей у блакитному глечику в моїй спальні. Я підійшов до флігеля і розглянувся: ті самі омари, краби і раки, перейняті тим самим бажанням охопити в свої клішні цілий світ, так само лежали безладною купою в тому самому старому кутку.

Але маленької Ем'лі не було видно, і я спитав у містера Пеготті, де вона.

– Вона в школі, сер, – відповів містер Пеготті, витираючи піт, що стікав його обличчям через важку скриню Пеготті, – вона повернеться додому, – він глянув на настінний годинник, – за двадцять хвилин чи за півгодини. Ми всі відчуваємо її відсутність, бережи її бог.

Місіс Геммідж застогнала.

– Веселіше, старенька! – гукнув містер Пеготті.

– Я відчуваю це більше, ніж будь-хто інший, – сказала місіс Геммідж. – Я – самітна, всіма забута істота, а вона, здається, – єдина людина, яка не перечить мені.

Місіс Геммідж, схлипуючи і хитаючи головою, заходилася роздмухувати вогонь. Містер Пеготті скористався цим, щоб глянути на нас і тихо мовити, затуляючи рота рукою: "Стара!"

З цього я зробив висновок, що ніякого поліпшення в душевному стані місіс Геммідж не відбулося від того часу, як я був тут востаннє.

Увесь цей дім був, чи мав бути, таким же чудовим місцем, як і завжди. А все ж я відчував розчарування. Мабуть, тому, що маленької Ем'лі не було вдома. Я знав, якою дорогою повертатиметься вона, і незабаром опинився на стежці, йдучи назустріч їй.

Невдовзі віддалік з'явилась якась постать, і я миттю впізнав у ній Ем'лі; хоч вона й виросла, але все ще була маленькою. Та коли вона наблизилась, я побачив, що її блакитні очі стали ще блакитнішими, її свіже обличчя – ще свіжішим, вся вона – ще кращою і веселішою; якесь дивне почуття змусило мене вдати, ніби я не впізнав її, та пройти повз неї, немовби дивлячись на щось далеке. Пізніше я зробив подібну річ ще раз у своєму житті, якщо не помиляюсь.

Маленька Ем'лі не збентежилася. Вона побачила мене досить добре, але не обернулась і не гукнула до мене, а, сміючись, побігла геть. Це змусило мене побігти за нею, а вона бігла так швидко, що я спіймав її вже біля самої хатини.

– О, так це ти? – промовила маленька Ем'лі.

– Але ти ж мене впізнала відразу, Ем'лі, – сказав я.

– А хіба ж ти мене не впізнав? – відповіла Ем'лі.

Я хотів був поцілувати її, але вона затулила вишневі губки руками, сказала, що вона вже не маленька, голосно засміялась і побігла додому.

Їй начебто подобалося мучити мене; ця зміна в її характері дуже мене здивувала. Накрили стіл для чаю, нашу маленьку скриню поставили на старе місце, але дівчинка не сіла біля мене, а влаштувалася біля сварливої місіс Геммідж. Коли містер Пеготті спитав її, чому вона робить це, вона закрила обличчя кучерями і тільки сміялась у відповідь.

– Чисте тобі кошеня! – сказав містер Пеготті, пестячи її своєю величезною долонею.

– Чистісіньке! Чистісіньке! – загукав Гем. – Чуєте, мастере Деві, їй-бо, чистісіньке кошеня! – від захоплення і втіхи він так реготав, що його обличчя запалало червоним.

Безперечно, всі вони розпещували маленьку Ем'лі, і найбільше – сам містер Пеготті: від нього вона могла добитися будь-чого, варто було тільки притулитися щічкою до його цупких бакенбардів. Я так думаю принаймні, бо бачив, як воно робиться; і думаю, що містер Пеготті мав рацію. Вона була така приваблива й мила, так чудово єднались у ній боязкість і лукавство, і я був зачарований нею більше, ніж раніше.

Крім того, вона була дуже чутлива, і коли після чаю ми сіли навколо вогню, а містер Пеготті, попихкуючи люлькою, натякнув на мою втрату, сльози виступили на очах маленької Ем'лі. Вона так лагідно глянула на мене через стіл, що серце моє сповнилося невимовною вдячністю.

– Ах! – сказав містер Пеготті, торкаючись її кучерів і пропускаючи їх крізь пальці, мов струмки води. – Ось іще одна сирота, бачте, сер! А ось, – сказав містер Пеготті, даючи Гемові стусана в груди, – ще одна, хоч він не дуже скидається на сироту.

– Коли б ви були моїм опікуном, містере Пеготті, – відказав я, похитуючи головою, – то, мабуть, і я не почувався б сиротою.

– Добре сказано, мастере Деві! – захоплено вигукнув Гем. – Ура! Добре сказано! Не почувалися б сиротою! Браво! Браво! – тут він відплатив стусаном містерові Пеготті, а маленька Ем'лі підхопилась і поцілувала містера Пеготті.

– А як поживає ваш приятель, сер? – звернувся містер Пеготті до мене.

– Стірфорс? – перепитав я.

– Ось воно, це прізвище, – скрикнув містер Пеготті, звертаючись до Гема. – Я знав, що це щось із нашої справи.

– Ви казали, що його звуть Радерфорс[6], – сміючись зазначив Гем.

– То й що? – відказав містер Пеготті. – Адже ж ти керуєш стерном, чи не так? Це недалеко одне від одного.