Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 33

Я знаю, що коли містер Квіньйон давав мені шилінг, я витрачав ці гроші на обід або на чай. Я знаю, що я працював з ранку до ночі з простими чоловіками й хлопцями, вбраний у лахміття. Я знаю, що блукав по вулицях, їв погано й мало. Я знаю, що коли б не милість божа, то я би легко міг стати маленьким розбишакою або волоцюгою.

Проте я посідав певне становище на складі Мердстона і Грінбі. Крім того, містер Квіньйон робив усе, що міг зробити недбалий і заклопотаний на бридкій роботі чоловік, щоб відрізнити мене від решти. Але я ніколи не розповідав жодному чоловікові і жодному хлопцеві, яким саме чином опинився там, і нічим не виявляв, що сумую, там перебуваючи. Я страждав потайки, дуже страждав, але ніхто, крім мене, не знав цього. Як я вже казав, я не в змозі розповісти, як я страждав. Але я тримав це при собі і виконував свою роботу. З найперших днів я зрозумів, що коли б працював гірше за інших, то не міг би врятуватися від зневаги й презирства. Незабаром я став не менш досвідченим і кваліфікованим, ніж будь-хто з моїх товаришів. Хоч я тримався з ними зовсім просто, моя поведінка і манери відрізнялися від їхніх достатньо, щоб встановити між нами певну відстань. І хлопці, і дорослі зазвичай називали мене "маленьким джентльменом" або "юним суффолкцем". Якийсь чоловік на ім'я Грегорі, що був десятником вантажників, та ще один на ім'я Тіппі-візник, у червоній куртці, іноді звертаючись до мене, казали "Девіде". Але, здається, це було здебільшого в годину дуже щирих розмов, коли я намагався розважити їх під час роботи деякими оповіданнями з моїх старих книжок; оповідання ці швидко зникали з моєї пам'яті. Розсипчаста Картоплина якось повстав і збунтувався проти таких відзнак для мене. Але Мік Вокер негайно поставив його на місце.

Я вважав неможливим врятуватися від такого животіння і перестав цього сподіватись. Я твердо певний, що і на годину не міг забути про свій злиденний стан і завжди почувався до нестями нещасливим. Але я приховував це. I навіть у листах до Пеготті (хоч ми багато листувалися) ніколи не розкривав правди – почасти з любові до неї, а почасти – від сорому.

Труднощі містера Мікоубера додавали мені лиха. Покинутий усіма, я дуже прив'язався до цієї сім'ї і блукав, зайнятий думками про розрахунки і плани місіс Мікоубер, як виплутатися з біди, і згинався під тягарем турбот містера Мікоубера. Частенько суботнього вечора – я дуже любив суботні вечори, бо, по-перше, чудово було йти додому з шістьма чи сімома шилінгами в кишені, розглядати вітрини і міркувати, що можна купити на таку суму, і по-друге, тому, що я йшов додому раніше – так от, частенько, кажу, суботнього вечора місіс Мікоубер відкривала мені свою душу. Те саме траплялось і в неділю вранці, коли я заварював собі в мисочці для гоління порцію чаю чи кави, куплену вчора увечері, і довго сидів за цим сніданком. У містера Мікоубера було звичаєм гірко плакати на початку таких суботніх розмов, а наприкінці співати веселу пісню про Джека і Нен. Він іноді приходив додому вечеряти, захлинаючись сльозами і оголошуючи, що йому не лишилося нічого, крім тюрми; а в ліжко він лягав, вираховуючи, скільки коштуватиме зробити венеціанські вікна в будинку, "в разі, коли справи обернуться на краще" – така була його улюблена приказка. З місіс Мікоубер справи були так само.

Дивна дружба, що до неї спричинилося, мабуть, наше спільне лихо, виникла між мною та цими людьми, незважаючи на величезну різницю у віці. Але я ніколи не дозволяв собі прийняти запрошення поїсти і попити разом з ними з їхніх запасів (знаючи, що в них були погані стосунки з м'ясником і пекарем, і що їм самим частенько не вистачало харчів), аж доки місіс Мікоубер не відкрилася мені одного вечора.

– Мастере Копперфілд, – сказала місіс Мікоубер, – я не вважаю вас за чужого, а тому не вагаюся сказати, що труднощі містера Мікоубера наближаються до кризи.

Мені дуже сумно було почути це, і я з надзвичайним співчуттям подивився в почервонілі очі місіс Мікоубер.

– За винятком нижньої шкуринки голландського сиру, яка не пристосована для потреб молодших членів нашої сім'ї, – сказала місіс Мікоубер, – у коморі нема дійсно ні шматка. Я звикла говорити про комору, коли жила з татом і мамою, і тепер вживаю це слово майже несвідомо. Я хочу, власне, сказати, що в цілому будинку нічого їсти.

– Боже мій! – вигукнув я, дуже стурбований.

У мене лишилося в кишені два чи три шилінги з тижневої плати, – з цього я роблю висновок, що розмова відбулася в середу ввечері – і я поспішно добув їх і щиро попросив місіс Мікоубер позичити їх у мене. Але ця леді, поцілувавши мене й попросивши покласти гроші назад у кишеню, відповіла, що вона й думати про це не може.

– Ні, мій любий мастере Копперфілд, – сказала вона, – про це я не хочу й думати! Але ви розумний не на свої літа і могли б прислужитися мені іншим способом, якби захотіли. Цю послугу я вдячно прийняла б.

Я попросив місіс Мікоубер висловити своє прохання.

