Коли я знову стану маленьким - Сторінка 12

Знову звернув на другу вулицю. Ніби мене хто туди покликав, ніби підштовхнуло щось. Буває, зробиш щось, а чому — сам не відаєш. І потім іноді добре, а іноді й кепсько виходить. Коли вийде погано^ кажуть: "Надала нечиста сила!" Навіть сам дивуєшся: "І навіщо я так зробив?"

І ось, я сам не знаю як, роблю дедалі більше й більше коло, зовсім іншою дорогою. Іду я, і раптом бачу — на снігу песик стоїть.

Такий маленький, переляканий. Стоїть на трьох лапках, а четверту підібгав. І тремтить, весь труситься. А вулиця безлюдна. Лише вряди-годи хтось пройде.

Я стою, дивлюся на нього й думаю: "Мабуть, його вигнали, і він не знає, куди йти". Білий, тільки одне вухо чорне й кінчик хвоста чорний. І лапка висить, і дивиться на мене жалібно, ніби просить, щоб я йому допоміг. Навіть хвостика підняв, махнув — зажурено так, двічі, туди й сюди, немов у ньому пробудилась надія. І зашкутильгав до мене. Видно, боляче йому. Так мені здалося. І знову зупинився, чекає. Чорне вухо підняв угору, а біле — опущене. І чисто тобі ніби просить допомогти, тільки ще боїться. Облизнувся — певне, голодний — і дивиться благально.

Я ступив на пробу кілька кроків, а він —за мною. Так на трьох лапках і шкутильгає, а як обернувсь — зупиняється. Мені спало на думку тупнути ногою і закричати: "Пішов додому!", щоб подивитись, куди він піде. Та мені його шкода стало, і я не крикнув, а лише сказав:

— Іди додому, змерзнеш...

А він просто до мене.

Що тут робити? Не лишати ж його — замерзне.

А він підійшов, зовсім близенько, припав до землі й тремтить. І тут я зрозумів, так, остаточно зрозумів, що мій Лахмай без-дом-ний. Може, цілу ніч бродить? Може, це вже його останній час настав. А тут я нагодився, йду до школи зовсім іншою дорогою і можу його врятувати в цю останню годину.

Взяв я його на руки, а він мене лизнув. Тремтить, холодний весь, тільки язичок ледь теплий. Розстібнув швиденько пальто, сунув його за пазуху, тільки мордочку назовні лишив, тільки писок, щоб дихав. А він перебирає лапками, поки нарешті об щось там не зачепився. Хочу його підтримати, та боюся, як би лапки не пошкодити. Обхопив його обережно рукою, а в нього серце так б'ється, ніби вискочити хоче.

Якби я знав, що мама дозволить, то ще встиг би додому збігати. Ну кому б це завадило, якби він лишився у мене жити? Я б сам би його годував, від свого обіду лишав би! Одначе вертатись додому боюсь, а в школу мене з ним не пустять. А він уже вмостився зручно під пальтом, не ворушиться і навіть очка замружив. Потім чую, він уже трохи вище, до рукава підліз, навіть свіжим повітрям дихати не хоче, засунув мордочку в рукав і туди дме. І вже тепліший став. Мабуть, зараз засне. Бо ж якщо він усю ніч пробув на морозі й не спав, то тепер уже напевне засне. Що мені тоді з ним робити? Розглядаюсь навколо, бачу: поряд крамничка.

"Хай буде що буде. Зайду. Може, він з цієї крамнички загубився?"

Знаю, що це не так, та все одно спробую, що ж іще робити?

Отож заходжу й питаю:

— Це не ваш песик?

А крамарка каже:

— Покажи-но його.

Я зрадів, витягаю песика, а він уже спить.

— Ось він,— кажу.

А вона ніби щось подумала й мовить:

— Ні, не мій.

— Може, ви знаєте, чий? Адже він, певне, звідкілясь сюди...

тт— Не знаю.

Тоді я кажу:

— Змерз він.

Тримаю його на руках, а він навіть не поворухнеться,— так міцно спить. Можна подумати, що вмер, однак чую, дихає — спить.

