Карло Сміливий - Сторінка 24

Тут написано герцогові щодо намиста, яке просять прийняти як запоруку дружніх стосунків від йому дуже відомої особи, а пред'явникові намиста йняти віри у всьому, що він перекаже.

— Хто підписав? — жваво спитав Кіліян.

— Підпису нема… Треба думати герцог пізнає сам.

— Навряд, щоб він мав нагоду пізнавати, — посміхнувся Кіліян.

Гаґенбах дивився на діяманти. Вуста кривила похмура усмішка. Кат підбадьорений знову почав співати своєї: такої запоруки, такої необмеженої довіри не може бути до людини нешляхетного роду.

— Не бреши, дурню, — промовив Гаґенбах. — Таких прикладів чимало. Ось, приміром, Людовік — камердинерами переказував такі речі, які раніше доручали герцогам. Державці починають уже тепер думати, що людей для важливих доручень треба вибирати за розум, а не за рід. А втім, надалі надії не втрачай. Роби, що слід із купцями, а ми незабаром матимем у руках унтервальденського ляндамана; хоч і пошився у селюки, а роду шляхетного.

— Може б краще притримати англійців, поки докладніше довідаємся за них від швайцарців?

— Як знаєш, — махнув рукою Гаґенбах, немов відганяючи від себе докучливі турботи. — Годі! Мені набридло!

Люті посіпаки слухняно вклонилися й кривава нарада скінчилась. Арчібальд Гаґенбах заховав намисто, що його хтів привласнити, зрадивши державця та проллявши кров двох безневинних людей.

XV

І наші прабатьки цей пишний палац

Однісінькій людині збудували?!

(Old Play).

В'язниця, де кинули молодого Філіпсона, була похмура печера. Вона якнайкраще свідчила, які то жорстокі були наші предки. Не вміли неначе відрізняти безневинність від злочину й найменше обвинувачення каралося ув'язненням, незрівняно жорстокішим, ніж те, що за наших днів присуджують за доведений злочин.

В'язниця Артура Філіпсона являла собою досить довгу, але темну та вузьку камеру, вибиту в гранітній кручі під вежею. Світилася невеличка лямпа. Але руки Артурові міцно зв'язали, і коли він попросив води, в'язничий йому відповів:

— Можеш перетерпіти спрагу, вже тобі жити не довго!

Сувора відповідь пророкувала в'язневі, що він буде мордуватись від спраги до кінця свойого життя, але й те й інше незабаром скінчиться. В тьмяному світлі лямпи він підійшов до лави. Потроху очі звикали до пітьми. Ось він помітив на кам'яній підлозі отвір, ніби схожий на колодязя, хоч неправильною формою, певніше, нагадував безодню, що її трохи поширили людські руки.

— Так ось моя могила! — глухо промовив Артур.

Нагло почув, що там у страшній глибині ніби шумить вода. Мов глухий рев — вимагає своєї жертви. Смерть завсіди страшна, але в розцвіті сил, за буйних молодощів, коли починаєш почувати усю красу її насолоди, коли вперше зазнаєш її радощів — то найбільший жах!

Таке становище, як Артурове, над краєм безодні стояти, не знаючи, яку доведеться прийняти смерть, може нагнати хоч на кого відчай. Бідолаха заплакав. Мужній перед кожною небезпекою, твердий і відважний він, проте, трохи мрійником був. А таким людям ще важче покірливо чекати страшної загибелі. Йому думки плуталися, розбігалися, перепліталися в надзвичайний хаос. Він думав за батька, що його так глибоко поважав, любив над усе на світі. Що діється з ним у розбишак, ладних таємно забити людей, щоб приховати свій злочин? Добрий батько, хоробрий, рішучий, — лежить десь, як і він, зв'язаний та безпорадний, під загрозою кинджалів підлих убивців. Артур згадав також стрімку скелю поблизу Геєрштейну та хижого яструба. Але тут не було спасителя, який з'явившись із тьми вивів би його до світла життя. В печері панувала вічна, підземна темрява, і в'язень може побачити тільки блискучого в тьмяному лямповому світлі ножа. Тоскне почуття раптом опанувало його всього, він скочив на рівні ноги, напружив усі сили — даремно, міцні матузи, не розірвеш. Вони врізались у тіло. Артур похитнувся й захоловши з жаху, щоб не звалитись у провалля, з розгону вдаривсь об підлогу.

