Карло Сміливий

Частина 1

Майже чотири сторіччя скінчили невтомний біг, відколи промайнули в Европі події, що спогадом за них віють ці сторінки. Довго-довго славетна бібліотека Сен-Галенського манастиря про них зберігала літописи. Літописи ті якнайкраще б довести могли, що то справді бувальщина. Та ба! — Їх немає тепер, вони знищені, як і інші, там заховані, літературні скарби…

Це сталося все, як нам каже історія, десь усередині XV-го сторіччя — велична, велика доба. Тоді буяло в усій пишноті лицарство останнім блиском своєї слави, що незабаром геть-геть уже розвіялась. Де розквітли вільні городи, а де зросло могутнє самодержав'я, і існуванню тих оборонців пригнобленого, знедоленого люду надходив край.

Коли скрізь на заході почало ширитись світло культури — Франція, Бургундія, Італія та Австрія, найголовніш, уперше обізнались із життям того народу, що досі його існування ледве чи й уявляли вони. Щоправда, людність із Швайцарією сусідніх держав чула й раніш за Гельвеції вільнолюбних синів. Тільки ж відомо, було лише, що Альпи, хоч країна навдивовижу дика й пустельна, де долини самотні лежать між велетенськими пасмами гір, плекають ловців та чабанів. Хліб насущний вони здобувають тяжкою працею; живуть, як первісні люди, здираються на страшні скелі, вганяють по дрімучих лісах, полюючи на дичину; або пасуть отари скрізь, де тільки можуть знайти їм хоч яку злиденну пашу, навіть близько снігами вічними вкритого верхогір'я.

Але що могло важити за тих часів існування такого народу, ба й не народу, навіть, — кількох мізерних якихось громад, жменьки злидарів, які в поті чола заробляють на хліб, — могутнім владарям сусідніх держав?! Не важило воно нічого для них, не могло уваги привабити, як не ваблять око голодні сарни на злиденній паші кам'янистих круч, коли поруч, де пішніють буйні пасовища, скубе соковиту траву хмара добре вгодованих отар.

І ось настали часи — який подив збудили горяни! Десь у половині XV-го сторіччя прикували до себе увагу цілого Заходу. По всіх-усюдах лунали чутки — в шалених боях горяни долають німецьке лицарство! Ті йшли втихомирити своїх васалів-бунтарів, а зазнали кривавих поразок. А їх же, проти ворога, була сила-силенна! Вся перевага, здавалося б, на тій стороні — воєнна дисципліна, найдосконаліша зброя?! А втім?! Але найбільше диво — кінноту, яка за тих часів становила найголовнішу силу февдальних армій, подолала піхота.

Вкритих по самі вуха сталлю вояків побороли люди, що не носили жодного захисного знаряддя, які сяк-так узброювалися тим, що трапить до рук — списами, сокирами, киями, й отак кидались у наступ. А над усе — хіба ж не таємні то чари? — лицарів та шляхтичів високого роду перебили звичайні горяни, чабани.

Та перемоги швайцарців раз-у-раз, — під Лявпеном, Земпахом та в інших, не менш славетніх боях, доводили: нові засади громадянського устрою, такі добрі, як і воєнна наука, зросли в суворій країні Гельвеції.

І рішучі перемоги зміцнили навіки незалежність Швайцарських Кантонів. Уперто, непохитно й розважливо члени невеликого союзу чинили опір усім зусиллям могутньої тоді Австрії. Геть лунала-котилась далеко по сусідніх країнах слава звитяжців.

І дарма що по стількох боях вони й сами відчували свою силу, та міць, проте, аж до половини XV-го століття, ба ні, ще довше, либонь, — швайцарці зберігали мудру розважність, невибагливість та просте життя попередніх віків.

Грізно лунає війна — громадяни стають до бою. Мине битва — вони знову отари пасуть серед гір. І хто вів перед цілому військові, хто був за ватажка, — також і собі — чабанського костура. Ватажки сходили з свойого п'єдесталу проводирів, і мов римські диктатори, додержували цілковитої рівности з товаришами-громадянами, покінчивши з командуванням, на яке зносили їх їхній хист, на яке кликав їх голос батьківщини.

Так ось які сталися були події в лісах Швайцарських Кантонів, восени 1474-го року…

I

Навколо льодовців тумани линуть

І піняться, немов шалене море

Волоссям довгим, сивим наді мною..

Хитаюсь я… зімлію… якось млосно

Мені стає…

(Манфред).

Двоє мандрівників — один давно вже лишив позаду весну свойого життя, другий десь років на двадцять два або три — переночували в невеличкому містечку Люцерні.

Цей головний центр Люцернського краю мальовниче розкинувся над озером Чотирьох Кантонів.

З одягу мандрівників та з цілого вигляду давалося знати, що то заможні купці. Обидва йшли пішки; тут бо серед гір така подорож є найкраща. Молодий провідник, селянин з Італійських Альпів, поспішав позаду, ведучи в'ючне лоша з речами подорожніх. Час од часу юнак сідав верхи, але здебільшого також ходою — лоша на вуздечці.

Мандрівники були на око дуже приємні. Видавались на кревних, — певніше — то батько з сином. Бо ж у маленькому заїзді, де перебули вони минулу ніч, усім упало в очі, як шанобливо, з якою повагою молодший ставився до старшого. А тутешні краяни, як і всі люди по глухих закутках від цілого світу заховані, були цікаві саме настільки, наскільки обмежену мали змогу роздобуватись на всілякі новини.