Я соромлюсь попросити крамарку, щоб вона його хоч на часинку взяла. Потім би я його забрав. І нараз мені спадає на думку, що коли не вона, то, можливо, шкільний сторож потримає його в себе під час уроків. Бо на другому поверсі сторож злий, а на третьому — добрий: розмовляє, жартує з нами й олівці підстругує.

А крамарка каже:

— Ти хіба на цій вулиці живеш?

Вона, мовляв, мене не знає і купувати я не купую, то чого ж я отут стою?

— Ну, йди, йди,— каже,— тебе мати до школи послала, а ти з собакою бавишся! І двері добре причини.

Вона, видно, подумала, що коли я такий заклопотаний, то, чого доброго, забуду причинити двері й холоду напущу. Бо кожен тільки про те й думає, щоб йому самому тепло було. А собака ж теж боже створіння.

Я вже був зібрався йти, проте вирішив іще раз спробувати:

— Ви тільки подивіться, який біленький, зовсім не паршивий.

І прикриваю песика рукою, бо ж лапка кульгава. А може, просто змерзла?

А вона каже:

— Та не мороч мені голови своїм псом!

От тобі й маєш, уже я голову морочу. Хіба я винен, що собака на морозі мерзне?

Ну, нічого не вдієш. Якщо й сторож не погодиться, то нехай сам його й викидає.

Хлопці відразу репетуватимуть на всю школу: "Собаку приніс! Собаку приніс!"

Ще хтось із учителів почує. А треба, щоб ніхто не взнав. А я вже стільки часу марно згаяв. Запихаю песика не під пальто, а просто під куртку, не подумав навіть, що йому там душно буде, і бігцем до школи. Сторож, напевне, погодиться. Позичу в кого-кебудь грошей і дам на молоко для мого Лахмая.

Я його Лахмаєм назвав.

Біжу, а він уже зовсім відігрівся. Це я його зігрів, через сорочку. Тепер він прокинувся й починає вовтузитись, крутиться, навіть носика виставив і загавкав — не загавкав, а дзявкнув,— знак такий подав, що йому добре: дякую, мовляв. Спершу від нього до мене холод пішов, а тепер він уже мене гріє. Наче дитину тримаю. Я нагнувся й поцілував його, а він замружився.

Прийшов я в школу й відразу до сторожа:

— Сховайте його, будь ласка! Він був такий холодний!

— Хто холодний?

— Та він.

Сторож побачив, що я тримаю собаку, й нахмурився.

— Звідки ти його взяв?

— З вулиці.

— А навіщо було чужого собаку брати?

— Бездомний він. І лапка зламана.

— Куди ж я його тепер діну? Не треба було нести, може, в нього господар є.

— Нікого в нього немає,— кажу я.— Я всіх питав; якби хто був, то в мороз би з дому не вигнав.

— Може, паршивий який...

— Та ви що? Гляньте, який він чистенький!

Я вдав, що образився, а сам радий, бо коли візьме подивитися, то вже залишить.

Але тут я почув, що хтось іде, і засунув цуценя під куртку.

А сторож тому каже:

— Відійди. Дивись, у тебе всі черевики в снігу.

І прогнав.

Однак усе ще не бере. Каже:

— Вас тут он скільки і кожен почне мені собак з вулиці тягати?

— Ну будь ласка, всього на кілька годин. Я його потім додому заберу...

— Еге ж, так тобі й дозволять!

Я кажу:

— Піду-но я на ту вулицю, може, хто "його признає.

Сторож почухав потилицю, а я думаю: "Здається, діло

до згоди йде".

Він іще побурчав трохи.

— Мало тут у мене з вами клопоту,— каже,— ще із собаками мороку май.

Проте взяв. Людяний. Той, з другого поверху, нізащо б не взяв, та ще й висварив би.

Узяв. А хлопчаки вже почали збиратись. Мій Лахмай ніби зрозумів, мовчить, не ворушиться, тільки дивиться на мене. Аж тут дзвінок дзвенить. І Лахмая я прилаштувати встиг, і на урок не спізнився.

