Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 32

Я вам більше не заважатиму.

По цій мові він надів капелюха і вийшов, тримаючи ціпок під пахвою; щойно вийшовши з контори, він завів веселу пісеньку.

Тоді містер Квіньйон формально найняв мене служити в складі Мердстона і Грінбі за платню, здається, в шість шилінгів на тиждень. Я не зовсім певний, чи то було шість, чи сім шилінгів. Думаю, що спочатку платили мені шість шилінгів, а потім – сім. Він заплатив мені за тиждень уперед (очевидно, з власної кишені), і з цієї суми я видав шість пенсів Картоплині, щоб він відніс мою скриню ввечері до Віндзорського Валу. Скриня була надмірно важка для мене, бо я був тоді зовсім маленький. Ще шість пенсів я сплатив за обід, що складався з м'ясного пирога та кухля води з-під сусіднього крана. Годину, що призначена була для обідньої перерви, я прогуляв по вулицях.

У призначений час увечері містер Мікоубер з'явився знову. Я вимив руки і обличчя, виявляючи цим пошану до його чемності, і ми вирушили до нашого дому (так, мабуть, мав я називати цей будинок від того часу) разом. Містер Мікоубер називав мені вулиці й звертав увагу на вигляд будинків, щоб завтра мені легше було знайти шлях назад.

Прибувши в дім на Віндзорському Валу (подібно до свого хазяїна, він мав вигляд пошарпаний, але так само щосили претендував на респектабельність), він представив мене місіс Мікоубер. То була вже немолода худорлява та немічна леді; вона сиділа у вітальні (перший поверх був зовсім не вмебльований, і віконниці були закриті, щоб сусіди не бачили), тримаючи немовля біля грудей. Немовля було одним з близняток; і мушу тут зазначити, що я навряд чи за весь час свого знайомства з цією родиною бачив місіс Мікоубер без одного з цих близнят. Одне з близнят завжди діставало свою поживу.

Було в них ще двоє дітей: мастер Мікоубер років чотирьох і міс Мікоубер років трьох. Комплект доповнювала темнолиця молода жінка, що мала звичку чмихати і була служницею в сім'ї; і півгодини не минуло, як вона розповіла мені, що була "сиріткою" з сусіднього робітничого будинку Святого Люка. Кімната моя була на горішньому поверсі – окрема, скупо мебльована, вся розмальована під трафарет дивним орнаментом, що у моїй дитячій уяві складався із синіх кексиків.

– Ніколи й не гадала, – сказала місіс Мікоубер, коли піднялася з близнюком, щоб показати мені кімнату, і сіла перевести подих, – до одруження, коли жила з татом і мамою, що будь-коли мені треба буде шукати квартиранта. Але містер Мікоубер зазнає тепер труднощів, тож треба забути власні вподобання.

Я відповів:

– Так, мем!

– Труднощі містера Мікоубера нині майже непереборні, – вела далі місіс Мікоубер, – і не знаю, чи зможе він врешті їх подолати. Коли я жила вдома з татом і мамою, я справді навряд чи знала слово "труднощі" в тому розумінні, в якому я вживаю його тепер, але досвід навчає нас, як любив говорити тато.

Я не певен, чи вона розповідала мені, що містер Мікоубер служив раніше офіцером у морській піхоті, чи я собі це сам уявив. Але мені й досі здається – сам не знаю, чому – ніби він колись був у морській піхоті. Тепер він був агентом при різних торгівельних фірмах, але цією справою він заробляв небагато, коли взагалі щось заробляв.

– Коли кредитори містера Мікоубера не дадуть йому відстрочки, – сказала місіс Мікоубер, – то хай вони нарікають на себе; і що скоріше вони це зроблять, то краще. Не можна вичавити крові з каменю, і не можна вичавити зараз що-небудь з містера Мікоубера, не кажучи вже про судові витрати.

Ніколи не міг я цілком зрозуміти, чи то моя самостійність навіяла місіс Мікоубер хибну думку про мій вік, чи то ця тема так займала її, що вона могла б розмовляти про неї навіть з близнятами, коли поблизу не було нікого іншого. Так чи інакше, але з цих розмов вона почала і вела їх далі весь час нашого знайомства.

Бідолашна місіс Мікоубер! Вона казала, що докладала всіх зусиль; безперечно, так вона і робила. По центру дверей з вулиці висіла велика мідна дошка з написом "Пансіон місіс Мікоубер для молодих леді". Але я ніколи не помічав там молодих леді; ніколи жодна молода леді не приходила туди та начебто й не збиралася приходити. Не помічав я і приготувань для прийому молодих леді. Єдиними відвідувачами, що я їх бачив або чув, були кредитори. Вони приходили у будь-яку годину, а дехто з них неймовірно лютував. Якийсь чолов'яга з брудним обличчям – здається, швець – мав звичку вдиратись у коридор ще о сьомій годині вранці й гукати нагору містерові Мікоуберу:

– Виходьте! Ви ще вдома, я знаю! Заплатите ви нам чи ні? Не ховайтеся, це підло! Я не був би таким підлим на вашому місці! Заплатіть нам! Негайно платіть нам, чуєте? Виходьте!

