Карибська таємниця - Сторінка 3

- Агата Крісті -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Лакі не витримала, щоб не помацати ту шаль пальцями.

— Чудовий колір! Мені теж хотілося б мати таку.

— Ви можете купити її в місцевій крамниці, — сказала їй Молі і пройшла далі.

Вона не стала зупинятися біля столу, за яким сиділа міс Марпл. Літніх дам зазвичай залишала чоловікові.

— Старенькі набагато більше люблять чоловіків, — казала вона.

Тім Кендел підійшов і нахилився до міс Марпл.

— Може, ви хотіли б чогось спеціального? — запитав він. — Ви тільки мені скажіть, і ми приготуємо для вас усе, що ви замовите. Готельна їжа, та ще й приготована в субтропіках, — це не те, що ви звикли споживати вдома, еге ж?

Міс Марпл посміхнулася й сказала, що це одна з причин, чому іноді буває так приємно поїхати за кордон.

— Тоді все окей. Але якби вам чогось захотілося…

— Чого, наприклад?

— Ну, знаєте… — Тім Кендел на мить завагався. — Бутербродного пудингу? — нарешті наважився припустити він.

Міс Марпл усміхнулася й відповіла, що чудово обійдеться без бутербродного пудингу протягом певного часу.

Вона взяла ложечку й заходилася їсти своє фруктове морозиво з маракуєю, весело і схвально усміхаючись.

У цю мить заграв шумовий оркестр. Шумові оркестри на Антильських островах вважають однією з головних розваг. Правду кажучи, міс Марпл могла б чудово обійтися без них. Вона вважала, що вони створюють не музику, а брязкіт, бридкий і гучний без потреби. Проте не випадало сумніватися, що іншим цей брязкіт подобався, і міс Марпл, згадавши про свою юність, вирішила, що оскільки заховатися від цих звуків вона нікуди не зможе, то доведеться їх полюбити. Не могла ж вона попросити Тіма Кендела, щоб на її замовлення оркестр заграв "Голубий Дунай". (Як то приємно — танцювати вальс!) А сьогодні молоді танцюють казна-що. Вистрибують, кривляються. Звісно, молодь має розважатися так, як їй до вподоби. Але тут міс Марпл несподівано зупинилася у своїх роздумах. Бо їй раптом спало на думку, що дуже мало з присутніх тут людей були молодими. Танці, яскраве освітлення, музика оркестру (навіть такого чудернацького, як шумовий) — усе це, безперечно, призначалося для молоді. Але де тут молодь? Молодь, певно, навчається в університетах або працює, маючи лише два тижні відпустки на рік. Таке місце відпочинку, як тут, надто далеко розташоване й надто дороге. Це веселе й безтурботне життя призначається для тридцятирічних і сорокарічних — і тих старих чоловіків, які хочуть догодити своїм молодим дружинам (а іноді й собі разом із ними). Можна тільки пошкодувати, що молодих тут мало або й зовсім нема.

Міс Марпл нудьгувала за молоддю. Була тут місіс Кендел, звичайно. Вона, певно, мала не більш як двадцять два чи двадцять три роки і, як здавалося, щиро втішалася — але ж це була її робота, тільки всього.

За сусіднім столом сиділи канонік Прескот та його сестра. Вони помахали міс Марпл рукою, щоб вона приєдналася до них пити каву, і вона прийняла запрошення. Міс Прескот була худою жінкою із суворим обличчям, а канонік — круглим, рожевощоким чоловіком, чиє обличчя сяяло добродушністю.

Принесли каву, і стільці трохи відсунули від столів. Міс Прескот відкрила свій несесер і дістала звідти бридку на вигляд скатертину, яку підшивала. Вона розповіла міс Марпл про події дня. Уранці вони відвідали нову школу для дівчаток. Після пообіднього відпочинку пройшлися плантацією цукрової тростини й пили чай у пансіоні, де зупинилися їхні друзі.

