Карло Сміливий - Сторінка 2

Знай, і половина життя мине, а людина ледве вміє бачити, де справжнє щастя, а де її лихо. От: вганяють, мов за надзвичайною ласкою долі, за тим, що, власне, треба вважати, як вияв гніву її. Он глянь на ту гору: над хмурною вершиною вінець із хмар. Вони підіймаються, вони спускаються знов, — як падає соняшний промінь — але розігнати він їх не може. Дитина сказала б: то слави вінець. А дорослий знає — наближається буря.

Артур глянув туди, де очима вказував батько, на темну верховину найвищої гори.

— Невже туман над диким верхогір'ям така грізна ознака?

— А он поспитай Антоніо, — озвався батько; — він розповість тобі леґенду.

Артур удався до провідника. Спитав, яку назву має гора, найвища і найвеличніша серед височенного пасма люцернських околиць.

І швайцарець почав розповідати леґенду. Тут ніби скінчив своє життя юдейський проконсул Понтій Пілат. Кілька літ він тинявся в пустельних межигір'ях цієї гори, тим то й дістала вона його

ймення. От якось він у розпачі кинувся до страшного озера на її верховині: чи вода не схотіла прийняти його, чи що інше — тільки ж ніби його тінь відвідувала потім це місце, де сталося було самогубство. Цього Антоніо з'ясувати охоти не мав. Сказав тільки, що згодом, частенько з чорних вод з'являється постать людини. І раз-у-раз тоді горнувся туман, збирався над Пекельною горою — давня назва її — потім повивав у пітьму цілу верховину. І кожного разу то віщувало бурю, гураґан.

Антоніо додав, що чужинцям не вільно здиратись на ту гору й бачити місце, де вкоротив собі віку Понтій Пілат. Міська влада Люцерну геть усім заборонила наближатись до Пілатової гори.

Провідник закінчив. Настала мовчанка. Леґенда, сумнівна й неймовірна, як більшість усіляких леґенд, мандрівників зацікавила. Так от як люди, бувало, з'ясовували звичайні явища природи.

Посувалися далі й далі.

Враз охопив їх палкий подих дужого вітру. Загриміли погрози, загуло, заревло. Вниз нерівними схилами попливли тумани крізь зубчасті розколини, мов лява потоками з бурхливого кратера. Скелі зносили над туманами загострене верхогір'я, роздирали чорні хмари… А там, в далині, разючим контрастом до страшного, до грізної загрози, — променисто палало веселкою в сліпучому сяйві осіннього сонця пасмо Ріґських гір.

Мандрівники стали. Втопили очі. Немов на жахну битву повстануть світло і тьма. А провідник переконував своїм жарґоном з італійських та німецьких слів хутчій поспішати далі. Село бо, де мав їх завести, ще далеко-далеко. Коли темна сила вкриє долину пітьмою, буде небезпечна, страшна путь. Він може не знайти дороги.

Тоді мандрівники щільно застібнули коміри своїх плащів, рішуче насунули на очі шапки, добре стягнули застібками широкі пояси й кожен маючи в правиці гірського костура з залізною кінцівкою, бадьоро й хоробро подалися вперед.

З кожним кроком навколо мінялись картини. Кожна гора, в міру того, як подорожні пересувалися далі, набирала нових форм, нових обрисів.

Такі на погляд непохитні громади, тепер, здається, ненастанно мінливі, рухливі, чимраз новіші, чимраз химерніші: це туман спричинився до такого дива.

Повагом сповзаючи, розкривав туман горби та доли, оповиті млою. Витка, мов покручена, вузенька тропа вела мандрівників над страшними проваллями, — дивна, дика, барвиста природа, — і вони, кінець-кінцем, зовсім заплутались у шляхах.

— Я хотів би, — озвався, нарешті, старший, — мати таємничу ту голку, що морякам завсіди промовляє, де північ. Вона веде їх у чистому морі, як не видно ні берега, ні узгір'я, ні сонця, ні місяця, ні зірок. Небо й земля одгукнутись не хочуть, і вона сама тоді вказує путь.

— Навряд щоб ота голка нам прислужилась, — відказав юнак. — Що чарівне знаряддя показує напрям на північний полюс — дарма. Тут велетенські кучугури стали б непохитними мурами між магнетною стрілкою й тим, що її притягає.

— Ех, — сказав на те батько, — виглядає так, наче наш провідник з кожною хвилиною безтямніший, що далі ми відходимо від його рідних місцин. Чи й він незабаром буде зовсім нідочого нам, як на твою думку та голка в цьому дикому краї? Можеш ти сказати мені, юначе, — вдався він кепською італійською мовою на адресу Антоніо, — правдивий наш шлях, а чи ми заблудили?

— Сподіваймось, доля веде нас правдивим шляхом, — відказав провідник. — Був він надто збентежений, щоб відповідати одверто.

— Ну, а напівсхована в тумані вода, що блищить у темряві на дні он величезної чорної безодні? Це що? Частина Люцернського озера, чи вдершись на гору, дійшли вже нового?

Антоніо міг тільки сказати, що вони вже неподалік Люцернського озера. Сподівався, може вода в далечині є затока його.

Артур розлютився:

— Ах, ти ж такий-сякий! — скричав молодик. — Начувайся! Чого берешся діла, на якому до пуття ти не тямиш?

— Е-е, Артуре, годі! — втрутився батько. — Як ти хлопця налякаєш, він дремене. Ми тоді позбавимося і тієї маленької вигоди, що дасть нам його хоч яке там знання місцевости, цілком чужої нам. А спробуй ужити кия — він кинеться на тебе з ножем: такі звичаї мстивих льомбардців. Застерігаю, нам ти не допоможеш, наслідки твоєї поведінки будуть дуже лихі…

Тоді він сказав до італійця — той мовчки, нічого не розуміючи, поглядав на обох:

— Слухай ось, друже, — знов ламана італійська мова, — не вважай на запал цього юнака. Я образити тебе не дам. А ось скажи мені краще, коли тільки зумієш, назви тих сіл, що їх сьогодні нам треба перейти.