Вони звернули так само увагу й на те, що купці, немов поспішаючи, не схотіли й порозв'язувати свої вантажі. Відмовились зайти в торгівлю, просили пробачити їм, мовляв, не мають на продаж краму гідного люцернських краян. А над усе в маленькому містечкові допекли мандрівні крамарі жіноцтву. Як на здогади цієї частини населення, поведінка чужинців має зв'язок із тим, що везуть вони надто коштовні речі, — либонь, не мають надії знайти спроможних покупців серед Швайцарських гір. Аджеж провідник прохопився — купці прийшли аж з Венеції, де набрали безліч розкошів. З Індії та Єгипту бо вивозять усяку всячину до цього славетного торговельного центру, а звідтіля вже по всіх країнах Европи. А тут, як на те, швайцаркам-дівчатам допіру розкрилися очі: коштовні тканини, дорогоцінне каміння такі приємні на зір! Хоч зазіхати на це — мрія даремна — пусте! Тут їм хоч би глянути! Чудова ж нагода. Але всі надії їх завели. І побавитись дівчат позбавили змоги — вони з того журились страшенно.

Зауважили люди й ось іще яке: західці, ввічливі досить і ґречні, не виявляли, проте, жодних сусиль припасти до серця місцевим красуням. Яка різниця з мандрівними крамарями Льомбардії та Савої! Ті інколи відвідували горян, дедалі — частіше, відколи зміцніла в перемогах країна трохи розжилася і зазнала нових потреб. Які були ті поштиві, які ретельні — що ж? Такий їхній фах! А ці гості якось зовсім ніби нічого не дбають, їх аніяк не обходить можливий у Швайцарії зиск.

Цікавість розпалилась і з того, що мандрівники розмовляли мовою, яка, певна річ, не була ні французька, ні італійська, й аж ніяк не німецька. На думку одного старого офіціянта в заїзді — він колись доїжджав аж Парижу — треба було думати — то мова англійська.

За цей нарід тут у горах знали мало: то горді островитяни, з давніх-давен воюють із Францією; їхнє численне військо колись то вдерлося було до Лісових Кантонів, і його розбито в Рюсвельській долині. Спогадів за це ще не стерло забуття в пам'яті люцернських дідів. Вони чували бувальщину від своїх батьків.

А юнак-проводир, незабаром довідались всі, був родом із Гравсінського краю. Чужинці погодили його вказувати путь, певна річ, — як на це давало його знання гірської місцевости. З юнакових слів, західці мали намір податися до Базеля, тільки манівцями, пустельними дорогами.

Зацікавленість більшала мить-у-мить. Хто ж то такі? Який їхній крам?

Та жодної торбини не розв'язано, і гай-гай! — другого ж таки ранку купці покинули Люцерн. Воліли далекий шлях, погані дороги через мирні швайцарські кантони, ніж трапити до рук шаленим грабіжникам, представникам німецького лицарства. Ті брали бо приклад з могутніх державців, починали борню своєю сваволею, стягали примусову данину з кожного, хто тільки переїжджав їхніми володіннями, дарма що здебільшого ціла територія бувала на милю завширшки, а коли то й ще менша…

От Люцерн лишився позаду.

Кілька годин мандрівники спокійно посувалися далі. Стрімка дорога, важка. Та вбирали очі чарівні краєвиди Швайцарських Альпів — жодної країни в Европі нема над Швайцарію.

Межигір'я скелисті, полонини зелені, широкі озера, гульливі потоки, — все немов як і в інших чудових горах… Але воно тут не те, зовсім не те!.. Незрівняна краса жахних льодовиків! Над швайцарські гори ніде в світі нема!

Але за тих часів краса й велич природи не справляли вражіння на мандрівників та краян. Тубільцеві наймальовничіші краєвиди були такі по знаку, так перепліталися день-у-день з його повсякчасною буденною працею… А мандрівник, е-е, — той бачив, може бути, більше жаху, ніж краси в напрочуд дикій країні. Більше клопотав собі голову тим, як би живому й цілому дістатися де на ночівлю. Де вже там захоплюватися величними пишнотами, які лежать між ним і його відпочинком.

Проте, купців дуже вразило те, що розкинулося їм перед очима. Дорога лежала берегом озера, часом долі понад самим його краєм. Подекуди геть на височині викручувались схилком гори над безоднями, які прямовисно зривались до води, мов мури палацу над доокружним ровом. Час од часу — місцини надійніші, зелениною вкриті узбіччя, заховані полонини, де пасовища, де людські лани… А далі бистрі струмки — в'ються, вигинаються серед маленьких селищ із фантастичними маленькими церквами та дзвіницями, біжать далі між виноградом порослих горбів, ласкаво дзюрчать собі й нарешті вливаються до озера.

Вони йшли й мимохіть милувались.

— Цей ручай, Артуре, — озвався старший подорожній, — нагадує мені життя доброї та щасливої людини.

— А потік — он він шалено мчить із гори, позначаючи путь свій білою піною — нащо схожий він? — запитав Артур.

— На життя хороброго та нещасливого…

— Тоді для мене — потік! — Скричав юнак. — Палкий біг, що жодна людська сила проти нього не стане! Промайне метеором, і крайї Що з того?… чекає там слава!

— Так завжди мислить юнацтво, — відказав батько. — І я добре знаю, такі почуття є глибоким корінням у твойому серці. Ніщо не може їх розвіяти, аж поки тобі добре дасться в тямки жорстока рука лихої долі.

— Це коріння міцно притяте в моїм серці на споді навік! — гукнув Артур. — Адже ж, здається мені, лиха доля вже торкнулася його.

— Говориш, мій сину, за те, на чому ще зовсім не розумієшся.