Прескоти оселилися в "Золотій Пальмі" раніше, аніж міс Марпл, і тому змогли розповісти їй про інших постояльців готелю.

Отой старий чоловік, містер Рейфаєл, приїздить сюди щороку. Він фантастично багатий! Володіє величезною низкою супермаркетів, розкиданих по всій Північній Англії. Молода жінка, та, що з ним, — його секретарка Естер Волтерс, удова. (Там усе гаразд, звичайно. Нічого непристойного. Зрештою, йому вже майже вісімдесят!)

Міс Марпл кивком голови висловила свою цілковиту згоду з тим, що там і справді не може бути нічого непристойного, а канонік зауважив:

— Дуже мила молода жінка; її мати, якщо не помиляюся, вдова й живе в Чичестері.

— Містер Рейфаєл привіз із собою також служника. Чи то радше медбрата — він кваліфікований масажист, думаю. Його прізвище — Джексон. Бідолашний містер Рейфаєл практично паралізований. Як це сумно — з такими грішми!

— Він щедро й із радістю жертвує на церкву, — схвально промовив канонік Прескот.

Люди мінялися місцями, одні пересідали далі від шумового оркестру, інші — ближче до нього. Майор Полґрейв приєднався до квартету Гілінґдонів-Дайсонів.

— Тепер про тих людей, — мовила міс Прескот, без потреби знизивши голос, бо він однаково не був чутний через гуркіт і брязкіт шумового оркестру.

— Я саме збиралася запитати у вас про них.

— Вони були тут торік. Вони щороку по три місяці живуть у Вест-Індії, оселяючись на різних островах. Високий чоловік — то полковник Гілінґдон, а темноволоса жінка — його дружина, вони ботаніки. Інші двоє, містер і місіс Ґреґорі Дайсон — американці. Він пише про метеликів, якщо не помиляюся. И усі четверо цікавляться птахами.

— Так приємно, коли люди мають хобі на свіжому повітрі, — добродушно промовив канонік Прескот.

— Думаю, їм би не сподобалося, що ти назвав їхнє захоплення хобі, Джеремі, — сказала його сестра. — Вони друкують свої статті в журналах "Нешнел Джіоґрефік" та "Роял Ортікалчерел Джорнел". Вони сприймають себе дуже серйозно.

Гучний вибух сміху долинув від столу, на який вони дивилися. Він був настільки гучний, що перекрив брязкіт шумового оркестру. Ґреґорі Дайсон відхилився назад на своєму стільці й бив кулаком по столу, його дружина протестувала, а майор Полґрейв осушив свій келих і, схоже, аплодував.

У цю мить їх навряд чи можна було назвати людьми, які сприймають себе серйозно.

— Майорові Полґрейву не слід так багато пити, — сердито зауважила міс Прескот. — У нього високий кров'яний тиск.

На стіл принесли нову порцію пуншів.

— Так добре розібратися в усьому, — сказала міс Марпл. — Коли я зустрілася сьогодні з ними пополудні, то не була певна, хто з ким одружений.

На хвилину запала мовчанка. Міс Прескот сухо кахикнула і сказала:

— Ну, а щодо цього…

— Джоун, — урвав її канонік тоном, у якому чувся докір. — Може, було б краще, якби на цьому ти зупинилася.

— Знаєш, Джеремі, я нічого особливого й не хотіла сказати. Але ж ти сам повинен пам'ятати, як торік невідомо з якої причини — я й справді не розумію чому — ми подумали, що місіс Дайсон — це місіс Гілінґдон, поки хтось не сказав нам, що вона не була нею.

— Можна тільки подивуватися, як у людей іноді виникають хибні уявлення, — невинним тоном промовила міс Марпл.

Її погляд на мить зустрівся з поглядом міс Прескот. Іскра жіночого взаєморозуміння пробігла між ними.

Чоловік, наділений тоншим розумінням, аніж канонік Прескот, напевне відчув би, що він зайвий у цій розмові.

