Коли я знову стану маленьким - Сторінка 10

- Януш Корчак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Багато хто пише книжки про школу. І дедалі частіше вводиться щось нове, щоб краще було і дітям, і вчителям. Чи не збільшити взимку перерви? Чи не стомлюються учні швидше в добру погоду? Ви ось закінчите школу й підете, а ми все життя ходимо до школи.

І вони здивуються, тому що їм і на думку не спадало, що вчитель теж ходить до школи і проводить тут, у класі, багато годин. Ми будемо говорити про те, хто б що хотів змінити. Я скажу, що у вчителів найчастіше нерви погані і болить горло. І поясню чому.

А потім, коли вже кожен щиро скаже, про що він думає на уроді, я пожартую:

— А тепер усім, хто був неуважний, я поставлю одиницю.

— Який хитрий!

А я скажу:

— Негарно говорити, що вчитель хитрий.

А вони:

— Чому?

Я поясню. І знову:

— Ну, що ж, значить, поставити одиницю тим, хто думав про урок? Правильно?

Одні закричать:

—■ Так, так!

А інші:

— За що? Ми були уважні!

— Ні, неуважні.

— Чому?

— Та тому, що сьогодні випав перший сніг, а ви на нього й уваги не звертаєте. Виходить, ви неуважні.

— Ну, сніг це не урок!

— То, може, сьогодні кілків не ставити?

— Сьогодні не ставити й ніколи не ставити!

— Без кілків не обійдешся...

— Клятий колисько!

— Вліпити кілок — теж радості мало. Вчитель і сам любить п'ятірки ставити.

— То нехай і ставить самі п'ятірки!

— А можна так?

— Ну, ні!

Так ми й будемо під'юджувати одне одного аж до дзвінка.

І подумати лишень, як це дивно! Я хотів стати дитиною, а тепер думаю про те, що я робитиму, коли виросту. Видно, і дітям і дорослим не так уже й добре. У тих свої турботи й жалі, у цих — свої.

А чи не могло бути так, щоб людина ставала то дорослою, то знову маленькою? Як зима й літо, день і ніч. І якби так було весь час, то ніхто б навіть і не дивувався. Тільки діти й дорослі краще розуміли б одне одного.

На перерві йшла вже спокійніша гра. Ми умовилися, хто й з ким. І сніг був уже втоптаний: важче сніжки ліпити. Декотрі, правда, пробували. Але більше грали в коники. Один хлопчик позаду — кучер, а два попереду — коні.

І вервечкою, упряж за упряжжю, ніби це пожежна команда, артилерія або санний поїзд на масляну. Кожен по-своєму думає, але всі бігаємо наввипередки: у кого кращі коні чи машина.

Хто сам не грається, нічого не розуміє. Важливо не тільки те, що бігаєш, а ще й те, що робиться в самій людині. Грати в карти — це означає кидати папірці, в шахи — дерев'янки пересувати. Танець — це тупцяння по колу. А про решту знає лише той, хто сам грає чи танцює.

Не можна дивитись на гру зверхньо, заважати гравцям, не можна різко переривати гру, нав'язувати неприємного товариша.

Якщо я кучер, то хочу, щоб мої коні були однакові на зріст, не надто великі й не надто маленькі, веселі, проте слухняні, розумні, розважливі. Якщо я кінь, я не хочу, щоб мій кучер був дурнем чи грубіяном. Я сам визначаю швидкість бігу й не хочу, щоб він мене смикав, бив, штовхав. Коли я кінь, я відчуваю себе зовсім інакше, ніж коли я кучер. А ви що знаєте? Що я форкаю і переступаю з ноги на ногу. Або що я кричу: "Сті-і-ій, нно-о-о!"

Коли я пожежний, я пильно дивлюся вдалечінь: чи немає де диму, і поспішаю, але зовсім інакше, ніж коли мчу з гарматою на позицію. Перед пожежними всі розступаються, а артилерію ворог бере на приціл. Я недовірливо озираюсь на всі боки, щоб не попасти в засідку. А не просто гасаю, як дурень.

І ще важливо набігатись про запас, бо ж знову цілу годину сидіти за партою.

