Коли я знову стану маленьким - Сторінка 8

- Януш Корчак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Знову не дрібниця, і тривало це важко сказати скільки. Півроку, рік, вічність!

Ще я не записав, що раптом я помітив на вікні живу муху. Я зрадів, поцупив тихенько грудочку цукру і кинув їй кілька крихт. Я годував саму весну. І нехай тільки Іренка чи хто інший насмілиться її скривдити!

Я знайшов корок від пляшки. Знадобиться. Він у мене тут, поряд з ліжком, у кишені штанів.

Я бачив солдата на вулиці. Я ступив кілька кроків по-військовому і віддав честь. Він мені приязно усміхнувся.

Я вмивався холодною водою. Таке відчуття, ніби викупався; холодна вода — скороминуща радість.

Коли я був дорослим, у мене був старий вилинялий килимок. Одного разу я побачив на вітрині крамниці точнісінько такий же новий: той же візерунок, те ж забарвлення. І я побрів далі якось повільніше, похиливши плечі.

Коли я був дорослим, у кімнаті після тривалої зими вимили вікна. Дуже брудні вікна. Коли я вернувся додому, я довго стояв біля вікна й дивився крізь прозору шибку.

Коли я був дорослим, я якось зустрівся із своїм дядеч-ком, якого давно не бачив 1 зовсім призабув, Іде сивенький, на ціпок спирається. Він мене питає, що чувати?

Я відповідаю:

— Старію, дядечку.

Л він;

— Як, уже? А що ж мені тоді говорити? Ти ще шмаркач. Я зрадів, що дядечко живий і що назвав мене по імені. І раптом до мого лоба доторкнулась тепла рука.

Я здригнувся. Розплющую очі. Зустрічаюся з неспокійним маминим поглядом.

. — Ти спиш?

— Ні.

— Голова не болить?

— Ні.

— Тобі не холодно, може, прикрити?

Мамина рука торкнулась обличчя, грудей.

Я сідаю на ліжку:

.— Не бійся. Голова в мене зовсім не болить.

— Але ж ти казав.

— Здалося, мабуть. Спати мені хотілось.

Я обнімаю її за шию, зазираю в очі. І швидко ховаю голову під ковдру. І чую ще:

— Спи, синку.

Я знову дитина, і мама каже мені "синку". Знову мені кажуть "ти". Знову прозорі шибки, знову до килима вернулись колишні, втрачені барви.

У мене знову молоді руки, молоді ноги, молоді кістки, молода кров, молоде дихання, молоді сльози й радість. Радість — сльози — і молитва молода, дитинна.

Я заснув. Неначе після дальнього походу.

День другий

Вночі випав сніг.

Біло-білісінько.

Скільки років я не бачив снігу. Після довгих-довгих років я знову радію снігові, тому що все навколо біле.

І дорослі люблять гарну погоду, але вони думають, розмірковують, а ми — немов п'ємо її! І дорослі люблять ясний ранок, а нас він п'янить!

Коли я був дорослим, то, побачивши сніг, я вже думав про те, що буде сльота, відчував на ногах мокре взуття, "а чи вистачить на зиму вугілля?" Ну, і радість — вона теж була,; але ніби присипана попелом, забруднена, сіра. Тепер я відчуваю одну лише прозору, білу, осяйну радість. Чому? Та просто — сніг!

Я йду повільно, обережно. Мені шкода топтати цю радість. Усе довкола іскриться, виблискує, сяє, міниться, виграє, живе! І в мені тисяча іскорок. Немов хтось розсипав по землі і в душі моїй алмазний порошок. Посіяв — і виростуть алмазні дерева. Народжується осяйна казка.

На руку падає біла зірочка. Гарна, маленька, рідна. Шкода, що вона зникає, ніби її наполохали. Шкода! Або дмухну — і тішуся, що її немає, тому що вже сіла інша. Відкриваю рот і ловлю їх губами. Відчуваю кришталевий холодок снігу, чисту холодну білизну.

А коли почне танути, будуть крижані бурульки. їх можна збивати рукою. Можна підставити рот. і ловити краплі. Широким помахом руки згрібаєш бурульки з-під карнизу,— вони падають і розбиваються з холодним прозорим дзвоном.

