Карло Сміливий - Сторінка 20

Як трапиться тобі бути в Берні, можеш його побачити.

— А Анну ж чого приплітають?

— Ну, я з'ясувати не вмію. Але як інакше зрозуміти те, що бачив ти, Артуре, цієї ночі, — аджеж у жилах її тече дивна кров?!

Англієць мовчав. Тут саме на товаришів гукнув вартовий.

На питання: "Хто йде?" — вони двічі мусіли відказати, аж, нарешті, Зіґізмунд їх пустив.

— Ой, ти осле, — сказав Рудольф, — ну й чого б ото затримувати?

— Сам ти осле, Гавптмане! — відповів швайцарець. — А я бачив привида, він мене піддурив, я більше не дамся.

— Який привид, — сказав Донергуґель, — буде гаяти час із дурнем таким?!

— Ти, Гавптмане, тільки й умієш лаятись. То дурень, то йолоп… годі вже! В мене є вуста, зуби та язик для розмови однакові, як і в інших людей.

— Ну я з тобою сперечатись не буду. Якщо ти різнишся од інших, сам відчувати того не спроможен. Але скажи, що тебе налякало?

— Слухай! — сказав Зіґізмунд Бідерман. — Я трохи втомився, поглядаючи на ясного місяця, і питав себе, з чого він зроблений; яким побитом з нашого дому, так, як і тут, його однаково добре видно. До Геєрштейну ж далеко… Від мудрих міркувань я відчув утому. Заплющив очі…

— Заплющив очі на варті? — закричав Донергуґель.

— Не турбуйся. Я зате відкрив вуха. А втім, це мені не допомогло, бо хтось перейшов моста так тихо, мов миша. Я здригнувся, розплющив очі, переді мною — як ви думаєте?

— Якийсь дурень, як і ти, — відказав Рудольф, штовхнувши ног. ою Філіпсона. Але Артур і сам напружено слухав.

— Заприсягаюсь, — закричав Зіґізмунд, — це була наша родичка Анна!

— Не бреши! — сказав швайцарець.

— Я б і сам так сказав,' — підхопив Зіґізмунд, — бо я бачив кімнату її: така вигідна, тепла, чого б виходити та ще й уночі, коли можна любісінько спати.

— Може бути, — промовив Рудольф, — вона виходила на моста поглянути, яка година на дворі.

— Ні, бо верталась із лісу. Я побачив, як підійшла до моста й хотів добре на неї розмахнутись. Думав привид. Але вчасно зміркував, що мій келеп не березовий прутик.

— Йолопе! Ну що б до неї озватись!

— Ба ні! Я не озвався. Батько гнівається завжди на мене, як я кажу не подумавши, а на таку мить мислити не міг. Та й часу не було. Вона промчала повз мене, мов сніжинка, що жене її вітер. Я пішов за нею до замку, кликав її голосно, всіх побудив; товариші кинулись до зброї й такий там зчинився шарварок, немов сам Арчібальд Гаґенбах стояв із мечем. Анна вибігла з хати стривожена, перелякана, як і ми. Почала запевняти, що вона цілу ніч не виходила з спальні, і всі накинулись з гнівом на мене, немов би я можу забороняти прогулюватись привидам. Ну я таки не стерпів, накричав на неї:

— Всім відомо, сестричко, з якого ви роду, і як я ще раз побачу вашого двійника, — добре почастую киякою…

На мене всі накинулись, батько люто прогнав, немов дикого пса. Рудольф стримано, сливе з призирством йому відповів:

— Ти заснув на варті, Зіґізмунде, поперше — ти завинив. Подруге — тобі привидився сон. Щастя твоє, що ляндаман не догадався вигнати тебе назад до Геєрштейну, як бідолаху Ернеста.

— Ернест ще не від'їхав, — заперечив Зіґізмунд, — гадаю, він зможе з нами вступити до Бургундії. Однак попрошу тебе, Гавптмане, прислать когобудь на зміну. Якщо завтра робота, варто було б попоїсти та поспати хоч трохи.

