Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд) - Сторінка 35

Не заперечую, що він – легковажна людина. Не заперечую, що він не давав мені відомостей щодо своїх ресурсів і щодо своїх коштів, – вела вона далі, уп'явшись очима в стіну. – Але я ніколи не покину містера Мікоубера!

Тут місіс Мікоубер почала вже репетувати на весь голос. Я так злякався, що побіг до клубної кімнати й змушений був потурбувати містера Мікоубера. Він саме в цей час головував за довгим столом і керував хором, який співав:

Рушаймо, Доббіне,

Ну ж бо, Доббіне,

Рушаймо, Доббіне,

Рушаймо, ну ж бо-о-о!

При звістці, що стан місіс Мікоубер викликає певні побоювання, він негайно залився сльозами і вийшов зі мною в пальті, вкритому голівками і хвостами креветок, якими його частувала компанія.

– Еммо, янголе мій! – скрикнув містер Мікоубер. – Що сталось?

– Я ніколи не покину тебе, Мікоубере! – вигукнула вона.

– Життя моє! – скрикнув містер Мікоубер, схопивши в обійми вірну дружину. – Я в цьому цілком впевнений.

– Він – батько моїх дітей! Він – батько моїх близнят! Він – мій коханий чоловік! – несамовито гукала місіс Мікоубер. – І я ні-ко-ли не покину містера Мікоубера!

Ці докази її кохання глибоко зворушили містера Мікоубера (я взагалі розчулився до сліз), він став перед нею навколішки, благаючи її подивитися на нього і заспокоїтись. Але що більше він благав її підняти очі, то пильніше вона дивилася в нікуди; що більше він просив її опанувати себе, то до більшого розпачу вдавалася вона. Нарешті містер Мікоубер сам так розхвилювався, що долучив свої сльози до наших; потім він попросив мене посидіти на східцях, поки він покладе дружину спати. Я зібрався був піти додому, але він і слухати не хотів, просив мене залишитися до дзвоника, який наказував стороннім залишити тюрму. Отже, я сів біля вікна на східцях, за деякий час він вийшов з іншим стільцем і приєднався до мене.

– Як почувається тепер місіс Мікоубер? – спитав я.

– Дуже пригнічено, – сказав містер Мікоубер, хитаючи головою. – Реакція. Ах, то був жахливий день. Ми тепер лишилися самі, ми все втратили.

Містер Мікоубер потис мені руку, застогнав і заплакав. Я був дуже зворушений і навіть розчарований, бо сподівався, що ми будемо зовсім веселі в цей щасливий довгоочікуваний день. Але, мабуть, містер і місіс Мікоубер так звикли до своїх давніх труднощів, що, звільнившись від них, почувалися так, наче зазнали корабельної катастрофи. Вся їхня гнучкість зникла, і ніколи не бачив я їх навіть наполовину в такому жалюгідному стані, як тієї ночі. Я навіть боявся залишити містера Мікоубера, коли пролунав дзвоник, і мій друг проводив мене до сторожки та благословив на прощання, – настільки він був нещасний.

Хоч який я був збентежений і засмучений цими подіями, що до них я так несподівано долучився, але я виразно зрозумів, що містер і місіс Мікоубер із своєю сім'єю виїздять з Лондона, і що ми незабаром маємо розлучитися. Саме тоді, під час моєї прогулянки додому чи в наступні години безсоння, що я провів у ліжку тієї ночі, вперше майнула мені та думка, – хоч я і не розумію, яким чином вона потрапила до моєї голови, – що згодом сформувалася в тверде рішення.

Я дуже звик до Мікоуберів, брав їхнє лихо близько до серця і зовсім не мав жодних інших друзів. Переді мною відкрилася перспектива шукати нову квартиру і знову опинитися серед незнайомих людей – це випробування я вже проходив. Розмірковуючи, я відчував, як жорстоко раняться мої ніжні почуття, як глибшає в грудях сором і ганьба. Я вирішив, що життя – річ нестерпна.