Жінки обмінялися ще одним сигнальним поглядом. Він промовляв не менш виразно, аніж якби були сказані відповідні слова: "Якось іншим разом…"

— Містер Дайсон називає свою дружину "Лакі"[1].

— Це її справжнє ім'я чи прізвисько? — запитала міс Марпл. — Навряд чи це її справжнє ім'я.

— Я його запитував, — сказав канонік. — Він сказав, що називає її Лакі, бо вона принесла йому щастя. Якщо він втратить її, — сказав він, — то втратить і своє щастя. Гарно сказано, чи не так?

— Він дуже любить пожартувати, — зауважила міс Прескот.

Канонік із сумнівом подивився на сестру.

Шумовий оркестр перевершив себе диким вибухом какофонії, і по підлозі зачовгали ноги танцюристів.

Міс Марпл та всі інші обернули стільці, щоб зручно було дивитися. Танці подобалися міс Марпл більше, ніж музика; їй було приємно дивитися на посмикування ніг та ритмічні розгойдування тіл. Усе це здавалося їй дуже реальним. Так, ніби під рухами ховався глибокий зміст.

Сьогодні ввечері вона вперше трохи освоїлася в новому оточенні… Досі вона ніяк не могла знайти те, що завжди вдавалося їй дуже легко, — схожість у людях, яких вона бачила вперше, з різними особисто знайомими їй людьми. Можливо, вона була трохи приголомшена яскравими враженнями та екзотичними кольорами; і тепер відчула, що незабаром зможе зробити кілька цікавих порівнянь.

Наприклад, Молі Кендел схожа на дуже приємну дівчину, чиє ім'я вона не могла пригадати і яка працювала кондуктором на автобусі до Маркет-Бейзинґу. Вона завжди допомагала їй увійти й ніколи не подавала сигналу відходити, поки не переконувалася в тому, що міс Марпл добре всілася. Тім Кендел трохи скидається на метрдотеля в ресторані "Роял Джордж" у Медчестері, він так само самовпевнений і водночас стурбований. (Той чоловік мав виразку шлунка, згадала вона.) Що ж до майора Полґрейва, то він нічим не відрізняється від генерала Леруа, капітана Флемінґа, адмірала Віклоу та командера Річардсона. Вона перейшла до більш цікавих осіб. Ґреґ, наприклад? Ґреґа їй важче порівняти з кимось, бо він американець. Щось у ньому є від сера Джорджа Тролопа, наприклад, який завжди так жартував на зборах цивільної оборони — а може, від містера Мердока, різника. Містер Мердок мав досить погану репутацію, але деякі люди вважали, що то чисті плітки і що сам містер Мердок заохочував поширювати всіляку нісенітницю про себе. Лакі? Ну, тут усе просто — Марлік із "Трьох Корон". Евелін Гілінґдон? Цілком ототожнити з кимось Евелін нелегко. За своєю зовнішністю вона могла б зіграти багато ролей — високих, тонких англійок з обвітреним обличчям чимало. Леді Кароліна Вулф, перша дружина Пітера Вулфа, яка наклала на себе руки? Або Леслі Джеймс — тиха жінка, яка вміла приховувати свої почуття й, продавши свій будинок, подалася у світ, нікому не сказавши, куди вона їде. Полковник Гілінґдон? Тут прямої аналогії в неї нема. Спочатку вона повинна бодай трохи пізнати його. Один із тихих чоловіків із добрими манерами. Ти ніколи не знаєш, що в них на думці. Іноді вони здатні вас здивувати. Вона пам'ятає, як одного дня майор Гарпер тихцем перерізав собі горло. Ніхто ніколи не довідався, навіщо він це зробив. Міс Марпл вважала, що знає це, але цілком певною вона не була ніколи…

Її погляд ковзнув до того столу, за яким сидів містер Рейфаєл. Про нього відомо, що він неймовірно багатий, щороку приїздить до Вест-Індії, що він наполовину паралізований і схожий на покритого зморшками старого хижого птаха.