– Я вже розлучилася з тарілками, – сказала місіс Мікоубер. – Потайки, власними моїми руками заставила шість чайниць, дві солонки та пару цукерниць. Але близнята дуже зв'язують; і для мене, з моїми згадками про тата і маму, ці справи цілковито нестерпні. Є ще кілька дрібниць, без яких ми можемо обійтися. Почуття містера Мікоубера ніколи не дозволяли йому розлучитися з цими речами, а Клікет (так звали дівчину з робітничого будинку) зі своїм плебейським розумом може дозволити собі негідні вчинки, якщо довірити це їй. Мастере Копперфілд, я хотіла б просити вас…

Я вже зрозумів місіс Мікоубер і запевнив її, що вона може розраховувати на мене, як їй заманеться. Я того ж вечора почав виносити найлегші речі з їхнього майна і вирушав у подібні експедиції майже щоранку перед тим, як піти до Мердстона і Грінбі.

Містер Мікоубер мав кілька книжок на маленькій етажерці, яку він називав бібліотекою, – ці книжки першими пішли на ринок. Я відніс їх, одну по одній, до книжкової крамниці на Сіті-Роуд (частина цього району біля нашого будинку майже вся складалася з крамниць, де продавалися книжки та птахи) і продав за першу-ліпшу ціну, яка мені була запропонована. Хазяїн тієї книжкової крамниці, що жив у маленькому будиночку за нею, щоночі бував напідпитку й щоранку зазнавав жахливого гніву своєї дружини. Не раз, рано заходячи туди, я бачив його в безладному ліжку, з шрамом на чолі або синцем під оком, що свідчили про його нічні пригоди (боюся, що під чаркою він був задерикуватий). Сам він тремтячою рукою намагався знайти потрібні шилінги в одній з кишень свого одягу, який лежав на підлозі, а його жінка – в подертих черевиках і з немовлям на руках – безупинно лаяла його. Іноді він губив гроші і тоді просив мене зайти іншим разом. Але його жінка завжди мала трохи грошей, – вона, насмілюся припустити, забирала їх від нього, коли він був п'яний, – і потайки завершувала угоду на східцях, коли ми разом ішли вниз.

Також мене вже стали впізнавати і в ломбарді. Джентльмен-завідувач, що стояв за конторкою, звертав на мене багато уваги; часто він змушував мене, пригадую, відмінювати якийсь латинський іменник чи прикметник, чи дієслово, поки оформлював мою справу. Після всіх цих видатків місіс Мікоубер вчиняла маленький бенкет, тобто звичайну вечерю, від якої, я добре це пригадую, я отримував особливу насолоду.

Та нарешті труднощі містера Мікоубера дійшли кризи: якогось чудового ранку його заарештували і засадили у боргову тюрму. Він заявив мені, виходячи з дому, що сонце навіки зайшло для нього. Справді, мені здавалося, що душа його надломлена, і моя теж. Але потім переказували, що він у той же вечір жваво грав у кеглі.

У першу ж неділю після його ув'язнення я мав іти побачитись і пообідати з ним. Я мав спитати дорогу до певного місця, звідти пройти до іншого місця, там я мав побачити певний двір, що мені треба було його перейти й триматися прямо, доки не побачу тюремника. Все це я зробив. I коли, нарешті, мені довелося спитати тюремника (яким же жалюгідним малюком я був тоді!), я пригадав, як Родрік Рендом потрапив до боргової тюрми, і як там був чоловік, вбраний лише в стару ковдру, – і тюремник заколихався перед мокрими затьмареними очима, а моє серце закалатало.

Містер Мікоубер чекав на мене за ворітьми. Ми увійшли до його кімнати (самітної комірчини на другому поверсі) й обоє розплакалися. Він урочисто заклинав мене, пригадую, взяти собі за науку його лиху долю. Він просив мене запам'ятати, що коли чоловік має двадцять фунтів річного прибутку і витрачає дев'ятнадцять фунтів дев'ятнадцять шилінгів і шість пенсів – він буде щасливий, але якщо він витрачатиме двадцять фунтів і один шилінг – він буде нещасний. Після цього він позичив у мене шилінг на вино, дав мені записку до місіс Мікоубер із сумою цієї заборгованості, відклав носову хустину й збадьорився. Ми сиділи біля маленького каміна, де цеглини покладені були по обидва боки іржавої решітки, щоб не так багато вигорало вугілля; згодом інший боржник, який поділяв цю кімнату з містером Мікоубером, приніс бараняче філе, з якого склалася наша спільна трапеза. Тоді мене відправили до капітана Гопкінса у горішню кімнату. Я мав передати йому привіт від містера Мікоубера, сказати, що я його юний друг, і спитати, чи не позичить мені капітан Гопкінс ножа і виделку.

Капітан Гопкінс, разом з привітом містерові Мікоуберу, позичив мені ножа і виделку. У його кімнаті була дуже брудна леді та двоє блідих дівчат – його дочки, з цілими копицями волосся на голові. Я подумав, що легше позичити в капітана Гопкінса ножа і виделку, ніж гребінець. Сам капітан був вкрай пошарпаний, мав величезні бакенбарди і старе-старе буре пальто, під яким начебто не було піджака. Побачивши його постіль, що лежала згорнута в кутку, і злиденний посуд, що стояв на полиці, чомусь я вирішив (бог знає, чому), що хоч дві дівчини з копицями волосся на голові були дітьми капітана Гопкінса, але брудна леді не була з ним одружена. Я несміливо стояв там на порозі не більше двох хвилин, і потім спустився вниз із всім тим, що побачив, точно як із ножем і виделкою, що ніс в руці.

Все ж таки було щось по-циганськи приємне в цьому обіді. Незабаром я відніс назад ножа і виделку капітанові Гопкінсу і пішов додому втішати місіс Мікоубер звітом про свої відвідини.