Книга Джунглів - Сторінка 9

Тому він побіг долиною і подолав миль із двадцять риссю, аж поки не опинився в незнайомій місцині. Тут починався широкий скелястий діл, помережаний рівчаками. З одного боку тулилося маленьке село, з іншого – густий ліс півколом підступав до самого пасовиська і різко обривався, наче зрізаний ножем. Тут паслися корови та буйволи, і сільські хлопці підпаски, побачивши Мауглі, з криком дременули геть, а бездомні руді собаки, яких повно біля кожного індійського селища, гавкали, аж надривались. Мауглі пішов далі, бо йому хотілося їсти, і, підійшовши до сільської околиці, він побачив, що великий кущ колючого терня, яким затуляють ворота на ніч, відсунутий убік.

– Хм! – сказав Мауглі (він уже не раз бачив такі загорожі під час своїх нічних прогулянок). – Отже, і тут бояться Народу Джунглів!

Він усівся біля воріт і, щойно надвір вийшов чоловік, хутко звівся на ноги, розкрив рота і показав на нього пальцем, мовляв, він голодний. Чоловік зиркнув, побіг чимдуж єдиною сільською вулицею і гукнув кремезного чолов'ягу в білій одежі, з червоно жовтою позначкою на лобі. Жрець підійшов до воріт, а слідом за ним прибігло ще з сотню селян – вони витріщалися на Мауглі, тицяли на нього пальцями і галасували на все горло.

"Які вони нечемні, ці люди! – подумав Мауглі. – Так поводяться лише сірі мавпи". І, відкинувши з чола своє довге волосся, він похмуро глянув на людську юрму.

– Чого ви боїтеся? – сказав жрець. – Бачите відмітки на його тілі? Це сліди вовчих зубів. Він вовчий виплеканець і приблудився до нас із джунглів.

Вовчата, граючись із Мауглі, частенько кусали його надто сильно, і руки й ноги в хлопця були всі в білих рубцях. Але сам Мауглі ніколи б не назвав ці рубці укусами: він знав, що таке справжні укуси.

– Ох, ох! – забідкалися дві чи три жінки. – Геть покусаний вовками, ой лишенько! А хлопченя гарне. Оченята, як вогники. Поглянь, Мессуа, він схожий на твого сина, якого вкрав тигр.

– Дайте но подивитися, – мовила жінка з важкими мідними браслетами на зап'ястях та щиколотках і, прикривши очі долонею, поглянула на Мауглі. – Так, справді схожий! Він худіший, зате з лиця – точнісінько як мій синочок.

Жрець був хитрий пройда і запам'ятав, що чоловік Мессуа – заможний селянин. Тому він звів очі до неба і поважно виголосив:

– Що джунглі взяли, те й віддали. Візьми хлопця до себе в дім, сестро, і шануй жерців, які бачать людське майбутнє.

"Клянуся буйволом, що мене викупив, – подумав Мауглі, – так само мене роздивлялася Зграя! Ну, якщо я людина, то й буду людиною".

Юрма розійшлася, а жінка подала Мауглі знак іти за нею до хати. Там стояло червоне лаковане ліжко і було ще багато чудних речей: велика глиняна макітра для зерна, прикрашена химерним візерунком, півдесятка мідних казанів, ідол у маленькій ніші, а на стіні – справжнє люстерко, з тих, що продаються на сільському ярмарку.

Жінка дала Мауглі досхочу молока та хліба, а потім поклала руку йому на голову і зазирнула в очі: вона все таки гадала, що то справді її син повернувся з джунглів, куди його забрав тигр. І тихенько покликала:

– Натху! О, Натху!

Мауглі нічим не виявив, що знає це ім'я.

– Хіба ти забув той день, коли я купила тобі нові черевички? – Вона торкнулася його ступні, твердої, мов ріг. – О ні, – сумно мовила вона, – ці ноги ніколи не носили черевиків. Але ти схожий на мого Натху і будеш мені за сина.