Справжня зима і справжня весна!

Це не сніг, а чарівне царство райдужних мильних бульбашок.

Ну, і сніжки... Сніжки, снігові кульки — пустощі, несподіванка... М'ячиків — донесхочу! Не купуєш, не береш погратися, не просиш. Вони твої. Кидаєш — сніжка м'яко вдаряє й розсипається. Дарма, зараз буде нова. У спину, в рукав, у шапку!.. Ти — в нього, він — у тебе. Сміх... І калатає серце...

Падаєш, обтрушуєшся... За комір! Бр-р-р, холодно... Добре!

Котиш грудку. Вона облипає снігом, росте. Обираєш місця які кращі, штовхаєш. Грудка дедалі більша, більша. Вже не долонею, а обіруч, уже відчуваєш: важчає. Посковзнувся — значить, повільніше, обережніше. Чия більша? А тепер що, ліпити снігову бабу чи вискочити на неї з розгону?

Двірники згрібають сніг з тротуарів. Швидше на бруківку, де незайманий сніг,— і бредеш по коліна в білому пуху...

Боже, як потрібні дошки й цвяхи! Найнеобхідніша, єдино важлива річ на світі, крім неї, нічого не існує,— це власні санчата, оббиті залізом. Що б його таке розбити, розібрати, розшукати, випрохати — як би добути дошки? І ковзани — якщо не можна пару, то хоча б один! Сиротою себе відчуває людина без ковзанів і санчат!..

Ось вони, наші білі турботи, білі бажання.

Шкода мені вас, дорослі,— ви такі бідні радістю снігові, якого вчора ще не було!

Вітер здмухнув з карнизів, з віконниць, з ринв уламки зірочок і жбурнув білою пудрою у вулицю. Білий холодний туман. Вгору, вниз, у примружені очі, в завісу білих вій.

Вулиця. Не ліс, не поле, а біла вулиця. Хвацький, молодий вигук радості. На дахах будинків стоятимуть маленькі чоловічки і скидатимуть лопатами сніг на огороджені тротуари. А ти заздриш, що високо, що можуть упасти, а не падають, що робота легка, і приємна, і красива — жбурляти сніг з висоти, що перехожі сахаються й дивляться вгору.

Був би я королем, я наказав би першого ж дня зими замість тисячі шкільних дзвінків дати з фортеці дванадцять гарматних залпів, які б сповіщали, що занять не буде.

У підвалах і на горищах кожної школи є ящики, поламані парти, дошки.

Свято першого санного шляху.

Зупиняються трамваї, їздити на колесах заборонено. Наші санчата, наші дзвіночки вступають у володіння містом: усіма вулицями, площами, скверами, садками. Біле свято школярів — День Першого Снігу.

Ось як я йшов до школи.

А тепер школа. Школа, і більше нічого. Я знаю, що це не її провина, та все одно прикро. Ну хіба не прикро? П'ять годин сидіти за партою: читати, розв'язувати задачі...

— Пані вчителько, сніг...

— Сніг, пані вчителько!..

Вчителька зупиняє спершу лагідно, потім дедалі суворіше. Вона роздратована, проте заперечувати не може, вона знає, що нас не переконаєш. Адже й справді сніг!

— Пані вчителько!..

— Тихше!..

Почнуться погрози:

— Хто тільки рота відкриє...

— Хто тільки скаже одне слово...

— Я вам востаннє кажу...

Значить, знову ми винні? Значить, винен не сніг, а, як завжди,— ми?..

Ми спали вночі і навіть не знали — можемо принести записку від батьків,— що він випав сам, з неба. А якщо про це не можна говорити, якщо треба вдавати, що ми нічого не бачили, нічого не помічаємо, якщо це недобре, негарно, що ми знаємо й навіть радіємо,— ну, тоді нічого не вдієш. Нехай буде так.

У кутку поки що стоїть лише один.

Разом з усіма примовк і я. Кілька неспокійних поглядів у вікно і останній, сповнений надії погляд — на вчительку: може бути... І вже тиша. І вже тільки урок.

Немає дванадцяти залпів білих веселощів для дітей.

Хтось відповідає біля дошки. Про щось нецікаве.