Я досить добре розумів, що не мав жодних сподівань на порятунок, якщо не врятуюся сам. Я нечасто мав звістки від міс Мердстон і ніколи – від містера Мердстона. Лише два чи три пакунки готового і латаного одягу прибули для мене на ім'я містера Квіньйона; в кожному з цих пакунків лежав клапоть паперу з інформацією, що "Дж. М. сподівається, що Д. К. виконує свою роботу і цілком присвятив себе своїм обов'язкам" – і найменшого натяку не було там, що я був колись чимсь іншим, крім звичайного чорнороба, на якого я так швидко перетоврився.

Вже наступного дня, все ще під враженням свого висновку, я побачив, що місіс Мікоубер не без підстав говорила про від'їз. Вони винайняли на тиждень приміщення в будинку, де я жив, а після закінчення цього строку мали виїхати до Плімута. Містер Мікоубер власною персоною прийшов до контори, щоб попросити містера Квіньйона дати мені відпустку на день його від'їзду і щоб дати менi високу характеристику, якої я напевно заслуговував. А містер Квіньйон покликав візника Тіппа, що був чоловіком сімейним і здавав кімнату, і влаштував мене в нього – він мав підстави гадати, що це було зроблено за згодою зі мною, бо я не казав нічого, хоч моє рішення було вже ухвалене.

Упродовж решти часу нашого життя під спільним дахом я проводив вечори з містером і місіс Мікоубер. Гадаю, що за цей час ми ще більше полюбили одне одного. В останню неділю вони запросили мене на обід, на якому ми з'їли свиняче філе з яблучною підливою і пудинг. Минулого вечора я купив дерев'яного коня в яблуках як прощальний подарунок маленькому Вілкінсу Мікоуберові – той, що хлопець – і ляльку для маленької Емми. Я також зберіг шилінг для сирітки, яка мала піти у відставку.

Ми провели день дуже приємно, хоч всі були зворушені близькою розлукою.

– Я ніколи, мастере Копперфілд, – сказала місіс Мікоубер, – не зможу, не згадавши про вас, повертатися думками до періоду, коли містер Мікоубер зазнавав труднощів. Ваша поведінка завжди була найделікатнішою і найспівчутливішою. Ви ніколи не були квартирантом! Ви були другом!

– Люба моя, – зазначив містер Мікоубер, – Копперфілд, – так бо звик він називати мене останнім часом, – має серце, чутливе до скорбот своїх ближніх, коли хмари затьмарюють їхнє життя. Він має розсудливу голову і руки для... коротко кажучи, загальну здатність реалізувати те майно, без якого можна обійтись.

Я теж намагався висловити свої почуття і сказав, як сумую, що нам доведеться розлучитися.

– Мій любий юний друже, – мовив містер Мекоубер, – я старший за вас, тож маю деякий досвід у житті... і деякий досвід, коротко кажучи, в труднощах, взагалі кажучи. Тепер, аж доки щось не обернеться на краще (а на це я чекаю щогодини), я не можу нічого запропонувати вам, окрім поради. Порада моя тим цінна, що... коротко кажучи, що я ніколи не зважав на неї сам, і ось я перед вами, – тут містер Мікоубер, який перед тим аж сяяв, усім посміхаючись, раптом зупинився і насупився, – нещадна руїна, що ви її спостерігаєте.

– Любий мій Мікоубере! – втрутилася його дружина.

– Кажу вам, – відказав містер Мікоубер, зовсім забуваючись і знову усміхаючись, – нещасна руїна, що ви її спостерігаєте! Порада моя полягає ось у чому: ніколи не залишай на завтра те, що можеш зробити сьогодні. Зволікання – крадій часу. Хапай його за комір!

– Принцип мого бідолашного тата, – зазначила місіс Мікоубер.

