Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 30

Якби Пеготті виходила заміж щодня протягом останніх десяти років, то й тоді навряд чи в неї міг би бути спокійніший вигляд. Пеготті була такою, як завжди; вона пішла погуляти з маленькою Ем'лі та зі мною перед чаєм, поки містер Баркіс філософічно покурював свою люльку і втішався, очевидно, міркуваннями про своє щастя. Коли так, то щастя посилило його апетит – виразно пригадую, що хоч він з'їв багато свинини й овочів за обідом, і наостанок ще двох курчат, але за чаєм він мусив попоїсти холодної вареної шинки і поглинув велику кількість її, навіть оком не змигнувши.

Я часто згадував з часом, яке то було незвичайне, невинне весілля. Як потемнішало, то ми знову сіли в екіпаж і повільно рушили назад, поглядаючи вгору на зорі й говорячи про них. Я був їм за головного пояснювача і надзвичайно поширив знання містера Баркіса. Я розповів йому все, що знав, але він охоче повірив би всьому, що мені спало б на думку наплести йому; він був глибоко захоплений моїми здібностями і, слухаючи мене, заявив своїй жінці, що я – "юний Рошус"[7], я думаю, він мав на увазі геніальність.

Коли ми вичерпали питання про зорі, або, правильніше сказати, коли я вичерпав розумові здібності містера Баркіса, ми з маленькою Ем'лі зробили собі зі старої попони плащ і сиділи під ним до кінця подорожі. Ах, як я любив свою подругу. Я мріяв, як ми одружимось і поїдемо десь далеко, жити серед дерев і ланів, ніколи не старіючи, ніколи не стаючи мудрішими; назавжди залишимося ми дітьми, до руки рука блукатимемо під сонячним промінням на вкритих квітами ланах, вночі ми схилятимемо голови на мох, а коли помремо, нас поховають птахи. Отакі несусвітні мрії, ясні, як наша невинність, і мерехтливі, наче далекі зорі, займали мене всю дорогу.

Отож ми повернулися до старого судна пізно вночі. Там містер і місіс Баркіс попрощалися з нами й спокійно поїхали до свого власного будинку. Тоді вперше я відчув, що втрачаю Пеготті. Я ліг би в ліжко засмучений під будь-яким іншим дахом, крім того, який був над головою маленької Ем'лі.

Містер Пеготті і Гем знали не гірше за мене, що непокоїть мою душу; вони намагалися за допомогою вечері і щирих усмішок прогнати геть мій смуток. Маленька Ем'лі сіла поруч зі мною на скрині єдиний раз за все моє гостювання; і це було справді чудовим завершенням чудового дня.

Вночі почався приплив; і незабаром після того, як ми пішли спати, містер Пеготті та Гем вийшли ловити рибу. Я почувався дуже хоробрим, лишившись вдома єдиним захисником Ем'лі і місіс Геммідж. Я хотів тільки, щоб якийсь лев чи змій, чи ще якась жахлива потвора напала на нас, щоб я міг знищити її й дістати собі слави. Але, на жаль, нічого подібного не блукало по ярмутських обмілинах цієї ночі, тому я втішився снами про драконів аж до ранку.

Ранок прийшов разом із Пеготті. Вона гукнула до мене, як завжди, під вікном, немовби містер Баркіс-візник був від початку до кінця тільки сном. Після сніданку вона відвела мене до свого будинку – то був чудовий будинок. З усіх меблів там мене найбільше, мабуть, вразив старий письмовий стіл темного дерева у вітальні (за гідне місцеперебування господарів правила кухня з кахельною підлогою); цей письмовий стіл мав кришку, що її можна було відкривати, спускати і перетворювати на парту. І лежало на ньому велике видання книги Фокса про мучеників. Цей коштовний том, що з нього я не пригадую жодного слова, відкрив я негайно і негайно заходився читати; після того завжди, приходячи туди, я ставав навколішки на стілець, відчиняв шухлядку, де зберігався цей скарб, клав руки на парту і починав ковтати сторінки цієї книги. Боюся, що мене найбільше приваблювали малюнки – їх там було безліч, вони зображали всі види моторошних страхіть; так чи так, але мученики і будинок Пеготті назавжди від того часу невід'ємні для мене одне від одного.

Того дня я попрощався з містером Пеготті, Гемом, місіс Геммідж і маленькою Ем'лі. Ніч я перебув у Пеготті, в маленькій кімнаті під самісіньким дахом (з книжкою про крокодилів на полиці над узголів'ям). Пеготті сказала, що ця кімната буде завжди моєю і завжди триматиметься для мене в такому самому стані.

– У молодості чи під старість, Деві, любий, поки я матиму цей дах над головою, – заявила Пеготті, – ви знайдете цю кімнату такою, ніби я чекала тут на вас цієї хвилини. Я прибиратиму її щодня, як колись прибирала вашу малесеньку кімнатку, серденько моє; коли б ви поїхали аж до Китаю, то знайте, що ця кімната буде готова для вас завжди.

Усією душею відчув я щирість і вірність моєї любої старої няньки, і я подякував їй як міг найкраще. Але все одно не дуже добре мені це вдалося, бо цю промову оголосила вона мені вранці, і цього ж ранку я мусив поїхати і таки поїхав додому; вона з містером Баркісом супроводжувала мене в екіпажі. З важкою душею розлучалися вони зі мною біля воріт мого дому; дивно мені було бачити, як екіпаж від'їздить, відвозячи Пеготті геть і лишаючи мене під старими ясенями. Я залишився перед цим будинком, що в ньому жодне обличчя ніколи більше не гляне на мене з любов'ю чи прихильністю.