Нарешті уроки скінчилися. Додому.

Йду я, а Мундек мене наздоганяє.

— Я тебе в школі шукав,— каже.

йдемо поруч. А він питає:

— Може, ти зі мною не хочеш ходити?

Інший не спитав би.

Я кажу:

— Звичайно, хочу.

Він подивився на мене уважно: може, я це тільки так кажу? Ми усміхнулись.

— Давай наввипередки з трамваєм?

— Та ну, щодня наввипередки... Я вже на перерві набігався.

Ми зупинилися перед вітриною.

— Дивись, які гарні циркулі! Бачиш, оце треба встромляти, коли хочеш накреслити велике коло. А це для туші. Як ти думаєш, скільки коштує такий циркуль? Ти хотів би такий? Глянь, золоте чорнило! Глянь, яка маленька чор-нильниця, дорожна. Мені треба купите пензлика, тільки не тут. Франковський купив на розі, і він у нього вже місяць, а в мого умить вся щетина вилізла. Таке неподобство. Ти б що вибрав з вітрини, якби тобі дозволили? Якби тільки одну річ дозволили? Я б — циркуль і оцього негренятка.

— Це дві речі...

— Ну, тоді один циркуль...

У сусідній крамниці ми вибираємо по великій плитці шоколаду на той випадок, якби нам дозволили.

Потім він вибрав для мами вазу з квітами, а я ляльку для Іренки.

На вітрині ювеліра поряд з коштовними брошками й каблучками лежать годинники. Ми не жадібні. Запасаємось годинниками. Довго радимось, які кращі, наручні чи кишенькові з ланцюжком.

Тому що ми, діти, відрізняємось від вас, дорослих. Ми завжди готові обміняти річ дорожчу на ту, яку нам хотілося б мати. Якби ви осягнули всі деталі наших торговельних операцій, ви дізналися б, що й шахрайство у нас має зовсім інший вигляд.

Коли я пожежний, я пильно дивлюся вдалечінь: чи не-разу ковзани. Тоді ковзани були ще рідкісним подарунком, цінним. Ну а я обміняв їх на круглий пенал з вишневого дерева, з мопсиком. Мопсик був без ока, проте дуже милий. Пенал потрібен щодня, а ковзани лише іноді, а зима саме була теплою, і льоду не було. Коли про це дізналися вдома, мені добряче перепало. Довелося віддати пенал. Мені було дуже соромно. Адже якщо ковзани мої — значить, я маю право робити з ними, що хочу. Кому яке діло, коли мені більше подобається пенал з пахучого дерева із сліпим мопсиком? І зовсім ніхто мене не обдурював, я знав, що ковзани дорожчі, та мені хотілося такий пенал. А хіба мандрівник у пустелі не віддасть торбину з перлами за глек води?

Ми довго радилися, що вибрати у вітрині столяра. Нам подобався столик з висувною шухлядою, який замикався на ключик, тільки ось чи дозволять його вдома поставити? Може, вибрати щось для батьків? Та як приємно, коли в тебе є хоча б маленький власний стіл!

Ми заговорили про дім. Удома в Мундека погано, батько п'є.

— Ми перед кожною зарплатнею боїмося,— каже Мун-дек,— принесе батько додому гроші чи знову голодувати цілий тиждень? А як проспиться, самому соромно й голова в нього болить.

— А ти не можеш йому сказати, щоб пити Иерестав?

— Та що я йому скажу? Досить і того, що мама плаче і свариться. Він пообіцяє, а потім знову за своє. Як дитина!

— А ти спробуй з ним по-доброму побалакати.

— Та якщо мені соромно! Ми одного разу в селі були в татового товариша. Там пили. А батько сказав, що не хоче. Бо він тоді мамі поклявся, що краплі в рот не візьме. Так от, коЛі почали батька вмовляти випити хоча б одну чарочку, я його за рукав потягнув, тому що я знав: раз одну, то й піде пити. Батько підвівся і каже: "Нумо, ходімо на річку!"

