Карло Сміливий - Сторінка 22

Більше, він наважився в очі мене перестерігати. Зухвалець! От би зрубати голову! Тільки ж герцог… треба бути обережним,

— Цей каноник небезпечний, — сумнівно похитав головою Кіліян, — його дуже слухає нарід…

— Дарма! — закричав Гаґенбах. — Я на нього маю намову. Мерщій шли по нього. А тоді, доки зберемо всі сили, постав стрільців перед фортецею та біля брами, пусти салдатів у будинки, що обабіч стоять, на вулиці понаставляй возів, щільно перев'язаних, — немов випадково з'їхались. Найодчайдушніших молодців посади на возах та заховай попід ними. Скоро увійдуть купці та їхні колі — зразу підняти моста та засипати стрілами тих, хто лишиться зокола. Тоді звелиш сторожі оточити тих, хто опиниться в місті. Забрати зброю — і тоді, Кіліяне…

— І тоді, — повторив той, — ми як справжні лицарі потрусим англійські коші,

— І як спритні ловці, — докинув Гаґенбах, — наточимо крони з швайцарців.

— Вони битимуться на смерть, — зауважив Кіліян, — над ними керує Донергуґель, той, кого прозивають Бернський ведмідь. То одчайдушний ватажок.

— Чудово! Друзяко, краще ж цькувати вовки, ніж різати вівці. З нами ж ціла залога! Е, сором, Кіліяне, ти боїшся? Вперше бачу!

— І ні трохи не боюсь. Але швайцарські келепи та двоєручні мечі, це вам не забавка. Пустіть на цей напад усю залогу, — хто ж боронитиме інші ворота, хто ж відстоїть міські мури?

— Інші ворота ти зачиниш, — провадив далі Арчібальд, — і принесеш ключі. З міста жодної людини не пускати. Громадянам накажи взяти зброю до рук, боронитимуть мури. Обов'язок свій вели виконувати добре, інакше скажеш, я стягну з них чималеньку пеню.

— Вони нарікатимуть. Кажуть і так, що хоч місто герцогові застава, але краяни не підданці, не мусять виконувати військової служби.

— Брешуть, підлі боягузи! — зарепетував Гаґенбах. — Що досі до них не вдавався, то тільки тому, що ставлюся з призирством. Та й тепер їх не кликав би, коли б справа поважніша, а не стояти на варті. Хай будуть слухняні, коли хочуть боронити себе та свої родини.

Арчібальд почув ззаду кроки. Розлючено озирнувся й стрінув похмурий, докірливий погляд каноників.

— У нас тут справи, отче! — сказав губернатор.

— Я з'явився, бо мені так наказано.

— А-а! Пробачте, шановний отче. Справді посилав я по вас. Благословіть на діло, що має статись уранці, на ньому ми добре розживемось.

— Сподіваюсь, ви не забули наших святих остільки, щоб просити їхнього благословлення на діла, яким найчастіше віддаєте увагу! Дозвольте додати, що хоч з поваги до звичайности, ви не можете пропонувати служителеві олтаря молитись за успіх грабунків.

— Розумію вас, отче, — відповів хижак, — і зараз доведу. Як герцогів підданець, ви мусите молитись про успіх усіх його справ, які базуються на справедливості. Ми шукаємо допомоги сеятих та допомоги вашої нині в такому ділі, що може трохи ухиляється від прямої стезі, може трохи двозначне… але невже ви гадаєте, що ми вас утруднятимем без належної нагороди?! В жодному разі! Я урочисто зобов'язуюсь, коли нам пощастить, принести в дар св. Павлу покрова на олтаря та срібну чашу; богородицї — атласу на ризу та намисто з перлин, а вам, отче, двадцять англійських монет за ваші молитви. Ми бо самі недостойні молитись, ми грішні. Тепер, канонику, розуміємо ми один одного? Бо я не маю часу. Знаю, ви лихої думки за мене. Але чорт не такий страшний, як його звичайно малюють.