Звуки ласкаві — і провідник заспокоївся. Він був таки трохи злякався сердитого голосу та юнакових погроз. Тоді враз посипав своєю рідною говіркою безліч назв. Груба німецька вимова дивно перепліталася з ніжними звуками італійського говору. Тільки ж слухачеві то все нідочого. Він назв не зрозумів. Тут уже й старому увірвався терпець.

— Веди ж нас, — скричав він, — де хочеш! Я бачу, не варт гаяти час, намагаючись тебе зрозуміти.

Вони рушили. Але тепер проводир із лошам ішов попереду. Хмарки купчились, і туман, що був перше ніби легка пара, взявся дрібним дощем; водяним порохом укривав плащі подорожнім. Проразливим стогоном гомінкі звуки лунали далеко-далеко між гірських верховин; Пілатова гора немов справді віщує бурю. Проводир квапився, нетерпляче підганяв своїх супутників, так наче б то це не він сам же й затримує їх, бо вказує шлях дуже повільно й нерішуче.

Перейшли десь миль із чотири. Але вони були удвічі довші, і ось тепер мандрівники, нарешті, опинилися знову на вузенькій тропі вподовж аж краю безодні. Внизу — вода. Яка? Хто з них може це визначити? Вітер, щоправда, час од часу тумани розганяв; тоді сліпив очі блиск бурхливих хвиль унизу. Може те саме озеро, що з його берегів вони вранці почали свою подорож; може інша така сама вода, а може й ріка, чи широкий потік — що з того? Годі було роздивитись. Єдине з певністю могли собі казати, — то не ті береги Люцернського озера, що їх вони вже переходили. Порив вітру покаже — то води на дні, то часом і протилежний берег; але яка віддаль від них по той бік — не знати, хоч як добре видно височенні стрімкі скелі та кудлаті сосни; дерева безладно розкидані, подекуди купами, а де поодинці на кручах, над самою водою.

Досі стежка, хоч стрімка й нерівна, добре вирізнялася, позначаючись слідами переїжджих верхівців та піших подорожніх. Мандрівники йшли. Антоніо попереду. Ось він досягає узгір'я, ведучи за вуздечку лоша. Обом чужинцям видно, там дорога враз завертає. Коли це провідник раптом став, скрикнувши якесь прокляття. Артурові видалося, що й кінь так само вжахнувся. Бо він уступився назад, уперся передніми нагами, широко розставивши їх — знати, вперто поклав собі не рушити з місця. Жах сповнив коня, жах від чогось, що було перед ним.

Артур кинувся стрімголов уперед. Не цікавість і не переляк: але жодна небезпека не повинна спіткати його батька! Він мусить перший її стрінути, мусить їй запобігти. Вихорем доскочив умить до Антоніо на скелясту площинку, де дорога, здавалось, вже зовсім скінчилась. Перед ним — безодня. Жахне провалля ховалось у тумані, зникала глибінь, але, мабуть, була десь футів на триста.

Обидвом мандрівникам серце сповнив холодний жах. Кінь також зляканий і тривожний. Несподівана перешкода. Видима річ, її не подолати ніяк.

Підійшов батько. З обличчя старого знати юнакам, — його також опала страшенна тривога. Став поруч них, пильно-пильно вдивляється вниз у чорну безодню; тоді оглядається навколо; даремно шукають очі, чи немає де далі тропи, яка не могла ж вести-вести, та тут так фатально кінчитись.

Яку мить стояли нерішуче, вагалися, що чинити далі. Тяжка гризота опосіла Артура. Треба придумати щось, але що ж? — щоб посуватися далі. Батько вже майже вирішив пропонувати вернутись назад тим самим шляхом, що ним вони дістались сюди.

Раптом — дикий вітер заревів, ще сильніший, ще гучніший пролунав у долині. Вони хапались на кущі, за громади стрімкі — кожен свідомий небезпеки: вихор так легко може скинути їх з того ненадійного місця. Ба й бідолашне лоша, здавалось, ще міцніше вперлось ногами у ґрунт, намагаючись встояти поривам дужого гураґану.

Вихор знову пронісся — такий дужий, такий незрівняно поривний; вони відчули, — затремтіла круча. Ще хвилина, коли б вчасно були не схаменулись змело б їх геть долі, мов листя сухе.

Та шалений вихор промчав — і на кілька хвилин розвіявся густий над долиною морок. Розплились тумани. Виринула вся природа. Подорожні виразно тепер побачили, що стало їм на заваді.

Одна хвилина, та бистре Артурове око враз ухопило, що тропа з площинки, де вони стояли, бігла раніше далі в тому самому напрямі, грубим шаром землі, що вкривав стрімкий похил височенної кручі. Але сталася була страшенна завала, це раз-у-раз трапляється по диких країнах, і земля з кручі зсунулась з прокладеною зверху тропою, з кущами, з деревами — з усім, впала на дно шумливого провалля, у бистру ріку. Добре ж побачили, вода там унизу, — саме ріка, — не озеро, не затока його, як гадали вони досі.

До такої завали мабуть спричинився землетрус. В країнах тих то не диво, трапляється часто. Ота земля являла собою тепер дужу порепану брилу, руїни. Росло там кілька поземно розкинутих дерев; інші знов дерева впали верхів'ями униз, розбились дощенту, і їх киг нуло, немов билинки, в бистрінь, у ріку, ту ріку, що її береги колись укривали вони були тінню.