Карло Сміливий - Сторінка 23

Але батько зробив йому знак і він замовк.

— Сер, — мовив Філіпсон, ми, чужинці, не знаєм законів вашої фортеці. Англійці не терплять зневаг. Сподіваюсь, ви це пробачите, дізнавшись, як нас брутально схопили. Син молодий, гарячий, кинувся до зброї; на мій знак спинився і навіть не встиг витягнути меча. Щодо мене, я купець і звик підкорятися законам та звичаям тих земель, де торгую. Ми у володіннях бургундського герцога, і я певен, закони його справедливі. Він могутній і вірний союзник Англії і я нічого не боюсь під обороною його влади.

— Гм! — сказав Гаґенбах. Його трохи збентежила впевненість старого англійця. Опріч того пригадав, що Карло Бургундський, коли його не опановував пристрасний запал — як у справах з швайцарцями — любив, щоб мали його хоч і за суворого, але справедливого державця.

— Красно говорите, коли ж такі слова не можуть виправдати поганих учинків. Підняти меча проти герцогських салдат!

— Ви надто берете до серця цілком зрозумілу поведінку. Що ж, як суд суворий — опір мечем треба покарати штрафом. Ми заплатимо!

— От іще дурний баран, — тихенько сказав катові Кіліян, — сам підставляє свою вовну.

— Навряд це допоможе викупити йому свою шию!

— Щось наш губернатор себе сьогодні зраджує, — посміхнувся Кіліян.

Тимчасом їхній начальник почав хитрий допит про справи купців у Швайцарії, зв'язок з ляндаманом, причини подорожі до бургундського герцога. Філіпсон спокійно на все відповів, крім останнього пункту. Сказав, що їде до Бургундії в торговельних справах; — в розпорядженні губернатора крам, і той може звідти взяти скільки заманеться, — як на це дозволяє відповідальність перед державцем. А справа з герцогом — таємнича, загалом щодо торгівлі — у ній беруть участь ще інші люди, тому Філіпсон мовчатиме.

— Самому герцогові, — рішуче додав, — я скажу в чому річ. А хто вчинить що лихе мені та синові, матиме справу з герцогом!

Гаґенбах трохи стерявся. На нього справив вражіння Філіпсонів настрій. Він кілька разів удався по пораду до пляшки. Філіпсон подав губернаторові папірця із зареєстрованим крамом. Жаднюга Арчібальд аж затремтів, такі коштовні речі було в ньому зазначено. Посидів, подумав, потім підвів голову й озвався:

— Мусите знати, що з герцогової волі жодного швайцарського краму перевозити через його землі не можна. А ви призналися сами, що деякий час перебували в цій країні й навіть подорожували вкупі з швайцарськими депутатами. Тоді е причини гадати, ніби дорогоцінні товари, певніше, належать їм, ніж такому бідному чоловікові, на якого ви виглядаєте. Коли б я хотів пристати на грошевий викуп — триста золотих монет сума невелика; а тоді можете забиратися з вашими товаришами геть, де хочте, крім Бургундії.

— А проте саме до Бургундії, до герцога я мушу їхати. Коли не потраплю туди, моя подорож даремна, і герцог ніяк не подякує: тим, хто зважився стати мені на перешкоді. Повідомляю вас, у такому випадкові: герцог чекає на мене. Нема сумніву, він розшукуватиме, хто мене спинив.

Гаґенбах мовчав. Він дошукувався способу задовольнити свою пожадливість, нічим не ризикуючи.

За кілька хвилин додав:

— Ти, друже, тримаєшся рішуче. Але ж я маю додержуватися наказу не пропускати з Швайцарії краму. А що, як я візьму під варту коня з вантажем?

— Чинити опору не буду. Як хочте — я дам відчит герцогові.

— І не забудеш згадати, що Арчібальд Гаґенбах дуже суворо виконує герцогові накази?