— Чи ми розумієм один одного? — перепитав каноник, — Гай-гай! Я маю сумнів, і гадаю цього не буде ніколи. Хіба ви не знаєте, що сказав св. Бертодьд невблаганній королеві Агнесі, як та жорстоко покарала за вбивство свойого батька, Альберта…

— Я? — ні! — відказав Гаґенбах. — Я ніколи не читав літописів за імператорів, не знаю леґенд про святих, а тому, як пропозиція моя недоречна, не тратьте сил. Я не маю звички набиватися з моїми подарунками та благати попів, щоб вони їх приймали!

— Ні, слухай слова святого мужа, — промовив каноник, — настануть часи, можливо чекати й недовго, ти охоче послухав би тоді того, що нині так рішуче відкидаєш.

— Ну, то кажи, тільки хутчій. І пам'ятай, що коли ти можеш лякати нарід, не означає, ніби можеш нагнати страху на таку людину, як я,

— Ну, так знай, — почав каноник: — Агнеса, дочка забитого Альберта, проливши ріки крови з помсти за вбивство, кінець-кінцем заснувала Кенінсфельдське аббатство. Щоб надати більшої слави, більших святощів, вона сама подалась до пустелі, просити благочестивого старця, хай він зглянеться на неї та оселиться в манастирі. Але що він сказав? — пам'ятай і тремти! "Йди геть, — промовив святий. — Святим не можна служити, покропивши руки в крові"…

— Годі! Годі! — скричав Гаґенбах. — Мені не страшно, але час не чекає. Ну так згода, чи ні? — Очі налилися кров'ю. — Кажи, отче!

Враз обличчя каноникові зовсім змінилося, немов його осяйнула нова думка.

— Сорок золотих монет, — байдуже кинув каноник.

— Гаразд! Тільки іншим разом так довго не розводься. А тепер — іди!

Каноник повернувся, підійшов до дверей, тоді озирнувся. Гаґенбах стрінувся з ним очима й відступив з жахом…

Поки той вийшов, Гаґенбах наказав принести бургундського вина. І в ту мить, коли він віддавав Кіліянові келиха, вартовий на вежі засурмив у ріг, сповіщаючи, що до брами під'їжджають чужинці.

XIV

Я хочу боротись, доки ворог мій

За мене дужчий буде…

(The Tempest).

— Щось сурмить він тихо, — сказав Гаґенбах. — Хто наближається,

Кіліяне?

— Двоє чоловіків із конем. Либонь купці.

— Купці? З глузду з'їхав! Де ж ти бачив, щоб англійські купці та ходили пішки? І хіба ж підвезе їхній крам один кінь?! То мабуть злиденні цигани, або ті люди, що їх французи прозивають шотляндці. Ось я їх помордую за жебрацькі гаманці!

— Не кваптеся! — відповів Кіліян. — Маленький вантаж може містити в собі найкоштовніші речі. Заможні, чи бідаки, однак, напевно скажу, то вони. Старший, — поставний, смаглявий, десь літ на п'ятдесят п'ять, в бороді має трохи сивизни; молодший років двадцять два — двадцять три, височенький, нівроку, вродливий, з яснорусявими вусами.

— Пускайте! І ведіть до митної фольтер-камери, до вежі!

І сам зараз же подався туди. Це була кімната у величезній вежі над східньою брамою. Тут лежали кліщі та різне знаряддя, що ним жорстокий Гаґенбах мордував полонених. Він увійшов до ледве освітленої кімнати, високої, з готичною стелею, де притято мотузи та линви. Страшне видовисько являло собою приладдя до тортурів з іржавого заліза, що висіло по стінах та розкидане було на підлозі.

Невеликий промінь падав на високого смаглявого чоловіка, що сидів у найтемнішому кутку. Правильні риси, обличчя, навіть, вродливе, але надзвичайно суворе. Мав червоне вбрання на собі, а навколо лисої голови кучерявилось густе чорне волосся, подекуди сиве. Він чистив та гострив широкого двоєручного меча, якогось особливого, багато коротшого за ті, що їх звичайно уживали швайцарці. Так поринув був у роботу, що аж здригнувся, коли зненацька заскрипіли величезні двері; меч йому випав із рук і важко гупнув на; кам'яну підлогу.

