Карибська таємниця - Сторінка 5

- Агата Крісті -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Але майор Полґрейв дивився не в тому напрямку…

Міс Марпл була заглиблена в роздуми до обіду.

Після обіду вона не пішла на прогулянку.

Натомість переказала через служницю, що почуває себе не дуже добре, і попросила запитати в доктора Ґрема, чи не зробить він їй таку ласку й не прийде її оглянути.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

МІС МАРПЛ ПРОСИТЬ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ

Доктор Ґрем був старим добрим чоловіком років шістдесяти п'яти. Протягом багатьох років він практикував у Вест-Індії, але тепер почасти відійшов від своєї практики й передав більшу її частину своїм вест-індійським партнерам. Він приязно привітався з міс Марпл і запитав, що в неї болить. На щастя для міс Марпл у її віці завжди знаходиться та чи інша хвороба, яку можна обговорити з певним перебільшенням із боку пацієнта. Міс Марпл вагалася між "плечем" і "коліном", але зупинила вибір на коліні. Коліно міс Марпл, як вона сказала самій собі, завжди приходило їй на допомогу у складних ситуаціях життя.

Доктор Ґрем був надзвичайно люб'язним і не став казати, що в її віці такі проблеми неминучі. Він приписав їй один із брендів тих маленьких пігулок, які лежать в основі більшості лікарських рецептів. Зі свого досвіду він знав, що багато літніх людей почувають себе самотніми в перші дні перебування на Сент-Оноре й тому залишився з нею на короткий час, ведучи приязну бесіду.

"Дуже приємний чоловік, — подумала міс Марпл, — і мені соромно брехати йому. Але я не маю іншого виходу".

Міс Марпл була вихована в пошані до істини й, за своєю природою, дуже правдива. Але за певних обставин, коли вважала це своїм обов'язком, вона вміла брехати, надаючи своїй брехні дивовижної правдоподібності.

Вона прочистила горло, вибачливо кахикнула й защебетала з якоюсь старечою невпевненістю в голосі:

— Дозвольте мені, докторе Ґрем, звернутися до вас з одним проханням. Я не хотіла б про це говорити, — але не бачу для себе іншого виходу, — хоч це, власне, річ не важлива. Але, розумієте, вона дуже важлива для мене. І, сподіваюся, ви мене зрозумієте й не подумаєте, що я прошу у вас чогось надто складного або недозволеного.

Вислухавши цю вступну промову, доктор Ґрем приязно відповів:

— Вас щось непокоїть? Я готовий допомогти вам.

— Мій неспокій пов'язаний із майором Полґрейвом. Його смерть дуже мене засмутила. Я пережила справжній шок, коли почула про це сьогодні вранці.

— Атож, боюся, він помер надто несподівано. Учора він був у такому доброму гуморі.

Він говорив лагідно, але спокійно й без емоцій. Очевидно, для нього смерть майора Полґрейва не була чимось незвичайним. Міс Марпл подумала, а чи не підіймає вона тривогу без жодних на те причин? Можливо, підозріливість стала частиною її вдачі? Можливо, їй уже не варто занадто собі довіряти? Щоправда, не йшлося про вже сформовану думку, а лише про підозру. Проте вона вже зайнялася цією справою й повинна дійти до кінця!

— Ми сиділи й розмовляли вчора ввечері, — сказала вона. — Він розповідав мені про своє розмаїте й дуже цікаве життя. Йому довелося побувати в багатьох дивовижних куточках світу.

— Справді так, — погодився доктор Ґрем, якому багато разів доводилося вислуховувати занудні спогади майора.

— А потім він заговорив про свою родину, про своє дитинство, а я розповіла йому про власних племінників та племінниць, і він слухав мене з великим інтересом. І тоді я показала йому фотографію одного зі своїх небожів. Такий любий хлопчик — власне, він уже давно не хлопчик, але для мене він назавжди залишиться хлопчиком, якщо ви мене розумієте.

— Звісно, розумію, — сказав доктор Ґрем, міркуючи, скільки ж йому доведеться чекати, поки стара дама дійде до суті.

— Я подала світлину йому, і він її роздивлявся, коли несподівано люди, — ті дуже милі люди, — які збирають дикі квіти й метеликів, здається, їх звати полковник і місіс Гілінґдон…

— Так, справді. Гілінґдони й Дайсони.

— Авжеж, вони. Вони несподівано підійшли до нас, сміючись і теревенячи. Посідали поруч, замовили трунки, і між нами почалася розмова. Дуже приємна розмова. Але під час тієї розмови майор Полґрейв, мабуть, цілком бездумно поклав мою фотографію до свого гамана, а гаман запхав до кишені. Я тоді не звернула на це уваги, але згодом усе пригадала й сказала собі: "Треба не забути попросити майора, щоб він повернув мені фотографію мого Дензила". Я думала про це вчора ввечері, коли грав шумовий оркестр і відбувалися танці, але не хотіла відвертати його увагу, бо вони тоді дуже веселилися, і я подумала: "Треба не забути нагадати йому про це вранці". Але вранці… — і міс Марпл урвала мову, засапавшись.

— Так, так, — сказав доктор Ґрем, — я вас цілком розумію. І ви, звичайно ж, хочете повернути собі фотографію, чи не так?

Міс Марпл енергійно кивнула головою, підтверджуючи його висновок.