— Слово чести, я скаржитись не буду!.. Дайте тільки мені назад мої власні гроші, я доїду до герцога, а про речі мені зовсім байдуже. Той неймовірно похитав головою.

— Коли люди говорять у такому стані, як ти, їм не можна вірити. Що саме везеш, оте, що мав дати самому герцогові?

— Не знаю. Пакунка запечатано!

— Коштовне?

— От не скажу вам, — відповів Філіпсон. — Мені відомо, герцог це дуже високо цінує. Але ви, мабуть, знаєте, що державці часто платять величезні гроші за дрібниці.

— Де він? Але стережись. Глянь на ці речі, що, навіть, німого примусять подати голос і пам'ятай: ти в моїй владі!

— Але я нічого не боюсь і знесу все, — відповів Філіпсон спокійно.

— Згадай, я зможу звеліти тебе обшукати!

— Я чудесно розумію, що мушу скоритись. Щоб не дати вам жодного приводу виправдати насильство до беззахисного мандрівника, скажу, що герцогський пакунок у мене на грудях.

— Виймай!

— Мені зв'язано руки, — не дають мотузи та моя честь.

— Видери, Кіліяне, в нього пакунка!

— О, коли б я міг боронитись! — скричав Філіпсон. — Швидче вирвали б мені серце. Але ж я прошу всіх присутніх бути за свідків, що печатка на пакункові ціла в ту мить, як мені силоміць його відбирають! — закричав він до салдатів, що за них зовсім забув Арчібальд.

— То ти так, собако?! — розлютився губернатор. — Хочеш підбурити проти мене моїх підданців? Кіліяне! виведи салдат звідціля!

Кіліян саме виймав пакунка й подав його Гаґенбахові. Той похапцем сховав його під убрання. Вояки повиходили геть, але повільно, озираючись назад.

— Ну, друже, — почав знову Гаґенбах, — тепер нас поменшало. Кажи відверто, що в цьому пакункові та від кого він?

— Коли б уся залога вдерлась сюди до кімнати, я однаково повторив би те, що сказав. Що в пакункові, — мені не відомо, а особу, яка його посилає — не назву.

— Може бути, твій син балакучіший!

— Він не може сказати того, чого аж ніяк не уявляє.

— Ви хочте тортурів? Ось я розв'яжу вам язика. Я бачив багатьох, які дивлячись, як ламають руки та ноги їхнім дітям, поступалися:

— Спробуйте, — промовив Артур, — я зумію стерпіти.

— А я зумію зберегти свою твердість, — додав його батько.

Арчібальд Гаґенбах крутив у руках великого пакунка; він лютився. Воскова печатка на тоненькій обгортці з тафти, перетягнутій шовковою ниткою, ховала, видимо, від ненажерливих очей якусь коштовну річ.

Нарешті він звелів Кіліянові знову гукнути на вояків і відвести їх до в'язниці.

— Вкиньте їх окремо, поодинці, й добре стережіть.

— Будьте всі мені свідки! — скричав Філіпсон, — що губернатор забрав у мене пакунка, призначеного повелителю його та державцеві, бургундському герцогові.

Гаґенбах задихався з люті.

— Хіба ж не мусів його відібрати? — закричав. — Може там ховається який замах на життя світлого державця. Отрута! І ми, що боронимо, так би мовити, браму до володінь його величности, бургундського герцога, не пропустимо тих, хто може позбавити Европу слави її лицарства, Бургундію — державця, а Фландрію — батька. Ні! Вояки! Ведіть їх до тюрми, найтемнішої, найглибшої, посадіть окремо й поставте добру сторожу. Тут якась змова з Берном та Золурном.

Арчібальд Гаґенбах скажено репетував, увесь червоний од гніву, поки кроки вояків з полоненими, поки брязкіт зброї затихли. Тоді раптом зблід, насупив брови, чоло вкрили зморшки; притишеним голосом він казав:

— Кіліяне, стоїмо ми на слизькій дошці, і під ногами — бурхливий та шалений потік. Що чинити?

