Карло Сміливий - Сторінка 12

Дорогою старі почули, як хлопці весело розмовляли про лови, мов би й не було між ними жодної сутички.

— Оце гаразд! — сказав Бідерман. — Я завжди пробачу запал, коли хлопець має мужність визнати свою помилку й щиро помиритися.

— А проте чимало лиха б вони накоїли, що б ви, шановний господарю, вчасно не довідались. А справді, яким побитом так змогли запобігти?

— То вже моя мила небога Анна помітила, як юнаки обмінялись рукавичками. Е, жіноча спостережливість — велике діло! От поки ж то хто з моїх хлопців що запримітив би…

— Я, здається, бачу її, он — на узгір'ї. Тільки дівчина наче ховається, — сказав Філіпсон.

— А-а… То вона хоче пересвідчитись, що все вийшло на добре.

— А знаєте, мені б дуже хотілось висловити вашій небозі мою щиру подяку. Я все не наважувався…

— Прошу, тепер — найвідповідніша хвилина! — і Бідерман голосно гукнув на дівчину.

Анна стояла віддалік на горбі напівзахована серед кущів. Почувши дядька, вона зійшла вниз і попрямувала назустріч старим. Коли вона підійшла до них, Бідерман поздоровавшись промовив:

— Шановний друг і мій гість хоче з тобою говорити. Філіпсон озвався привітно:

— Буває, ми, купці, не можемо зразу сплатити борги. Але ми цілком справедливо вважаємо, що людина, яка їх не визнає, не гідна пошани. Отож прийми подяку від батька, що його сина ти врятувала. І не раз, а двічі… Не відмовся, ось, — він вийняв невелику коробочку й відкрив її, — сережки! Це перлини, але коштовні, незвичайні…

— Тим то, — перехопив Бідерман, — вони їй цілком нідочого. Потім того, такий коштовний подарунок взагалі… він же зменшить ваші капітали.

— Пробачте! Я вибрав найвідповіднішу річ віддарувати вашу небогу. Не бороніть. А щодо коштовности… Я маю змогу саме такі робити дарунки.

Бідерман дивився незадоволено.

— Я завсіди проти таких речей. Дорогоцінності — кому вони потрібні? Але коли ти, Анно, хочеш мати прикрасу… Чому ж? Вони тобі чудово личитимуть.

Анна на те тільки весело розсміялася.

— Ні, шановний гостю й мій дядьку! Це не для мене. Навіщо мені, що я з ними робитиму? Я не люблю таких непотрібних речей і ані трохи їх не ціную. Даруйте, шановний гостю, — я щаслива, мавши нагоду допомогти вашому синові й дуже ціную, що ви так пильно до цього поставились. Але не вважаю за можливе взагалі брати за це жодних дарунків. Свою нагороду я маю — все вийшло на добре обидва рази. Ще раз — пробачте!

— Бачте, Філіпсоне, — заспокоював гостя господар, — у нас інші люди, інші розуміння й інші звичаї. Ви з того не бентежтеся!

VII

Хай той, хто зрікся лагідної згодн,

Зазнає жаху лютої війни!

(Hoole's Tasso).

Довір'я між Бідерманом і англійським купцем зростало дедалі то більше протягом того короткого часу, поки вони очікували дня, призначеного на від'їзд до двору Карла Бургундського.

Про становище Европи та Швайцарського Союзу дещо вже згадувалося. Але, щоб пояснити оповідання, потрібен маленький ще огляд.

Того тижня, що англійські мандрівники перебували в Геєрштейні, відбулося кілька нарад по міських та лісових кантонах Союзу. Міські повставали проти утисків митом, що його накладав Карло Бургундський на їхню торгівлю. Тяжко страждало населення від насильства та сваволі людей, що збирали його. Тим то так гаряче мріялось про війну. Але, звичайно, були й такі, що до протесту збуджували їх розкішні дари Людовіка XI. О, той не скупився на золото, аби тільки хоробрі союзники повстали проти його могутнього ворога, Карла Сміливого!

Багато обставин могли, здавалось, доводити, що не мавши надто поважної причини, Швайцарії не варт би заходити у війну, може, з найбагатшим, найхоробрішим та могутнішим державцем Европи. Такий бо без сумніву був Карло Сміливий. Кожного дня підтверджувались чутки — Едвард IV англійський склав таємну оборонну спілку а Карлом Бургундським. І нібито англійський король, що вславився перемогами над Лянкастерським домом, в такий спосіб утримавшись на троні, має намір поновити вимоги на французькі землі, що так довго належали його предкам. Цього тільки й бракувало його славі. Скінчивши з унутрішніми ворогами, він тепер кидав оком далі: відібрати назад землі, втрачені за владарства Генріка IV, за жахливої громадянської війни Білої та Червоної Троянд. Відомо, що в Англії втрату французьких провінцій мають собі за неймовірну ганьбу. Не сама шляхта, — вона втратила вигоду з маєтків в Нормандії, Гасконії, Мені та Анджу, а військові, що звикли заживати слави коштом Франції, однаково запалились: відновити війну!

З останніх і либонь чи не найпевніших чуток — король англійський неначе лагодиться з армією до Франції сам. Легко зробити, мавши у владі своїй Кале. І армія та — численнішої та кращої Англія досі не мала. До походу вже все наготовлено, і Едвард незабаром вирушить.

Могутня допомога Карла Бургундського та багатьох незадоволених французьких шляхтичів по провінціях, довго колись приналежних Англії — добре загрожували Людовікові XI.