— А, кате, готуешся? — сказав Гаґенбах.

— Кожну мить мушу бути напоготові. Але в'язень неначе недалеко; бачте, падає меч.

— Відгадав! Злочинці близько. А передчуття тебе зрадило. То нікчемні люди, з них стане й доброго мотуза; меч твій жадає самої шляхетної крови.

— Ото кепсько! — обізвався кат. — Я сподівався, ви зробите з мене сьогодні шляхтича.

— Чи ти при умі? — скричав Арчібальд. — 3 тебе — шляхтича!

— Атож! Чому б ні? Моє ім'я, здасться, на те цілком заслуговує. Чого ви дивуєтесь? Коли кат виконав тяжкий обов'язок над дев'ятьма злочинцями, відрубавши кожному голову одним замахом, чи ж не слід звільнити його від податків та подарувати шляхетську грамоту?

— Закон справді так каже, та це глум! Хто ж бере закони поважно? Я не чув ніколи таких вимог. Кат подивився на нього.

— То більша слава, — сказав, — тому, хто перший вимагає нагороди, на яку заробив гострим мечем та вправною рукою. Я Франціск Штейнергерць, буду з моєї верстви — перший шляхтич, я покажу тропу на той світ ще одному імперському лицареві.

— Ти ж завсіди на мене працював, адже так?

— При кому ж іншому я б міг мати таку постійну роботу? Я виконав усі ваші карні вироки над злочинцями. З того часу, як навчився вживати нагая, брати на тортури, тримати вірного меча, ніхто не скаже, що я не влучив з першого разу. Трістам Опіталь [4] та його славетні співробітники — діти передо мною в цьому мистецтві!

— Так, з тебе не абиякий майстер. І невже я нині, коли шляхетна кров трохи чи не диво в цих країнах, де селяни верховодять лицарями та баронами, — так багато вилив її?

— Я можу прочитати реєстра з іменнями й титулами, — урочисто виголосив Франціск.

Він витягнув пергамента.

— Граф Віліям Ерверсгоє — моя перша спроба,

— Пам'ятаю — він упадав біля моєї коханої.

— …помер року 1455-го…

— Років не згадуй!

— Другий — фон Штокенброґ…

— Він забрав у мене череду рогатої худоби! — зауважив Гаґенбах.

— …Людвіг фон Різенфельд…

— А, він закохався в моїй дружині!..

— …Троє юнаків з Лямербурґу — ви одного дня відібрали їхньому батькові всіх трьох дітей.

— Він відібрав мені маєтки — ми поквитались! Ну, досить. Я рахункові вірю й так, хоч їх трьох маю за одного.

— Несправедливо. Мій меч мусів тричі зніматись угору…

— А сьогодні не дуже розгуляєшся: купці, прості люди не заслуговують на таку велику честь. Твоє шляхетство ще трохи зачекає…

— Ой, а мені так снилося, ніби ви дарували цю милість…

— Запий сподіванки вином і забудь!

— Ба ні! Перед полуднем пити не годиться. Ще руки тремтітимуть, а я ж вам потрібен.

І Франціск підняв свого меча, з пошаною стер з нього порох і спершись на зброю двома руками став у кутку страшної кімнати.

Двері розчинилися знову. Попереду йшов Кіліян, за ним — кілька вояків вели обидвох Філіпсонів. Руки їм поперев'язувано мотузами…

— Подайте стільця! — і губернатор поважно сів перед столом, де лежало все потрібне до писання.

— Хто вони, Кіліяне, й навіщо зв'язані? Той низенько вклонився.

— Як зволите, ваша милосте. — Тепер його тон був не той, товариський, а улесливий, запобігливий. — Ми вважали за потрібне забрати в них зброю, ведучи перед ваші очі. На вимогу юнак учинив опір. Мушу, проте, визнати, він одразу віддав зброю, як це наказав йому батько.

— Брехня! — скричав Артур.