— Йти вперед упевнено й обережно, — відповів хитрий Кіліян. — Який жаль, що вояки побачили пакунка! Та що там згадувати, пакунок ваш, і вас неодмінно будуть обвинувачувати в насильстві й сваволі. Хоч і верніть його з цілою печаткою, однаково кожен запевнятиме, ніби ви її підробили. Отож, гляньмо, що там усередині, тоді й знатимемо, якою ступати. Незвичайна дорогоцінність, я певен, коли купець так легко відмовлявся від усього краму, аби не заглядали сюди.

— Може, важливі політичні папери від Едварда англійського до нашого герцога?

— Хай так, хай і так! Що ж з того — ми надішлемо їх до Діжона. А може, — прошепотів, схилившись над Арчібальдом, — може Людовік XI французький король заплатить за них щирим золотом?

— Сором, Кіліяне! Це ж як, продаватиму таємниці мойого державця французькому королю? Краще понесу свою голову на шибеницю!

— Та невже? А мені відомо, що ваша милість…

Кіліян спинився, побоювався розгнівати свойого повелителя.

— Грабує герцога, не вагаюся хотів ти сказати? — дурню! Я беру свою пайку з мита з герцогової волі, і це цілком справедливо. Бо ж і собака і сокіл дістають свою пайку із здобичі. На те я губернатор, і герцог, який мене тут настановив задовольняти свій гнів, а мою кешеню, не буде мені тим докоряти. До того ж на цілу Ля-Феретську округу я герцоговий представник. Я розпечатаю пакунка, бо призначений йому, він належить також разом з тим і мені.

Він ніби сам себе переконував. Перерізав мотуза, зняв матерію: перед ними маленька скринька.

— Щось дуже коштовна тут річ, коли так мало місця вона забирає.

Відчинив. У скриньці — розкішне намисто, й ціни йому зразу не визначиш.

Губернаторові очі хижо засвітилися. Обидва мовчки радісно подивились один на одного.

— Впертий віслюк мав підставу сперечатися. Я б і сам хвилини з дві терпів би тортури, аби не розлучатися з отаким намистом.

А тепер скажіть мені, як оцю здобич поділимо між герцогом та його губернатором, базуючись на правах фортець?

— Правду кажучи, Кіліяне, ми уявимо, що місто взято наступом; добре ж знаєш, хто перший знайде, той і бере собі все, не забувши, проте, обдарувати вірні слуги.

— Прикладом, як ось і я! — промовив Кіліян.

— І таких, як я, — озвався інший голос луною на слова Кіліянові з найвіддаленішого кутка цієї старовинної залі.

— Чортяка! Хтось підслухав! — зарепетував Губернатор, хапаючи кинджала.

— Ваш щирий слуга, як ви сказали сами, — виступив кат наперед. Він повільно підходив до змовників.

— Зухвальцю! Як ти наважився?

— Не клопочіть собі тим голови, — зауважив Кіліян, — чесний Штейнергерць не має язика говорити, а вух — слухати інакше, як з вашої волі. Треба пустити його на нараду. Адже ж цих купців ми, однак, пошлемо до пращурів.

— Справді? — сказав Гаґенбах. — А я гадав, що їх можна буде пожаліти.

— І викажуть хай на вас бургундському герцогові… як ля-феретський губернатор збирає мито?

— Твоя правда! Але мертві не мають ні зубів, ні язиків. Готуйся, кате!

— Я до цього торгу й пішки. Але умова: як покажу їм тропу на той світ, дістану права на шляхетство, і ця страта буде законна, немов би перед усім народом на майдані.

Гаґенбах здивовано подивився. Але Кіліян з'ясував у чому річ: кат гадає, що старший полонений без сумніву благородної крови. Інакше б він так впевнено триматись не міг.

— Може й так. Ось, — протягнув руку Арчібальд, — пергаментний лист.