Мауглі почувався ніяково, бо досі ще ніколи не бував в оселі під дахом. Проте, роздивившись солом'яну стріху, він побачив, що зможе звідси видертись, коли захоче, і що на вікні немає засувки.

"Нащо бути людиною, якщо не розумієш людської мови? – подумав він. – Тут я так само німий та глухий, як людина – у джунглях. Треба вивчити їхню мову".

Живучи з вовками, він недаремно навчився кричати по оленячому і рохкати, як дикий кабан. Щойно Мессуа промовляла якесь слово, Мауглі тут же повторював його і до вечора вже вивчив назви багатьох речей у кімнаті.

Настав час укладатися спати, але Мауглі не хотів лягати в хаті, що нагадувала йому пастку, і, ледве замкнули двері, він вистрибнув у вікно.

– Облиш його, – сказав чоловік Мессуа. – Не забувай, він ще ніколи не спав у ліжку. Якщо він справді посланий нам замість сина, то нікуди не втече.

Мауглі розлігся у високій траві край поля. Та не встиг він заплющити очі, чийсь холодний ніс штовхнув його в шию.

– Тьху! – сказав Сірий Брат (то був старший з дітей матері Вовчиці). – І задля цього я біг за тобою двадцять миль! Від тебе тхне димом і хлівом – як від людини. Вставай, Малий Брате, я приніс тобі новину.

– Чи всі здорові у джунглях? – спитав Мауглі, обнявши його.

– Усі, крім вовків, обпечених Червоною Квіткою. Слухай далі. Шер Хан полюватиме далеко в лісі, поки його шкура не загоїться, – він добряче обпікся. Він поклявся, що вкине твої кістки у воду Вайнганги, коли повернеться.

– Це ми ще побачимо. Я теж дав клятву. Але чути новини завжди приємно. Я сьогодні дуже втомився від усього нового, Сірий Брате, але ти завжди розповідай мені про все нове.

– Ти не забудеш, що ти вовк? Люди не змусять тебе нас забути? – з тривогою спитав Сірий Брат.

– Ніколи! Я ніколи не забуду, що люблю тебе і всіх у нашій печері. Та не забуду й того, що мене вигнала Зграя.

– Але інша Зграя теж може тебе вигнати, Малий Брате. Люди – то люди, і їхня мова – все одно що кумкання жаб у болоті. Коли я прийду знов, то чекатиму на тебе в бамбуковому гаю край пасовиська.

Упродовж трьох місяців після цієї ночі Мауглі майже не виходив за сільські ворота, бо старанно вивчав людські звичаї. Передовсім йому довелося одягти пов'язку на стегна, що було дуже незручно, потім навчитися рахувати гроші, не знати для чого, і ще орати землю, хоч і в цьому він не бачив ніякої користі. Сільські дітлахи весь час насміхалися з нього. Добре, що Закон Джунглів навчив Мауглі володіти собою, бо в джунглях від цього залежить життя і здобич. Та коли діти дражнили його за те, що він не хотів бавитися з ними чи запускати змія, або за те, що неправильно вимовляв якесь слово, його спиняла лише думка про те, що мисливцю не годиться убивати слабких та безпорадних дитинчат.

Мауглі й сам не знав про свою силу. У джунглях він почувався слабшим за звірів, а тут люди казали йому, що він дужий, як бик. Він не знав страху, і коли жрець сказав йому, що бог у храмі розгнівається на Мауглі, якщо той буде красти в жерця мангові плоди, Мауглі схопив статую ідола, приніс її до жерця додому і попросив зробити так, щоб бог розсердився й Мауглі міг з ним побитись. Жрець не міг чути такого страшного неподобства, але сяк так заспокоївся, коли чоловік Мессуа насипав йому чимало срібних монет, щоб власкавити бога.

