Карибська таємниця - Сторінка 6

- Агата Крісті -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Цей добрий чоловік, пояснюючи її балакучість природною самотністю старої леді, намагався відвернути її думки від втрати фото, весело й приязно розповідаючи їй про життя на Сент-Оноре та в інших цікавих місцях, де міс Марпл, можливо, захочеться побувати. Він і не помітив, як розмова знову повернулася до смерті майора Полґрейва.

— Це дуже сумно, — сказала міс Марпл. — Померти так далеко від дому. Хоч із його розповідей я зрозуміла, що він не мав близької родини. Здається, він жив сам-один у Лондоні?

— Він багато подорожував, я думаю, — сказав доктор Ґрем. — Принаймні взимку. Йому не подобалися наші англійські зими. Я не бачу підстав звинувачувати його за це.

— Та звісно, таких підстав немає, — сказала міс Марпл. — А може, він мав якісь особливі причини, скажімо, слабкі легені або інше захворювання, що примушували його зимувати за кордоном?

— О ні, не думаю.

— У нього був дуже високий тиск, хтось мені казав. Лихо та й годі. Сьогодні ми так часто про це чуємо.

— Він казав вам, що в нього високий тиск?

— Ні, ні. Сам він ніколи про це не згадував. Я чула від когось іншого.

— Он як.

— Я думаю, — провадила міс Марпл, — що за таких обставин його смерть була вельми ймовірною.

— Не обов'язково, — сказав доктор Ґрем. — Сьогодні існують методи контролю за кров'яним тиском.

— Його смерть була дуже несподіваною. Але мені здається, ви не дуже здивовані.

— Мене не могла особливо здивувати смерть чоловіка в такому віці. Але я її, звичайно, не чекав. Правду кажучи, мені завжди здавалося, що він у чудовій формі, але я ніколи не оглядав його в професійному плані. Я ніколи не вимірював його кров'яний тиск або щось подібне.

— Чи можна визначити — я хочу сказати, чи може лікар визначити, — коли людина має високий кров'яний тиск, лише подивившись на неї? — запитала міс Марпл тоном наївної зацікавленості.

— Ні, з одного вигляду це неможливо визначити, — сказав доктор Ґрем, усміхаючись. — Треба провести певне обстеження.

— О, розумію. Вам треба обмотати оту гумову штуковину навколо руки, а потім її напомпувати — терпіти цього не можу. Але мій лікар сказав, що для мого віку тиск у мене цілком прийнятний.

— Мені приємно це чути, — сказав доктор Ґрем.

— Звісно, майор, мабуть, занадто полюбляв пити пунш, — замислено проказала міс Марпл.

— Так. Алкоголь не на користь, коли в тебе високий тиск.

— Від тиску можна приймати пігулки, це правда?

— Так. Є кілька їхніх різновидів на ринку. Пляшечку з такими пігулками знайшли і в його кімнаті: сереніт.

— Яких великих успіхів досягла сьогодні наука, — сказала міс Марпл. — Лікарі багато чого можуть, правда ж?

— Ми маємо одного великого конкурента, — сказав доктор Ґрем. — Природу. А іноді люди пригадують і деякі добрі давні домашні засоби.

— Наприклад, покласти на поріз павутину? — запитала міс Марпл. — Ми часто вдавалися до цього засобу, коли я була дитиною.

— Вельми розумно, — сказав доктор Ґрем.

— І припарку з насіння льону на груди або втирання камфорної олії від кашлю.

— Я бачу, вам відомі всі засоби домашнього лікування, — сміючись, сказав доктор Ґрем. Він підвівся: — Як ваше коліно? Не дуже болить?

— Ні, я почуваюся з ним набагато краще, значно краще.

— Навряд чи ми вгадаємо, що тут більше допомогло, природа чи мої пігулки, — сказав доктор Ґрем. — Пробачте, що я не зміг допомогти вам більше.

— Але ви були дуже добрим до мене — мені соромно, що я забрала у вас стільки часу. Ви сказали, що в гамані майора були якісь фотографії?

— О, так, одна дуже давня, де майор був знятий верхи на поні під час гри в поло, а на другій він наступив ногою на вбитого тигра. Було ще кілька таких світлин, що зберігали пам'ять про його молодість. Але я переглянув їх дуже пильно, повірте, і серед них не було фотографії вашого небожа, такої, яку ви мені описали.

— О, я не сумніваюся, що ви дивилися дуже пильно, мені просто стало цікаво. Ми всі схильні зберігати всілякі дивні дрібнички зі свого минулого…

— Свої давні скарби, — сказав лікар, усміхаючись.

Він попрощався й пішов.

Міс Марпл залишилася, замислено дивлячись на пальми та море. Протягом кількох хвилин вона не звертала уваги на своє плетиво. У неї був тепер факт. Вона мусила подумати про цей факт і про те, що він міг означати. Фото, яке майор дістав зі свого гамана й так швидко запхав назад, не знайшлося там по його смерті. То була не така річ, яку майор міг би викинути. Він засунув її до свого гамана, і вона мусила бути в його гамані, коли він помер. Гроші хтось міг би вкрасти, але ніхто не став би красти фотографію. Якщо тільки в когось не було вагомих причин, щоб так зробити…