І ось мене кинули напризволяще! Не можу без смутку оглядатися назад на цей час. Знову відчуваю себе самотнім – без друзів, без товариства інших хлопців мого віку, без будь-якого товариства взагалі, крім моїх власних приголомшених думок. Тінь того часу немовби падає на папір, коли я пишу це.

Чого тільки не віддав би я, щоб мене послали до найсуворішої школи, щоб я міг вчитися чогось, якось, десь! На подібне не варто було сподіватися. Вони не любили мене; вони понуро, суворо, постійно зневажали мене. Гадаю, що матеріальне становище містера Мердстона в цей час було напруженим, але справа була не в цьому. Він не міг терпіти мене; віддаляючи мене від себе, він намагався, очевидно, віддалити саму думку, ніби я можу щось вимагати від нього – цілком успішно, до речі.

Не можна сказати, щоб мене активно мучили. Мене не били, не морили голодом; але мене кривдили безнастанно, систематично, з холодним спокоєм. День за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем мене холоднокровно занехаювали. Іноді, згадуючи про це, я запитую себе, що вони зробили б, коли б я захворів; чи залишили б мене лежати в моїй самотній кімнаті й знемагати наодинці, чи хтось допоміг би мені.

Коли містер і міс Мердстон були вдома, я сидів за столом разом з ними; за їх відсутності я годувався сам. Повсякчас вештався я без усякого нагляду навколо будинку; вони тільки пильнували, щоб я ні з ким не заприятелював: мабуть, вони побоювалися, що я скаржитимуся товаришам. З цієї ж причини, хоч містер Чілліп частенько запрошував мене до себе в гості (він був удівцем, кілька років до того вмерла його маленька світловолоса дружина, яка була схожа мені на кицю блідо-черепахового окрасу), але нечасто користався я щастям побути вечір у його храмі хірургії, читаючи якусь нову для мене книжку, вдихаючи запахи всіх ліків або розтираючи щось у ступці під його дбайливим наглядом.

З цієї самої причини мені нечасто дозволяли відвідувати Пеготті – тут ще відігравала роль їхня давня нелюбов до неї. Нянька моя вірно дотримувалася свого слова і щотижня або приходила до мене, або зустрічала мене десь поблизу; і ніколи не приходила вона з порожніми руками. Але тим гіршими були мої муки, коли мені забороняли приходити до неї в гості. Проте кілька разів мені дозволили піти туди. Гостюючи в них, я помітив, що містер Баркіс був досить скупий, або, як чемно висловилася Пеготті, "трохи бережливий". Він мав цілу купу грошей у скрині під ліжком, а казав, ніби в цій скрині самі тільки сюртуки та штани. Його багатства ховались у цій скрині з такою недоторканою сумлінністю, що потрібна була неабияка вправність, щоб виманити в нього трохи на дрібні видатки. Отже, Пеготті доводилося розробляти довгу складну схему, справжню "порохову змову" щоразу, як треба було робити суботні закупівлі.

У цей час я був такий пригнічений відвертою зневагою до мене, що, мабуть, був би зовсім нещасним, коли б не старі книжки. Вони були моєю єдиною втіхою, я лишався їм вірний, як і вони мені; знову і знову перечитував я їх – не знаю вже скільки разів.

Тепер я наближаюся до того періоду в моєму житті, який я ніколи не зможу забути, поки зможу пам'ятати хоч щось. Спогади про цей час, нерідко проти моєї волі, немов привиди, з'являються переді мною і женуть геть щасливі.

Якось я звично тинявся навколо нашого будинку на самоті, занурений у свої думки. Завернувши за ріг, я раптом зустрів містера Мердстона, що гуляв з якимсь джентльменом! Я збентежився і вже збирався пройти повз них, коли цей джентльмен гукнув:

– Кого я бачу? Бруксе!

– Ні, сер, Девід Копперфілд, – відповів я.

– Та не кажіть мені! Ви – Брукс, – вів далі джентльмен – Ви Брукс із Шеффільда! Ось як вас звуть!

Після цих слів я уважніше глянув на джентльмена. Сміх його був мені знайомий. Я пригадав, що то – містер Квіньйон, якого ми з містером Мердстоном зустріли в Лоустофті, перед тим, як… та не в цьому річ... можна й не казати, перед чим.

– Як ваші успіхи, де ви вчитеся, Бруксе? – спитав містер Квіньйон.

Він поклав руку мені на плече й розвернув мене, змусивши йти разом із ними. Я не знав, що відповідати, і непевно глянув на містера Мердстона.

– Він тепер живе дома, – сказав той. – Він ніде не вчиться. Не знаю, що робити з ним. Це – важкий тип.

Якусь хвилину на мені затримався його непривітний, нещирий погляд, а потім він насупився та відвів свої мерзенні очі кудись убік.

– Уф! – виголосив містер Квіньйон, поглядаючи на нас обох. – Гарненька погода!

Запанувало мовчання, я обмірковував найкращий спосіб звільнити своє плече від його руки і йти геть, коли він раптом мовив:

– Мабуть, ви й тепер такий дотепний хлопчина? Га, Бруксе?

– Авжеж! Він досить дотепний, – сказав містер Мердстон нетерпляче. – Відпустіть його краще йти, куди він хоче. Він не подякує вам за турботи.

Після цього натяку містер Квіньйон відпустив мене, і я поспішив додому. Озирнувшись уже в саду, я побачив, що містер Мердстон прислонився до хвіртки кладовища, а містер Квіньйон щось говорить йому. Вони обидва стежили за мною, і я розумів, що вони розмовляли про мене.

Містер Квіньйон заночував у нас. Поснідавши наступного ранку, я відсунув свій стілець і збирався йти з кімнати, коли містер Мердстон наказав мені залишитися.