І велетень-юнак, роздираючи рота, позіхнув.

— Їсти, спати! Та тобі цілого смаженого бика не стане, щоб прийти до тями. Але я твій приятель, я загадаю змінити тебе. Ідіть спати, — повернувся Донергуґель до товаришів: ми з Артуром самі підем до ляндамана.

Повернули до замку. Увіходячи, Рудольф схопив Артура за руку.

— От дивно! Як гадаєш, казати ляндаманові?

— А це вже як ти. Мені здається, справи родинні йому не чужі. Може небезпека…

— Ні, не бачу потреби; чи не краще поговорю сам з Анною? Артура брав жаль. Найкраще зовсім мовчати. Він стримано відказав:

— Роби так, як велить обов'язок. А я за пригоду мовчатиму.

— Так само й про те, що ти бачив і чув за наших базельських спільників? — запитав Рудольф.

— Певна річ; от тільки скажу батькові про небезпеку з митом.

— Ні до чого. Ручуся своєю головою, все, що належить йому, буде ціле!

— Велика дяка за батька. Але ми люди мирні, бажаємо уникнути сутичок навіть тоді, коли вони можуть скінчитися на нашу користь.

— Так каже купець, не вояка! — незадоволено промовив Рудольф. — Хоч власне це справа ваша. Пам'ятай, подавшись до Ля-Ферету без нас, ви наражаєте на небезпеку не то крам, а й життя.

Вони увійшли до залі. Ті, хто з ними обходили замок, вже полягали біля товаришів. Ляндаман та бернський хорунжий вислухали Донергуґеля. Тоді Рудольф закутавсь плащем, ліг на солому й за кілька хвилин заснув міцним сном.

Артур пішов, подивився на двері кімнати, де Анна; він думав про дивну пригоду. Думки хаотично переплітались, він не знав, що йому робити. Але ось Артур пригадав собі, що треба поговорити з батьком.

Він ліг біля нього на ліжкові. Старий одразу прокинувся. Син пошепки повідомив його по-англійському, що має важливу справу.

— Ворог? До зброї?

— Ні, не вставайте, це стосується нас двох!

— Ну кажи!

— Обходячи з товаришами замок, я довідався, що ля-феретський губернатор має намір захопити наш крам, як мито бургундському герцогові. Мене також повідомили, що швайцарці вирішили чинити опір.

— Заприсягаюсь, цього не буде! — промовив старий. — Оце добре були б заплатили ми за гостинність ляндаманові, давши буйному герцогові привід до війни. Кожне мито я заплачу; от коли б не забрали моїх паперів. Я побоювався цього, Артуре, тим то й неохоче пристав до Бідермана. А тепер мусимо розлучитись. Хижак губернатор навряд зважиться образити посольство до двору його державця під обороною міжнародніх прав. А коли б ми лишились, справа кепська. Ми відрізнимось та зачекаємо, поки депутати поїдуть далі, а Гаґенбаха, якщо він має краплину здорового розуму, я задовольнити зумію; ну, я пішов до ляндамана.

В одну мить Філіпсон опинився біля Арнольда Бідермана.

Той уважно слухав, а йому з-за плеча виглядала голова та довга борода швайцарського депутата; блакитні очі уважно дивились на чужинця.

— Друже, — мовив Філіпсон, — ми довідались, що на крам накладуть мито, а може й заберуть його зовсім; і мені, як і вам, дуже хочеться уникнути сварки.

— Ви, звичайно, не маєте сумніву, що ми зможемо й захочемо вас борочити, — відказав ляндаман. — Я миру бажаю, але й самому герцогові не дам образити мого гостя…

Швайцарський депутат на ці слова протягнув через рам'я свого друга величезного кулака.

— Через те саме ми мусимо покинути вас, поїдемо окремо. Подумайте, друже, ви посол, хто їде боронити мир, а я купець, їду заживати зиску. Війна чи сварка, яка неминуче до неї спричиниться, однаково пошкодить обом. Я можу й охоче заплачу великі гроші. Ось ви поїдете, а я тоді поторгуюсь, залишуся в Базелі, поки скінчу з Арчібальдом Гаґенбахом. Коли він справді зажерливий, поведеться зі мною обережно, щоб я не поїхав іншим разом десь кружка.