Це сталося біля самої безодні; головою ударився об її край. Кілька хвилин лежав приглушений, непорушний. Лямпа погасла, як він був падав, його повивала цілковита пітьма.

Він стямився, бо зарипіли двері.

"Це вбивці" — подумав.

Його засліпило світло смолоскипу в руці чоловіка в чорному вбранні. Йшов просто до Артура, тримаючи кинджала в руці. В'язень подумав би, що вбивця, та коли ж невідомий був не сам. Вогонь падав на білий одяг жіночий і яскраво освітлював постать. Артур глянув… Невже він збожеволів? Від подиву, навіть, забув небезпеку. Приголомшений з несподіванки, зовсім стерявшись, відсунувсь назад.

То була Анна Геєрштейн.

Чоловік у чорному вбранні віддав їй смолоскипа, підійшов до Артура й перетяв мотузи. Одна мить — і руки вільні. Він захитався, так був ослаб, і Анна, жива Анна Геєрштейн подала руку, допомогла встати, підтримала так, як і колись, як тоді, коли під ногами ревів бурхливий потік. Цей дотик вернув йому силу, мужнє серце й життя занімілому тілу. Він хотів щось сказати, але жоден звук не злетів йому з горла: дівчина приклала до вуст своїх пальця, хитнула головою, щоб мовчав і йшов за нею. Він слухняно повернувся. Виходячи з в'язниці, вони минули кілька переходів, вирубаних у скелі, видимо до інших в'язниць.

Артур спинився. Як-же батько? Він, нарешті, зважився запитати' Анну. Але вона нетерпляче похитала головою, щоб мовчав.

— Ну, тоді я лишуся тут. Я врятую його, або сам умру! Анно, люба Анно!..

Але нічого не відповідала дівчина, а її супутник глухим голосом промовив:

— Мовчи!

Вони перейшли сходами — попереду Анна, за нею Артур, наприкінці чорна постать.

Скоро зійшли на гору, Анна метнулась у сторону й враз зникла. Він нічого не розумів.

— Ось твоя путь, — озвався до Артура чорний провідник. Погасив смолоскипа, узяв Філіпсона за руку й увів до темної довгої галереї.

— Тут кінчається наша путь, — за деякий час знов сказав чорний чоловік.

Перед ними відчинилися двері. Опинилися у великій, темній готичній кімнаті; скрізь дубові шафи з книжками та рукописами. Коли Артур оглянувся навколо очима, засліпленими від раптового проміння денного сяйва, побачив, що дверей, якими вони увійшли — вже нема. Він не здивувався, зміркував бо одразу, що, як тоді часто робили, двері мають вигляд шафи.

Тепер він добре міг роздивитися свойого спасителя. Одежа ченця, нічого страшного ні в поставі, ні в обличчі нема.

Артур зітхнув на широкі груди. Почував себе так, мов прокинувся від страшного кошмару. Він сказав:

— Кому я дякувати мушу?…

— Питай про те, що стосується твойого дому та родини. Про батька забув?

— Заприсягаюся, ні! Скажи, що ж робити? Я мушу його врятувати.

— Гаразд, саме цього й треба. Одягни це вбрання, а тоді йди за мною.

Він дав йому темного плаща з каптуром.

— Закрий обличчя й ні пари з вуст, коли хто тебе спинить. Я говоритиму, що ти дав обіцянку мовчати. Ходімо!

Артур пізнав, нарешті, його. Це — каноник. Але яким побитом? Чому каноник? Він не міг цього взяти в тямки.

