Карло Сміливий - Сторінка 4

- Вальтер Скотт -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Мандрівник одразу схаменувся. Хотів щось сказати, але ні крику не чути, ні звуку. Нарешті повільно, з розпачем, майже безтямний, мовив:

— Він у мене був останній… Найулюбленіший і найкращий син… А там… Над полониною вже злітаються хижаки… питимуть його молоду кров… Але я побачу його ще раз! — рвачко метнувся бідолаха до кручі, а над головами обох пролітали шуліки, — …я ще раз побачу Артура, раніш, ніж вовки та орли його заклюють. Антоніо, не тримай мене! — скричав з одчаєм старий. — Лишайся й дивися на мене. Загину — тоді доручаю тобі, пам'ятай: виймеш з моєї валізки запечатані папери й не гаючи часу, мерщій завезеш їх тій особі, що на ЇЇ ім'я вони заадресовані. А в гамані досить грошей поховати нас з сином, лишиться чимало й тобі за тяжку працю твою…

Чесний швайцарець хоч і не дуже вмів метикувати, проте мав добре, чуле серце. На останні слова старого він жалісно заплакав. Уже не зважувався дратувати його намовами, не міг чинити опір його намірам. Мовчки дивився, як старий лагодився перейти ту саму смертельну безодню, де, очевидячки, його син знайшов свій загин. В розпачі батьківської любови поспішав Філіпсон поділити однакову долю.

Коли це з-за того самого рогу, де відірвалася кам'яна брила, як Артур був на неї став, розлігся гучний пронизливий звук велетенського буйволового рогу. За давніх-давен грізний рев такого рогу закликав горян до бою, а підчас воєн правив за музичний струмент.

— Слухайте! Слухайте! — скричав провідник. — То гасло з Геєрштейну. Напевно хтось з'явиться нам на допомогу. Покаже безпечну путь! Ми відшукаємо вашого сина. Гляньте, он гляньте! Он на дереві — бачте, блищить крізь туман… біле щось розвівається. О, то на тому самому місці, де відірвалася скеля!..

Батько силкувався туди глянути, але очі сповнились слізьми. Він ніяк не міг роздивитися.

— Однаково, — з тяжким смутком промовив: — я побачу трупа.

— Живого, живого побачите, дивіться, як розвівається біла тканина…

— Це з одягу його, — розпачливо зітхнув батько, — болючий пам'ятник його життю. Сина я не бачу. Мої очі стріли загибель останнього сина… О. краще б їх виклювали гірські шуліки.

— Та ні ж, подивіться! То не на гілці висить щось. Білий шмат притятий до жердини, хтось нею махає. Це ж син ваш дає знак, що він урятувався.

— О, — задихаючись сказав Філіпсон, — коли цьому правда… хай благословенні будуть очі, що бачили це, хай благословенні будуть вуста, що мені це промовили. Якщо ми його знайдем… це буде найщасливіший день і для нас, і для тебе! — скричав він уже з силою.

— Ні, — палко відказав провідник, — я прошу тільки, майте терпець і послухайтесь моєї доброї ради. Яка буде мені ганьба, якщо дам вам загинути, провина бо це тільки провідникова, — провадив він далі, так, немов би це від нього залежало заборонити горі скидати свої тумани з страшного чола, або перешкодити брилі гупнути в безодню, чи не дозволити старому, що його сивизна мала б свідчити про здоровий розум, вихоплювати кинджала, мов льомбардський бандит.

Так базікав балакучий одразу провідник. Міг би довго себе потішати в такий спосіб, бо старий не слухав його.

Кожним ударом живчика, кожним ударом серця, кожною думкою ніби мчав у тому напрямі, де щось мало означати рятунок його сина. І кінець-кінцем він пересвідчився: тканина справді віяла в людській руці.

І тоді криласта надія вже забуяла натомість давнього розпачу. Життя!

Він знов почав лагодитися, щоб поповзти до свойого улюбленця, якось йому допомогти. Провідник просив, благав, нарешті, вмовив таки. Але старий за хвилину почав знову вагатися.

— Та хіба ж можете поповзти отим краєм? Хіба досить ясні ваші очі, хіба такі вже міцні ваші ноги! Очі — сповнені сліз, тремтливі ноги, от мов листя тополі, що під нею ми стоїмо. Лишаймось, поки надійде хтось, хто краще дасть допомогу, ніж я, і ніж ви. Ось, скажу вам, я впізнав звук: то ріг доброго Арнольда Бідермана. Він побачив, мабуть, катастрофу й дбає, щоб усіх врятувати.

— Але коли все так, як ти кажеш, чому ж мій син не відповів?

— А коли він і відповів, — цього я певен цілком, — хіба ж ми могли його почути! Самі ж пересвідчились, навіть гучний звук цього рогу серед гуркоту й гураґану здався нам не голосніший за сопілку. То як же ми б почули людський крик!

— А проте мені видалося крізь боротьбу стихій щось схоже на людський голос, але то не Артурів.

— А певно не його. То бренів немов голос жіночий.

— О, доле! Я відгукнусь. Може почують…

І він заходився з усієї сили кричати. Але тут треба було особливого вміння. А його голос зливався з ревом хвиль та вітру, не донісся й на п'ятдесят кроків, завмирав і зникав у лункому вирі лютих стихій. Антоніо на те тільки посміхнувся. Тепер він гукне. І провідник дав високий, проразливий звук, з багато меншим на вигляд зусиллям, ніж робив те англієць. І чути, звук полинув на далеку віддаль виразний, окремий.

Зненацька — такий самий поклик йому на відповідь. Ось знову й знову. Поступово наближалася до площинки, росла й горнулась надія.