Вираз обличчя в міс Марпл був суворий. Вона мусила ухвалити рішення. Залишить вона чи не залишить майора Полґрейва спокійно лежати в його могилі? Чи не буде найліпше так і зробити? Вона процитувала, важко переводячи подих: "Тепер Дункан навіки заснув. Життя лихоманка минула"[2]. Ніщо вже не може завдати болю майорові Полґрейву. Він подався туди, де жодна небезпека його не дістане. Чи було лише збігом обставин, що він помер саме в минулу ніч? Чи це відбулося не випадково? Лікарі сприймають смерть старої людини дуже легко. А надто якщо в її кімнаті знаходять пляшечку з пігулками, що їх люди з високим тиском повинні приймати щодня, поки вони живуть на світі. Але якщо хтось витяг фотографію з майорового гамана, та ж таки людина могла занести до його кімнати пляшечку з пігулками. Щодо неї, то вона жодного разу не бачила, щоб майор приймав пігулки. І про свій кров'яний тиск він ніколи з нею не розмовляв. Єдине, що він дозволяв собі говорити про своє здоров'я, було визнання: "Я вже не такий молодий, яким був". Іноді він трохи засапувався, дихав якимсь трохи астматичним диханням, але чогось серйознішого за ним вона не помічала. Але хтось згадав про те, що в майора був високий кров'яний тиск. Молі? Міс Прескот? Вона не могла пригадати.

Міс Марпл зітхнула, а тоді стала втішати себе словами, які вона не промовляла вголос: "Ну ж бо, Джейн, чого ти там собі навигадувала? Чи маєш ти якусь реальну основу, щоб оперти на неї свої міркування та здогади?"

Вона простежила, крок за кроком, настільки ретельно, наскільки змогла, розмову про вбивство та вбивць, що відбулася між нею та майором.

— О, Господи, — сказала міс Марпл. — Я не бачу найменшої можливості, як за це взятися…

А проте вона знала, що спробує неодмінно.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

ПЕРЕДСВІТАНКОВІ ГОДИНИ

І

Міс Марпл прокинулася дуже рано. Як і багато старих людей, вона спала чутливим сном і мала періоди безсоння, протягом яких міркувала про те, що робитиме впродовж наступного дня або й кількох наступних днів. Зазвичай ішлося про справи приватні або суто домашні, нікому не цікаві, крім неї самої. Але сьогодні міс Марпл думала про ймовірне вбивство й про те, що вона робитиме, якщо її підозри слушні. На жаль, вона мала у своїх руках лише одну зброю — і цією зброєю були балачки.

Старі дами схильні базікати багато й безсистемно. Люди часто нудяться, слухаючи їх, але, безперечно, не підозрюють їх у намаганнях випитати щось важливе. До того ж не йшлося про те, щоб ставити прямі запитання. (Та й не знає вона до пуття, які саме запитання ставитиме!) А про те, щоб довідатися трохи більше про деяких людей. Вона подумки переглянула цих людей.

Можливо, вона могла б здобути деякі додаткові відомості про майора Полґрейва, але чи це їй допомогло б? Навряд. Якщо майора Полґрейва вбили, то не тому, що він мав у своєму житті якусь таємницю, або для того, щоб успадкувати його гроші чи помститися йому. Одне слово, хоч він і жертва, але це один із тих рідкісних випадків, коли більше знань про жертву не допомагають вам викрити вбивцю й не приводять вас до нього, їй здавалося, що причиною смерті майора Полґрейва — і то єдиною причиною — було те, що він забагато базікав!

Про один досить цікавий факт вона вже довідалася від доктора Ґрема. Майор мав у своєму гамані кілька різних фотографій: одну верхи на поні, другу поруч з убитим тигром і ще кілька світлин у тому самому жанрі. Але чому майор Полґрейв носив усі ці знімки із собою? Очевидно, тому, думала міс Марпл, яка мала вже великий досвід спілкування зі старими адміралами, бригадними генералами та простими майорами, що він полюбляв розповідати людям усілякі історії про себе. Наприклад, починав свою розповідь такими словами: "Дивна історія відбулася зі мною одного разу, коли я полював на тигрів в Індії…" Або спогади про те, як він грав у поло, і тут було вельми доречно показати свою фотографію верхи на поні. Тому й історію про підозрюваного вбивцю він ілюстрував у відповідну мить фотографією, яку діставав із гамана.

Він дотримувався цієї схеми й у розмові з нею. Коли вони заговорили на тему вбивства, то, щоб загострити її інтерес до своєї історії, він зробив те, що — безперечно, робив завжди, — дістав своє фото і сказав щось на зразок: "Чи могли б ви подумати, що цей чоловік — убивця?"

Тут головне було в тому, що він мав таку звичку. Історія про вбивцю належала до його постійного репертуару. Коли розмова торкалася вбивства, майор втручався і мчав уперед на всіх парах.

У такому разі, міркувала міс Марпл, він уже, певно, розповідав свою історію комусь іще з тих людей, які жили тут. А може, навіть не одній особі. Якщо так, то вона зможе довідатися від тієї особи ще якісь подробиці з тієї історії, можливо, навіть про те, який вигляд мав чоловік, знятий на фотографії.

Вона задоволено кивнула головою — з цього можна буде почати. І, звичайно, були ще люди, яких вона подумки називала "чотири підозрювані". Хоч оскільки майор Полґрейв говорив про чоловіка, то залишалися тільки двоє. Полковник Гілінґдон або містер Дайсон, обидва були дуже мало схожі на вбивць, але вбивці так часто бувають несхожими на вбивць. Чи могло йтися й про когось іншого? Вона не побачила нікого, коли повернула голову. Звичайно, там було бунгало. Бунгало містера Рейфаєла. Чи не міг хтось вийти з бунгало й повернутися назад, перш ніж вона встигла повернути голову? Якщо так, то це міг бути лише слуга-масажист. Як його звуть? Здається, Джексон. Чи не міг то бути Джексон, який виглянув у двері? Який був у тій самій позі, що й на фотографії? Чоловік, що вийшов із дверей. Майор Полґрейв міг несподівано впізнати його.