— Справедливо! Дякую, ви нагадали мені мій обов'язок, але вам може щось трапитись; базельці — боягузи, не оборонять, віддадуть вас губернаторові, а його правда відома всім.

— Пусте. Я маючим приборкати Гаґенбаха, а от салдати… так, це загроза, вони нас заб'ють. Тоді, коли розлучатись неминуче, їдьте раніше за нас. Шлях безпечний. Бо сподіваючись на охоронну варту, грабіжники ховаються і Гаґенбах до того ж поки буде тверезий, зможе вислухати розумних порад, тобто зрозуміти власну вигоду. По сніданкові, упившись райвейном, він починає скаженіти.

— Гаразд, — сказав Філіпсон, — але я не маю коня на мій крам.

— Візьміть нашого, він належить мойому другові, а той дасть охоче.

— Коли б він коштував і двадцять крон, але як хоче цього мій товариш Арнольд!.. — промовив сивий дід.

— Дякую, а як же ви?

— Чи ж довго нам із Базелю дістати другого?! І це, навіть, доречі. Я призначив від'їзд на світанкові; ми можем поїхати на годину пізніше, тоді дістанемо коня, а ви приїдете до Ля-Ферету, скінчите справу з Гаґенбахом і ми залюбки, гадаю, з'їдемось ізнов.

— Буду дуже щасливий. А тепер надобраніч, пробачте, що ми потурбували ваш спочинок.

Ляндаман устав і обняв англійця.

— Може ми не стрінемось більше, а я завсіди пам'ятатиму купця, що поступився вигодою в ім'я справедливости… Чи є в світі людина, що не схоче ріки крови пролляти, аби врятувати кілька унцій золотих? Прощавай, юначе, — потиснув рукуАртурові, — ти навчився ходити швайцарськими скелями, але ніхто краще за батька тебі не покаже, як іти навпростець між багна та проваллів людського життя.

Він ласкаво попрощався з обома, за ним його друг, швайцарський депутат. Довгою сивою бородою приклався він до обличчя англійцеві й ще раз щиро сказав, що кінь до їхніх послуг.

Потім усі полягали трохи відпочити, аж настане осінній світанок.

XIII

Він неодмінно вимагав

Від наших чесних земляків-купців

Багато гульденів на їх життя…

Призводить це до ворожнечі,

Кривавих чвар…

(Comedy of Errors).

Скоро на далекому обрії зайнялася зоря, Артур Філіпсон устав лагодитися до від'їзду. Йому не важко було відшукати ретельно пов'язані батькові клунки між хаотичним багажем швайцарців.

Один ляндаманів син, Ернест, допомагав Артурові. Від юнака він довідався за дорогу з Графстлусту до Ля-Ферету; вона була рівна й проста, заблудитися ніде. Скінчивши з усім, Артур розбудив батька й сказав, що все готове. Тоді відійшов до каміну.

Не дивно, що поки батько вбирався, занепокоєний Артур утупився очима в двері кімнати, де спала Анна. Його дуже цікавило, чого шукала вона вночі.

Батьків голос пробудив Артура з задуми:

— Ти, сину, прокинувся, чи ще спиш від утоми після нічної варти?

— Ні, — відповів Артур, схаменувшись, — я трошки задрімав. Ось дихну свіжим ранішнім повітрям, і все мине.

Перейшовши обережно між людьми, що покотом спали в залі, Філіпсон ще раз привітно озирнувся на солом'яне Бідерманове ложе й знов думкою з ним попрощався — "справедлива душа, щира, чесна й благородна, щасти тобі на все добре!"

"Прощай наймиліша, щира, таємнича жінко", — були думки Філіпсона-молодшого.

Вони виходять за браму. Юнакові, що їх провожав, наказали безліч привітань Бідерманові від англійських гостей і звеліли сказати, що мають надію побачитись із ним у Бургундії.