В тяжкому стані був батько, але ще тяжче припало його синові.

Почав був Артур свою путь уподовж скелі спокійний, рішучий і мужній. Все залежить від нього; він знав, які на міць має нерви. А несподівана пригода його так приголомшила, так близько віч-на-віч побачив він смерть, несподівану, жахну, здавалося неминучу. Гранітна скеля — захиталась. Завалилась під самими його ногами. Хоч він якимсь інстинктовим зусиллям несвідомо врятувався, але відчував: найкраща частина його самого, душевна міць і фізична сила зникли в ту мить, коли з скаженим ревом упала круча на дно безодні в ріку.

Так морець стоїть на улюбленому кораблі, коли починається шторм, гордий на його непохитність, гордий на власну перемогу. Але ось корабель налітає на скелю, розбивається дощенту… Тоді моряк розпачливо змагається з хвилями, вони кидають його від скелі до скелі, і де тоді його мужність? Де певність себе? — а він же допіру так пишався в гордовитому супокої!

Отак і з Артуром. Хоробрий, сміливий, упевнений напочатку — і тепер Артур, обхопивши руками засохлого пня старого дерева, повиснувши між небом і землею, дивиться, як гуркоче неначе страшна лявина униз, у безодню; дивиться, і сповняється душа його жахом. В очах миготять тисячі кольорів, тьмариться в голові, руки не слухають: немов зведені корчами схоплять гілля, і враз розщимляються і тремтять, і тремтять. Його тримали руки. І він боявся, що ці руки незабаром не матимуть сили витримувати його.

Крапля по краплі — сповняється чаша. Хто знає, коли приходить остання в житті?! Становище було й так безнадійне, А тут ще до того між зграями сов, кажанів та нічних лиховісних птахів, що їх сполохала зриваючись круча, Артур побачив лямергеєра. То альпійський яструб, більший за орла, іще страшніший хижак; юнакові він досі не траплявся ніколи. Як здебільшого всі хижаки, цей птах має такий звичай: досхочу попоївши, він здирається на яке неприступне місце й там сидить непорушно, аж перетравиться їжа. Тоді вертає йому сила й ненажерливість.

А підчас неймовірної завали стривожений лямергеєр, що саме перебував у такому стані відпочинку, злетів із кручі й зробивши в повітрі коло, сів, пронизливо скрикнувши, на вершину не далі, як за два сажні від того дерева, де ледве вже тримався Артур. Яструб був перелякався несподіваної дивної катастрофи. Але тепер підбадьорився. Юнак бо виглядав цілком непорушний, вмер десь мабуть, або вмирає собі. Пильно утупився в нього своїми круглими очима, не виявляючи й трохи найменшого страху, який здебільшого властивий мало чи не всім, навіть найхижішим звірам, коли вони близько біля людини.

І от Артур, силкуючись подолати раптовий переляк, звів очі — хотів трохи роздивитись навколо. І зненацька побачив птаха.

Немов причаровані Артурові очі, він не може відвести їх від потворного хижака. Зрозумів небезпеку й зовсім зневірився. Навіщо птах так вдивляється в нього, схилився уперед своїм тілом? Схилився, немов ось-ось на нього кинеться! Адже це яструб-ягнятник, він, видима річ, інстинктово відчув пах близької смерти. Мов гайвороння лихе на вівцю, якій три чисниці до смерти, чигає цей птах на нього, Артура, в насолоді кривавої жадоби. Почути на собі його дзьоба, кого пазурі… Живому?! Невже ж він зовсім втратив людський вигляд, що й птиця його не боїться?

Де розум безсилий, там переможе страх. І юнак Артур відчув нову енергію. Тоді він обережно вийняв хустинку, почав махати, і, кінец-кінцем, яструба вигнав. Той з пронизливим нудним криком злетів догори, розпустив величезні крила й розрізаючи повітря, поплив шукати спокійнішого притулку.

Артур страшенно зрадів. Потроху прийшовши до тями, він помітив, що звідціля видно частину тієї площинки, де лишилися батько та провідник. Тоді йому шугнуло в голові, — адже може тепер повідомити батька, що він врятувався.

І замахав він хустиною ще вище й вище. Коли раптом, — Артур з несподіванки аж здригнувся, — звук рога він почув — того, що й чув його батько, — велетенського швайцарського рога. Він немов сповіщав, що близько допомога.

І на відповідь розлігся радісний Артурів крик. Ще дужче розвівалась хустина, показуючи дорогу людям, які йшли його рятувати. Він опанував себе, відчув знову дужу волю й силу, в серці розквітала надія, а разом і спритність, і енергія.

Попри своє цілком природнє в такому становищі хвилювання, заточуючись, так билося йому серце, Артур проте зосередив усю свою увагу на одній думці: як винайти змогу врятуватись? Він озирався навколо. Але чимраз слабшали сили. Давалась у знаки реакція після тих неповторно-разючих хвилин там на кручі, коли та гупала вниз. Хоч як силкувався, а вже несила спинити потьмарені очі на доокружних речах. Йому ввижалось, вони ніби стрибають з усім, що навколо. Хащі, скелі, — все між ними і руїнами Геєрштейнськими закружляло, застрибало в лиховісному безладді. Він розумів, що це мара, але мусів усякчас твердити собі це, щоб не кинутись униз, бо наче непереможні чари тягнули його туди; йому ввижалося, що він має також узяти участь у дивному танку, створеному уявою.

— О-о! — скричав ураз бідолаха, заплющивши очі, якось сподіваючись, що не бачивши свойого становища, зможе перемогти, відігнати страшні примари…

І тут він зрозумів, що зараз зімліє.

У Цю мить десь близько біля себе він почув пронизливий, але дуже приємний жіночий голос.