До того ж Мауглі не розумів різниці між людьми, яку створюють касти. Коли віслюк гончаря впав у яму, Мауглі витяг його за хвоста і допоміг укласти горщики, які гончар віз на ринок у Канхіварі. Це вже нікуди не годилося, бо гончар належав до нижчої касти, а віслюк – тим паче. Коли жрець почав сварити Мауглі, той відповів, що всадовить на віслюка його самого; і тоді жрець поскаржився чоловікові Мессуа й додав, що треба якнайскорше зайняти Мауглі якимось ділом. Після цього сільський староста наказав Мауглі зранку йти на пасовисько і стерегти буйволів. Це найбільше втішило самого Мауглі. Того ж вечора, вважаючи, що він уже приносить селянам неабияку користь, він приєднався до товариства, яке після роботи збиралося на кам'янистому майданчику під великою шовковицею. Тут було сільське збіговисько, куди приходили викурити люльку і сільський староста, і перукар, і сторож, що знали всі сільські побрехеньки, і старий Балдео, сільський мисливець, у якого був справжній англійський мушкет. У верхів'ї дерева сиділи мавпи, а в норі під камінням майданчика жила кобра, якій щовечора ставили мисочку молока, бо вважали її священною. Літні чоловіки сиділи навколо дерева, балакали до пізньої ночі й курили тютюн з великих кальянів. Вони розповідали дивовижні історії про людей, богів та привидів, а Балдео розводився про усілякі дива, про звичаї звірів у джунглях, і діти, що сиділи поза колом, витріщалися на нього у захваті. Найбільше було розповідей про звірів, бо джунглі починалися одразу за селищем. Олені й дикі свині витоптували поля, а часом у сутінках тигр міг схопити людину біля самісіньких сільських воріт.

Мауглі, звісно, дуже добре знав те, про що йшла мова, і затуляв лице долонями, аби не бачили, як він сміється. Балдео, поклавши мушкет на коліна, розповідав одну побрехеньку за іншою, а Мауглі аж трясся від сміху.

Балдео твердив, що тигр, який вкрав сина Мессуа, був зачаклований і що в нього переселилася душа старого лихваря, померлого кілька років тому.

– Їй бо, це так, – казав він, – бо Пуран Дас завжди кульгав. Йому перебили ногу під час бунту, коли спалили всі його грошові книги, а цей тигр, про якого я кажу, теж кульгавий: він петляє.

– Атож, так воно й є! – підтакнули сивобороді мудреці, закивавши головами.

– Невже всі ваші розповіді – отака полова? – сказав Мауглі. – Цей тигр кульгає, бо такий вродився, і всі про це знають. А твердити, наче душа лихваря живе у звірові, що боягузливіший від шакала, можуть лише дурні діти.

Балдео аж укляк з подиву, а староста витріщив очі.

– Еге! То це ж хлопчина з джунглів! – мовив Балдео. – Коли вже ти такий розумний, то віднеси шкуру цього тигра в Канхівару – уряд призначив сто рупій за його голову. А ще краще прикуси язика, коли говорять старші.

Мауглі підвівся, щоб піти геть.

– Я увесь вечір лежав тут і слухав, – кинув він через плече, – і за цей час Балдео хіба що двічі сказав правду про джунглі, хоч живе з ними поруч. То як я можу вірити в байки про богів, привидів і злих духів, яких він нібито бачив?

– Хлопцеві час до череди, – сказав староста. А Балдео лише сопів та кректав, розлючений такою зухвалістю.

У багатьох індійських селах хлопці зранку виганяють корів і буйволів пастися, а ввечері женуть їх додому, і ті ж самі буйволи, що затоптали б до смерті дорослого, дозволяють лупцювати себе дітлахам, які ледве можуть дотягтися до їхньої морди. Поки хлопці при буйволах, тваринам нічого не загрожує – навіть тигр не одважиться напасти на стадо. Та якщо вони подадуться збирати зілля чи ловити ящірок, тигр може схопити будь кого з них.

На світанку Мауглі проїхався сільською вуличкою верхи на спині Рами, найдужчого буйвола з череди.