І ми йшли з ним, ішли. І жайворонки виспівують. І хліба нам ніби кланяються. І сонце. І так добре!.. Батько мене за руку тримає. Потім сіли ми біля річки, а він усе мене за руку тримає. А рука в нього як здригнеться, ніби він кропивою попікся. І я сказав: "Бачиш, тату, краще не пити". А він на мене подивився, і мені так соромно стало і так його шкода. Тому що він на мене так жалібно подивився. Знаєш, іноді собака так дивиться, коли чогось просить або боїться, щоб не побили. Я знаю, що одне діло людина, а інше — собака. Мені це так тільки спало на думку. Вдруге я б уже нізащо в світі так батькові не сказав. І, знаєш, батько ніби здогадався, все дивиться й дивиться на воду, дивиться і каже: "Собаче життя, синку!" І зітхнув. Я хочу поцілувати йому руку, ніби як пробачення попросити, а батько за мою руку міцно тримається і не дає. Не знаю, чи образився, чи, може, подумав, що він не вартий того, аби його цілували. До тих він уже не вернувся, тільки сказав, щоб я його палицю привіз,— голова, мовляв, у нього розболілася. Боявся, що будуть сміятись. А в поїзді купив мені бубликів. Я жодного не з'їв, усе братику привіз. Я навіть хотів з'їсти один, щоб тато не подумав, буцімто я відмовляюсь. Та не зміг: горло в мене якось стиснуло. Він потім довго не пив, мабуть, цілий місяць, мама вже думала, що все буде добре... Тільки послухай, не кажи нікому в школі. Я це тобі одному розповідаю. Не скажеш? Навіть якщо й посваримось?

— Чого б це нам сваритися?

— Ну, не знаєш?.. Не поділимо чогось і посваримось...

І ми ще трохи поговорили про те, які бувають на світі

люди: один п'є, другий працювати не хоче, третій краде, цей любить одне, той — інше. Або не любить чогось.

Наприклад, є такі, котрі не люблять нігті стригти. Бо коли короткі нігті, то їм це не подобається. І носять довжелезні кігті!.. Або гризуть їх. А ще на пальцях робляться задирки, і тоді боляче. І на нігтях бувають білі плямки, чого б то?

Кажуть, це щастя розцвітає. А декотрі кажуть, що хтось заздрить. Завжди один скаже так, інший — інакше, і невідомо, кому вірити. Страшенно багато брехні на світі...

І ми отак розмовляли дуже довго, і я спізнився на обід. Тому що я його проводжав, а він мене, і ми ходили туди й сюди.

Добре було так ходити й розмовляти — навколо сніг...

Ну я й спізнився. і д

А мама почала сваритися, чому я запізнився на обід..:

Вічно я десь вештаюсь, а з неї годі стояння біля плити і брудного посуду, і черевики я деру, а був би дівчинкою, то давно б їй допомагав, от вона піде до школи й поскаржиться, що я росту хуліганом,— отож Ірена має бути старшою, а я молодшим, і мама через мене помре.

Я стою і нічого не розумію.

Якщо я спізнився, то можу з'їсти обід холодним або зовсім не їсти; можу сам тарілку вимити.

Мама поставила їжу, а я не хочу. Мама ще дужче:

— їж!!! І облиш свої примхи і гримаси!

Я не хочу її ще більше дратувати і їм. Але кожен шматок стає в мене поперек горла. І не можу проковтнути. Хоч би їжа в тарілці швидше скінчилася.

І лише ввечері я взнав, що мамі поїла сукню міль. Незабаром іменини, а сукня міллю поїдена. Виходить, і за те, що зробить міль, мають відповідати діти?

Краще вже й зовсім не знати, чому дорослі сердяться, коли дають прочуханки. Відчуваєш, що з ними щось сталося, але шукаєш провину і в собі, поки не знайдеш.

Я сиджу в кутку й роблю уроки. Проте боюся, що прийде хтось із хлопців і знову почнеться:

"Іди дери черевики, он тебе вже твої друзі-приятелі кличуть!"

А я ж тільки для того й хотів стати маленьким, щоб знову гратися з дітьми.

І я вгадав: хтось постукався, але тихо-тихо й лише один раз.