– Люба моя, – сказав містер Мікоубер, – ваш тато – дуже добрий чоловік, і боронь боже, щоб я недооцінив його. Як добре поміркувати, так ми ніколи не зможемо... коротко кажучи, не знайдемо таку людину, яка в його літа мала б такі міцні ноги і могла б читати без окулярів написи на векселях. Але той свій принцип він застосував до нашого шлюбу, люба моя, а внаслідок цього шлюб наш був укладений настільки поспішно, що я так ніколи і не зміг покрити витрат...

Містер Мікоубер скоса глянув на місіс Мікоубер і додав:

– Не думай, що я шкодую про це! Якраз навпаки, любове моя!

Після цього він похнюпився на хвилину.

– Другу частину моєї поради, Копперфілде, – знову мовив містер Мікоубер, – ви вже знаєте. Річний прибуток – двадцять фунтів, річні витрати – дев'ятнадцять фунтів, дев'ятнадцять шилінгів, шість пенсів, результат – щастя. Річний прибуток – двадцять фунтів, річні витрати – двадцять фунтів, шість пенсів, результат – злидні. Квітка вмирає, листя в'яне, сонце дня заходить над жахливою сценою і... коротко кажучи, ви назавжди збиті з ніг. Точнісінько, як я!

Щоб зробити цей приклад виразнiшим, містер Мікоубер з виглядом найжвавiшого задоволення вилив до рота склянку пуншу та почав насвистувати давню студентську пісню.

Я, звичайно, запевнив його, що завжди матиму його заповіти в голові. Та мені й не треба було нагадувати ці правила, бо я яскраво бачив тоді всю їх доцільність. Наступного ранку я зустрів усю сім'ю біля контори диліжансів і побачив, як вони сумно сідають на задні зовнішні місця карети.

– Мастере Копперфілд, – сказала місіс Мікоубер, – благослови вас бог! Я ніколи не зможу забути все це, ви знаєте, і ніколи не забула б, навіть коли б могла!

– Копперфілде, – сказав містер Мікоубер, – прощавайте! Бажаю вам щастя і процвітання. Коли впродовж бурхливих років я довідаюся, що моя гірка доля стала за пересторогу для вас, тоді я відчую, що недарма займав місце на землі... У разі, коли щось обернеться на краще (а цього я майже певний), я буду надзвичайно радий, якщо зможу поліпшити ваше становище!

Мені здається, що коли місіс Мікоубер сіла на імперіал разом з дітьми, а я стояв на дорозі, задумливо поглядаючи на них, – тоді туман розвіявся з її очей і вона побачила, яким малюком я був насправді. Мені здається так, бо вона зробила мені знак влізти на диліжанс, і на обличчі її з'явився новий, материнський вираз. Вона обійняла і поцілувала мене, як рідного сина. Я ледве встиг зіскочити назад, коли карета рушила з місця, і ледве міг побачити сім'ю за хустинками, якими вони мені махали. За хвилину вони зникли. Сирітка та я стояли, збентежено поглядаючи одне на одного, посеред дороги. Нарешті ми попрощалися. Вона повернулася, гадаю, до робітничого будинку Святого Люка, а я знову пішов починати важку працю в Мердстона і Грінбі.

Але я не збирався провести там ще багато днів, повних важкої і нудної роботи. Ні. Я вирішив утекти – податися тим чи іншим способом углиб країни, до єдиної родички, яка лишилася мені в світі, та розповісти свою історію моїй бабці, міс Бетсі.

Я зазначив уже, що не знаю, як ця відчайдушна ідея спала мені на думку. Але, з'явившись, вона міцно засіла в моїй голові і виросла у тверду ухвалу, найтвердішу в моєму житті. Я аж ніяк не був певний, що з цього може вийти щось добре, але подумки напевне вирішив здійснити цей план.

Відколи думка ця вперше майнула переді мною й порушила мій сон уночі, я знову і знову, сотню разів повторював собі старе оповідання моєї бідолашної матері про моє народження: адже ж оповідання це так любила переказувати моя мати, а я за старих часів любив його слухати і знав його від слова до слова.