Вони вийшли з бібліотеки, спустилися невеликими сходами й опинилися на вулиці. Юнак не витримав і озирнувся назад. Побачив, що вони вийшли з невеликої готичної будівлі, що по одну її сторону височіла чорна вежа над міською брамою.

— Йди за мною! — суворо сказав каноник.

Ніхто не звертав на них уваги, час од часу которий уклониться каноникові, або інший шанобливо його привітає кількома словами. Так перейшли вони майже половину міста. Раптом провідник повернув на північ у вузенький завулок. В кінці його були сходи аж на вал, що обабіч його височіли вежі фортеці.

Стояли вартові, не вояки, а громадяни, озброєні мечами та списами. Перший півголосом спитав каноника:

— Як?

Той відказав:

— Все буде гаразд!

— Сподіваємось! — промовив озброєний громадянин і знову почав ходити туди та сюди.

Інші вартові немов уникали обох. Відходили осторонь з свойого поста, удаючи, що перехожих не бачать.

Нарешті ті підійшли до старої вежі. Тут були вузенькі двері. Вартового не бачили.

— Тепер слухай, — озвався каноник, — життя твойого батька, а може й ще багатьох залежить від твоєї уваги та спритности. Ти зумієш утікти. Стрибнеш?

— Я зовсім не відчуваю утоми, — відповів Артур.

— Пам'ятай: у вежі є сходи, що ведуть униз до невеликих дверей, Я тебе туди спущу. Двері з середини закладені, але не замкнені. Відчинивши, вийдеш до рову, майже сухого. Перейшовши його, увійдеш до останніх будівель. Коли й будуть вартові, вони не побачать, — не розмовляй з ними, а перелізь огорожу. Сподіваюсь, тебе це не спиняє?

— Я перелазив і не такі. А що далі?

— Перед тобою буде гайочок, чи хащі — мерщій біжи туди. Тоді повертай на схід; але начувайся, можуть побачити бургундські салдати, що оберегають цю частину валу. Візьми до уваги, тоді — хмара стріл і гонитва кінного загону; тобі край. А очі вони мають орлині і здобич угледять здалеку.

— Я стерегтимусь.

— За хащами, — провадив далі каноник, — побачиш тропу і, кінець-кінцем, вийдеш на битий шлях з Ля-Фарету до Базеля. Тоді мчи назустріч швайцарцям. Скажеш, що батькові твойому загрожує смерть, а вони вже поквапляться. І головне, не забудь сповістити Донергуґеля, що каноник чекатиме його біля північної брами. Зрозумів?

— Чудово! — відповів молодик.

Каноник відчинив невеликі двері до башти, увійшов із Артуром, і хлопець хтів одразу спускатись.

— Почекай! Знімай убрання, воно тобі заважатиме. Артур миттю скинув, і знов кинувся, щоб злазити.

— Ще хвилину! Допоможи ж мені переодягнутися, щоб на нас не звертали уваги.

Хоч і важко було гарячому Артурові стримуватися, проте розумів, як справді це важливо: зняв із старого верхній одяг. Каноник стояв у чорному вовняному вбранні, але з таким дивним поясом, що його аж ніяк не сподівався Артур побачити: на ньому висів короткій гострий меч, що ним можна й колоти й рубати.

— Тепер дай мені оте вбрання, а зверху одінь рясу. Він похмуро всміхнувся, і посмішка ця була страшніша за його похмурість.

— Хутчій! Життя й смерть залежить від тебе.

Артур скочив униз, відчинив двері й опинився на краю зеленого рову. Глибокий, чи ні, він того не розбирав. Не відчував чіпкої грязюки, що важко повисала йому на ноги, а біг, усе біг, аж нарешті досяг протилежної сторони. Двоє громадян, що стояли на варті, його не помітили; один щось читав, а другий поважно дивився на дно рову, немов би чогось там шукаючи.

Зрадівши Артур, що досі йому так велося, стрімголов кинувся до огорожі.