— Так, ви маєте слушність. Розумієте, то його єдина фотографія, яку я маю, а негатива в мене нема. І мені дуже не хотілося б її втратити, бо бідолашний Дензил помер п'ять чи шість років тому, а він був моїм улюбленим небожем. Для мене та фотографія — єдина пам'ять про нього. І я подумала, — вибачте мою настирливість — чи не могли б ви повернути мені її? Я не знаю, кого я б іще могла попросити. Бо не знаю, під чиїм наглядом перебувають його речі й усе таке. Вони не захочуть клопотати собі голову моїм проханням. Вони не зрозуміють. Ніхто не в змозі зрозуміти, що означає для мене та фотографія.

— Звичайно, звичайно, — відповів доктор Ґрем. — Я вас цілком розумію. Це дуже природне почуття з вашого боку. Незабаром я маю зустрітися з представниками місцевої влади, — похорон призначено на завтра, — прибуде хтось з адміністрації, щоб переглянути його папери та речі, перш ніж сконтактуватися з його родичами — ну й усе таке інше. Ви можете описати ту фотографію?

— На ній знято фасад будинку, — сказала міс Марпл, — і Дензил тоді якраз з'явився у дверях. Знімок зробив один із моїх інших племінників, який дуже любить бувати на виставках квітів, — і він фотографував китайську троянду, я думаю, або одну з чудових лілей, які там росли. Саме в ту мить Дензил і виглянув у двері. То не дуже добра фотографія, чіткість там трохи стерта, але я люблю її і завжди тримала при собі.

— Гаразд, — сказав доктор Ґрем, — ви, здається, описали її дуже точно. Думаю, ми без проблем повернемо вам вашу фотографію, міс Марпл.

Він підвівся зі стільця. Міс Марпл усміхнулася йому.

— Ви дуже добрий, докторе Ґрем, ви справді дуже добрий. Ви мене розумієте, чи не так?

— Звичайно, я вас розумію, — сказав доктор Ґрем, тепло стискаючи їй руку. — Не турбуйтеся. Щодня робіть вправи з цим коліном, але не перевтомлюйтеся. Я надішлю вам пігулки, які ви прийматимете тричі на день.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

МІС МАРПЛ УХВАЛЮЄ РІШЕННЯ

Заупокійна служба над тілом майора Полґрейва відбулася наступного дня. Міс Марпл була присутня на ній разом із міс Прескот. Канонік відправив службу — після цього життя тривало, як і завжди.

Смерть майора Полґрейва люди сприйняли як нещасливий випадок, прикрий нещасливий випадок, але такий, про який усі скоро забули. Життя тут складалося із сонячного світла, моря й розваг. Похмура смерть на мить накинула на все свою чорну тінь, але ця тінь висіла недовго. Зрештою, ніхто тут не знав небіжчика добре. Він був досить балакучим старим чоловіком, таким, які люблять побазікати в клубах, завжди викладаючи вам свої спогади, що їх ви не дуже налаштовані слухати. Він не мав жодного куточка у світі, де міг би кинути якір. Його дружина померла багато років тому. Він жив самотнім життям і помер смертю самітника. Але то була самотність того виду, коли людина живе серед людей і не цурається розваг. Майор Полґрейв міг бути чоловіком самотнім, але це не перешкоджало йому бути чоловіком веселим. Він розважався у свій власний особливий спосіб. А тепер він мертвий, похований, і ніхто за ним не журиться, а через тиждень уже ніхто не згадає про нього й не присвятить йому бодай швидкоплинну думку.

Єдиною людиною, якій його бракувало, була міс Марпл. Не те щоб вона відчувала якусь особисту приязнь до нього, але він був представником того життя, яке вона знала. Вона помітила, що з віком людина розвиває в собі звичку слухати; слухати, можливо, без особливого інтересу, але було між нею та майором те бажання взаємообміну життєвим досвідом, яке властиве людям старим. У ньому було щось веселе й істотно людське. Вона не тужила за майором Полґрейвом, але їй його бракувало.

Надвечір того дня, коли відбувся похорон і вона сиділа на своєму улюбленому місці, доктор Ґрем підійшов і сів поруч із нею. Вона відклала свої плетільні дротики й привіталася з ним. Він сказав відразу тоном вибачення:

— Боюся, я приніс вам невтішну звістку, міс Марпл.

— Справді? Про мою…

— Так. Ми не знайшли тієї світлини, яка була вам така дорога. Боюся, це буде розчаруванням для вас.

— Атож, це для мене розчарування. Але не таке вже й гірке. Ішлося про звичайну старечу сентиментальність. Тепер я розумію, що була надто сентиментальною. Фотографії не було в гамані майора Полґрейва?

— Ні. Не знайшли ми її й деінде серед його речей. Знайшли тільки кілька листів, газетних вирізок та іншої всякої всячини, але ніде не було тієї фотографії, про яку ви мені розповіли.

— Ну що ж, нічого не вдієш, — сказала міс Марпл. — Дуже вам дякую, докторе Ґрем, за той клопіт, якого я вам завдала.

— О, не такий то вже був і клопіт. Але я добре знаю зі свого власного досвіду, як багато означають для людини родинні дрібнички, а надто тоді, коли до тебе приходить старість.

Стара леді пережила це потрясіння досить легко, подумав він. Майор Полґрейв, либонь, натрапив на знімок, коли щось діставав зі свого гамана й, навіть не замислившись над тим, як він міг туди потрапити, порвав його як щось йому непотрібне. Але, безперечно, те фото було дуже потрібне цій старій дамі. А проте вона була веселою і, здавалося, сприйняла свою невдачу з філософською незворушністю.

Проте внутрішньо міс Марпл була далека як від веселого, так і від філософського настрою. Їй був потрібен певний час, щоб обміркувати ситуацію, і вона була також сповнена рішучості використати свої теперішні можливості з максимальною ефективністю.

Вона затягла доктора Ґрема в розмову з ентузіазмом, який навіть не намагалася приховати.