Я відкриваю пенал і лічу, скільки в мене пер.

Одне, два, три... шкільне, сонечко, човник, рондо, жабки, два, три шкільних...

Один, два, три, чотири, п'ять... Одне без кінчика: кінчик зламався: мабуть, писати не буде.

Я дістаю його, пробую: пише, але жирно.

Одинадцять пер, одинадцять...

А тепер що?

Говорять про щось нудне: чи то про хлопчика, чи то про селянина...

Я позіхаю.

— На уроці позіхати не можна!

Сусід підштовхнув, щоб я підвівся. Встаю. Здогадуюсь, що я позіхнув і що вчителька це сказала мені.

— Сиди прямо, не спирайся на лікоть!

Я сиджу прямо, на лікоть не спираюсь. Крадькома позіхаю.

— Дивись на дошку.

Я дивлюсь на дошку й бачу, що за вікном знову порошить сніг, та мені вже все одно.

Сиджу тихо-тихо.

— Повтори.

— Що?

— Іди в куток. Ти неуважний.

Я плентаюсь у напрямку до кутка.

— Швидше!

Болять ноги. Не болять, а підгинаються. Дивовижно, адже сил вистачило б на біг, санчата, ковзани. А тепер — не лиха воля, не впертість, не лінощі, не пустотливе шкільне "на зло", а щире, чесне, сумлінне, страдницьке: "Не можу". Неначе хтось узяв і скосив мене, як траву.

Суворе покарання — стояти в кутку. Я стомлювався сьогодні від сидіння за партою. Сперся на лікоть, не міг сидіти прямо. Тепер я мушу стояти.

Я втішаю себе.

"У кутку краще. Якщо почнуть бешкетувати, мені не відповідати з усіма".

А почати можуть.

Тому що під тишею очманіння тліє прихована образа, яка чекає лише сигналу.

Нарешті дзвінок!

Тепер ви розумієте, чому школа, правда, трохи бентежачись, вимагає, щоб учні виходили з класу парами, тримаючись за руки.

Ми зриваємось і всією юрбою, хмарою, вихором — у двері!

Двері в школі мають бути широкими на випадок пожежі і таких оце сніжних днів...

Ми штовхаємось, поспішаємо, щоб не втратити жодної, жодної хвилинки. Ми мусимо рятуватись, а перед нами довгий шлях і стільки перешкод. Вузенькі двері, тісний коридор, сходи, вестибюль. А всі ми маємо бути в дворі першими. Значить, ліктями, коліньми, грудьми, головою прокладаємо дорогу. Від холодного снігу горять руки...

Щось мелькнуло перед очима... Почалося!

Перша сяк-так зліплена сніжка — бац! — у першого, хто нагодився, учня. Він не розсердиться. Починається така пречудова, неповторна граї! І ніхто нам не перешкодить. Не насмілиться перешкодити, не ризикне. Це наші десять хвилин. І на сторожі їх ми — лавина, ураган, стихія.

Бій — на відстані і врукопашну. Бій з одним і з усіма. Бій, в якому немає ворогів і нікому не хочеш завдати шкоди, але з якого неодмінно треба вийти переможцем. Не рахуються ні завдані, ні одержані рани, не помічаєш ударів ззаду. Тільки б витримати атаку...

Хтось уже гепнувся, хтось уже щось розглядає: "рана" на штанах або на куртці, а на очах сльози.

Ми не бачимо ран, не співчуваємо сльозам. Перервати гру може тільки щось страшне — хіба що вибита шибка або справжня кров. Хоча, хто знає, чи зупинить це бій; може статись, теж усього лиш на найближчій ділянці.

Ні плану, ні воєначальника. Тільки випадкові, скороми-нущі спілки...

Ось ми втрьох клепаємо в одного. Приперли до стінки. Він захищається, але кільце стає чимраз щільніше. Він уже вибрав весь сніг з-під ніг, уже кидає в паніці не сніжки, тому що не встигає їх ліпити, а м'який, нешкідливий сніг; уже не може нагнутися, тому що ми підійшли впритул.

— Здаєшся?

— Ні!

Він правильно вчинив.

Тому що один з трьох раптом кинув щосили сніжку в союзника.