Почався урок.

Я сиджу на уроці, але мені сумно. Тому що, хоч Лах-маєві й тепло, та, мабуть, він голодний.

Сиджу й думаю, де б грошей дістати Лахмаєві на молоко.

Сиджу й думаю, що ось я всю ніч спав у теплій постелі й не знав, що песик на морозі ночує, а хоч би й знав, однаково нічого не міг би зробити. Адже не встав би й не пішов би вночі по вулицях шукати Лахмая.

Я сиджу на уроці, проте мені сумно, так сумно, що цього смутку на весь клас вистачило б. Ніколи вже, мабуть, я більше не гасатиму по двору з хлопчаками. От учора ми грались у полювання, в коники. Дитячі ігри. Нікому від них ніякої користі. Якби мені дозволили взяти мого песика додому, я хоч би про нього піклувався. Викупав би його, вичесав, став би песик біленький як сніг. Захотів би —' навчив би його різних штук. Терпляче вчив би, не бив. Навіть не кричав би на нього. Тому що від слова буває так само боляче, як від удару.

Якщо любиш учителя, то від усякого зауваження боляче. Він тільки скаже: "Не крутись!" або: "Не розмовляй!", "Ти неуважний!", а тобі вже прикро. Вже думаєш, чи сказав він це просто так і відразу забуде, чи й справді розсердився.

Мій Лахмай мене любитиме, а коли в нього що-небудь не вийде, я скажу йому, що це в нього вийшло погано, і тут-таки його погладжу, а він замеле хвостиком і ще більше старатиметься.

Я не буду його дражнити, навіть жартома, щоб він не став злим. Дивно, чого це багатьом подобається дражнити собаку, щоб вона гавкала.

От і я вчора кота наполохав. Згадав я про це, і стало соромно. І навіщо це я? У нього, либонь, мало серце зі страху не вискочило. А коти й справді нещирі, чи це лише так вважається?

Нараз учителька каже:

— Читай далі ти.

Тобто я.

А я навіть не знаю, що читати, бо ж і книжку не розгорнув.

Стою як дурень. Очі витріщив. І шкода мені й Лахмая, і себе самого.

А Вишневський озивається:

— Триптих гав ловив.

У мене навіть сльози на очі навернулись. Я опустив голову, щоб хто-небудь не побачив.

Учителька не розсердилась, тільки сказала:

— Книжку навіть не розкрив. От поставлю тебе за дверима...

Вона сказала "поставлю за дверима", а не "вижену".

І не вигнала.

— Встань і стій,— каже.

Навіть не в кутку, а на своєму місці, за партою.

Видно, вчителька здогадалася, що зі мною щось сталося.

Якби я був учителькою, а учень сидів би із закритою книжкою, то я спитав би, що з ним, чи нема в нього якоїсь неприємності?

А що якби вчителька й справді спитала, чому я сьогодні такий неуважний? Що б я відповів? Урок є урок. Не можу ж я виказати сторожа!

Проте вчителька сказала тільки:

— Встань і стій.

А тоді ще каже:

— Може, тобі краще вийти з класу?

Я стою геть червоний і нічого не відповідаю. А вони відразу крик зчинили.

Один кричить:

— йому краще вийти!..

А другий:

— Ні, йому тут краще, пані вчителько!

Хоч би що сталося, з усього зроблять забавку: раді, що урок перервався. І не подумають про те, як людині неприємно: адже вчителька будь-якої хвилини може знову розсердитись.

Нарешті дзвінок. Урок скінчився. Я біжу до сторожа.

Але тут мене зупиняє сторож з нашого поверху, той самий, злий.

— Куди? Не знаєш хіба, що не можна?

Я злякався, та все про своє думаю.

"У кого б попросити десять грошів 1 па молоко?"

Може, у Бончкевича? У нього завжди є гроші. Ні, він не дасть, він мене мало знає. І коли в нього один раз хтось попросив у борг, він сказав:

— От іще, в борг тобі давати, голодарнцю нещасний!

"У кого ж іще взяти грошей? У цього? А може, он у

того?" Я дивився навсібіч.