Певна річ, мудрішу політику повів був би Карло, збираючи сили проти сусіди, спадкового й особистого ворога, коли б не сварився з Швайцарським Союзом. Бідний, але войовничий нарід довів, що його піхота може перебити найкращу кінноту. Але Карло, ставши на герць з найхитрішим у тодішній Европі державцем, найкращим політиком, керувався не здоровим розумом, ні! Він увесь був у владі свойого запалу, своїх шалених пристрасних почуттів. Гордий і непохитний у бажаннях своїх — він ненавидів маленькі союзи чабанів з кількома містами, де люди жили з торгівлі. Замість дати дружню руку Швайцарським Кантонам, як зробив його хитрий ворог, або принаймні стерегтися збуджувати в них лють, Карло чинив зовсім по-інакшому. Користувався з найменшої нагоди висловити своє призирство до їхніх недавніх перемог. Хотів помститись за февдальних власників.

І володіння Бургундського Карла в Альзасі придалися йому якнайкраще. Є невеличкий замок та місто Ля-Ферет, миль за десять — одинадцять од Базелю} сюдою привозили крам для торгівлі між Берном та Золурном, двома головними містами Союзу. І ось у містечкові Карло посадовив губернатора, управителя, що також мав збирати й мито, і, здавалось, родився спеціяльно на те, щоб бути грозою й бичем своїм республіканським сусідам.

Арчібальд фон Гаґенбах — родом із Німеччини був, шляхтич. Мав маєтки у Швабії. Між прикордонними власниками, що їх називали — лицарі-розбишаки, був один із найлютіших та найжорстокіших. Маєтки цих лицарів підлягали Священній Римській імперії. Тим то вони на землях з квадратову милю завбільшки мали себе за повновладних державців, як німецькі принці. Брали данину та мито з чужинців, садовили до в'язниць, судили й посилали на страту тих, хто на їхню думку чим завинив. Більше, — щоб ширити власницькі права, один а одним вони воювали; нападали на вільні імперські міста, грабували великі валки та загони, що за допомогою їх провадили в Німеччині внутрішню торгівлю.

Безліч неправди й злочинств робив Арчібальд. На всю губу росходився, користуючись із так званого faustrecht [3]. І мусів, кінець-кінцем, уже старий, утеком піти з свого власного краю. Там кожну мить мав начуватися помсти. Тоді й уступив він на службу до бургундського герцдга. Той залюбки погодився з ним — де ж, то вельможна та хоробра людина! А головне, такий, як Гаґенбах, лютий намісник, чудово виконуватиме його жорстокі наміри.

Бернські та золурнські крамарі водноголос скаржились на страшенні утиски. Мито раз-у-раз свавільно збільшувано; і тих крамарів, які. не могли одразу заплатити, кидали до в'язниці, тяжко мордували. Торговельні міста Німеччини не раз клопотались перед герцогом та просили Гаґенбаха забрати.

Але Кашо на те не вважав. Тоді Швайцарський Союз почав уживати найможливіших заходів, вимагав оборони проти губернатора, що нехтує народніми правами. Все даремно!

І от, кінець-кінцем, Союзна Рада ухвалила послати урочисте посольство. Двоє уповноважених поділяли мирний та розважливий настрій Арнольда Бідермана. Вони сподівалися, такий поважний крок розжене туман з герцогових очей. Інші знов, таким ходом, відкривали собі путь до війни.

Арнольд Бідерман палко прагнув миру. Нарід незалежний — чого б іще бажати?! Але Артур помітив, що так думає з його цілої родини він сам. Синів захопив своїм красномовством та дужим впливом Рудольф. Той дедалі то більшої набував ваги й впливу у радах свойого кантону та взагалі серед молоді. Артур на ловах та в іграх все дослухався до розмов про майбутню війну. Юнацтво непереможно бо вабила слава. Подвиги їхніх предків у боротьбі з Німеччиною були такі романтично-величні. Казковими видавалися, мов неймовірні події з книжок. А що й це покоління було так само дуже, непохитно мужнє, то й воно сподівалося — перемога буде тільки на їхній стороні. Згадуючи за ля-феретського губернатора, вони кожного разу називали його собакою на бургундському ланцюгу. Відверто кричали: коли Карло його не приборкає, коли його не викинуть за межі Швайцарії — Арчібальда фон Гаґенбаха не захистить його фортеця. Населення повстане само!

Про цей войовничий запал цілої швайцарської молоді син сказав старому Філіпсонові. Той почав вагатися. Чи не краще справді податися далі їм удвох, ніж наражатись на небезпеку, потрапити на яку бійку, коли ці горяни опиняться поза своїми рідними межами. Адже мета його подорожі, передусім, закликає до щонайбільшої обережности. Та, кінець-кінцем, купець зробив висновок, що на те ж є Арнольд Бідерман. До нього така повага, так надзвичайно всі шанують його — хіба ж не досить одного Бідерманового слова всіх утихомирити? А там, коли вони виконуватимуть свою місію, з ними розлучитися.

За десять днів посольство, що мало подати герцогові скаргу на утиски Арчібальда Гаґенбаха, нарешті зібралося до Геєрштейну. Звідціля воно й мало рушати, їх було троє, крім Рудольфа та Бідермана. Один, як і Арнольд, краянин з лісових кантонів, вродливий, з довгою сріблястою бородою, — на ймення Микола Бонштетен. Інших двоє — Мельхіор Штурмталь, бернський хорунжий, людина вже літня, та Адам Цімерман, золурський громадянин, старий-престарий. Кожен убрався найкраще, як міг. Суворий погляд Арнольда Бідермана неприхильне спинявся на двох срібних застібках на поясі та срібному ланцюгу, що прикрашали поставну особу золурського громадянина.