Не дістаючи жодної відповіді на ці докори, він у своєму гніві доходив до таких слів, як "шахраї" та "грабіжники". Та й це не справляло потрібного враження, тому він іноді наважувався перейти на той бік вулиці й ревіти у вікна другого поверху, де, як йому було відомо, перебував містер Мікоубер. У таких випадках містера Мікоубера охоплювала туга і бажання вмерти; одного разу він навіть (як я зрозумів із зойків його дружини) намагався зарізатися бритвою. Але за півгодини після цього він старанно начищав черевики і виходив гуляти, наспівуючи ще елегантніше, ніж зазвичай. Місіс Мікоубер мала таку саму гнучку вдачу. Помічав я, як о третій годині дня вона падала непритомна від державних податків, а о четвертій вже наминала телячу котлету та пила пиво (все сплачено було двома відданими до ломбарду чайними ложками). Одного разу, в день опису їхнього майна, я повернувся додому трохи раніше, о шостій годині, та побачив, що вона лежить (звичайно, з одним із близнят) біля каміна, непритомна, закривши обличчя скуйовдженим волоссям; але ніколи я не бачив її веселішою, ніж у той самий вечір, коли вона, поглинаючи котлети на кухні, розповідала мені про своїх тата і маму та про те, які до них ходили гості.

У цьому будинку та з цією сім'єю проводив я свій вільний час. Снідав я шматком хліба, ціною в пенні, і порцією молока, що коштувала не більше. Ще один маленький шматок хліба та скибку сиру я зберігав собі на окремій полиці в окремому буфеті на вечерю. Ці витрати були чималими при моїх заробітках, що на них я мав існувати цілий тиждень. Від ранка понеділка до вечора суботи я не діставав нізвідки ні поради, ні розради, ні підтримки, ні втіхи, ні заохочення, ні допомоги – нічого і ні від кого.

Я був ще надто недосвідченою дитиною, щоб цілком самостійно дбати про себе. Тому частенько, йдучи вранці до контори Мердстона і Грінбі, я не міг встояти перед черствим пиріжком, виставленим на продаж за півціни в кондитерській крамниці, і на це я витрачав гроші, що мав би зберегти їх на обід. Тоді я лишався без обіду, або в найкращому разі купував собі булку чи шмат пудингу. Пригадую дві пудингові крамниці, до кожної з яких я ходив залежно від стану своїх фінансів. Одна з них була у дворі за церквою Святого Мартина, що тепер зовсім зруйнована. Пудинг у цій крамниці був смородиновий і особливо смачний, але коштував дорого – два пенні, хоч був за розміром не більший, аніж звичайний пудинг за один пенні. Цей дешевший можна було дістати у крамниці на Стренді – десь у тій частині району, що відтоді перебудована. То був великий блідий пудинг, важкий і глевкий, з кількома великими плескатими родзинками. Він щойно діставався з печі ще гарячим саме в час мого обіду, і я частенько обмежувався ним. Коли мені щастило обідати краще, я діставав ковбасу і шмат хліба або тарілку червоної яловичини за чотири пенні, або бутерброд з сиром і склянку пива з ветхої таверни навпроти нашого підприємства; таверна ця мала назву "Лев" або "Лев і ще щось", забув, що саме. Пригадую, одного разу я взяв із дому окраєць хліба і поніс під пахвою, загорнувши в шматок паперу, ніби книжку. Так я пішов до відомого і модного м'ясного ресторану біля Дрері Лейн і замовив собі півпорції біфштекса, щоб з'їсти з тим хлібом. Не знаю, що подумав кельнер про таку маленьку істоту, яка з'явилася зовсім сама; і досі я бачу, як він уп'явся в мене очима й покликав другого кельнера подивитися на мене. Я дав йому ще півпенні на чай і шкодував, що він узяв ці гроші.

Щось із півгодини перерви мали ми на чай. Коли в мене було достатньо грошей, я купував півпінти кави і шматок хліба з маслом. Коли грошей не було, я ходив дивитися на вітрини м'ясних крамниць на Фліт-Стрит, а інколи в таких випадках я йшов аж до Ковент-Гарденського ринку і дивився на ананаси. Я любив блукати навколо театру "Адельф" – це було таємниче місце з такими темними арками. Бачу себе, як ішов я під однією з тих арок увечері до маленької таверни біля річки; на майданчику перед тією таверною танцювали вантажники вугілля; я сів на лаву подивитися на них. Хотів би я знати, що подумали вони про мене.

Я був такою маленькою дитиною, що частенько, коли я заходив до бару або незнайомої корчми випити склянку елю чи портеру, щоб змочити обід, хазяї боялися давати мені напої. Пригадую, одного душного вечора я зайшов у бар і звернувся до хазяїна.

– Скільки коштує склянка вашого найкращого, якнайкращого елю?

То був якийсь особливий день, не пам'ятаю, який саме. Можливо, мій день народження.

– Два з половиною пенні, – відказав хазяїн, – коштує Справжній Незрівнянний ель.

– Тоді, – сказав я, добуваючи з кишені гроші, – налийте мені склянку Справжнього Незрівнянного, будь ласка, та щоб піни було багато!

У відповідь хазяїн, ніяково усміхаючись, оглянув мене з-за стійки з голови до ніг. Замість того, щоб налити мені пива, він зазирнув за загороду й сказав щось своїй дружині. Та підійшла до стійки з шитвом у руках і почала разом з ним розглядати мене. Вся ця картина і тепер стоїть мені перед очима. Хазяїн із загорнутими рукавами схиляється через бар, його дружина заглядає через відкидну загорожу, а я, збентежений, дивлюся на них знизу вгору з-за барної стійки. Вони поставили мені безліч запитань: як мене звуть, скільки мені років, де живу, де працюю і як я сюди потрапив? На все, побоюючись завдати неприємностей комусь, я постарався вигадати слушні відповіді. Вони почастували мене елем, хоч я підозрюю, що то був не Справжній Незрівнянний. Хазяїнова дружина підняла загорожу і, нахилившись, повернула мені гроші і подарувала поцілунок – напівзахоплений, напівспівчутливий, але жіночий і щирий, я певен.

Я знаю, що не перебільшую, навіть ненавмисно чи несвідомо, злиденність моїх коштів та труднощі мого життя.