Коли я знову стану маленьким - Сторінка 14

Чуєш, бо потім жалітимеш!"

І послухається, розбишака. Отож якщо дорослі й можуть з ними витримувати, то в цьому наша заслуга.

Скінчилася вся ця історія тим, що, хто курив цигарки на третьому поверсі, не з'ясувалось, а ми з нашим песиком розлучилися назавжди.

Після занять сторож каже:

— Ну, забирайте свого пса, і більше мені сюди собак не ведіть, ніколи мені! А то відправлю вас в учительську, разом із собакою.

Ми й вийшли: я, Мундек і Бончкевич. І Лахмай — нехай собі вже лишається Лахмаєм!

І як же він зрадів, коли його випустили на волю! Як усе живе тягнеться до свободи! І людина, і голуб, і собака.

Радимося втрьох, що далі робити. Бончкевич погодився взяти його до завтра, а я тим часом удома дозвіл випрошу.

Та, коли Бончкевич узяв у мене Лахмая, я на нього трохи ніби образився.

Адже Лахмай мій. Адже це я грів його під пальтом. Він мене першого лизнув. Я його знайшов, і приніс до школи, й весь час про нього думав. А Бончкевич тільки дав десять грошів, та й годі.

Ну хіба це справедливо, що одним батьки все дозволяють, а іншим ні? Кожен найбільше своїх батьків і свій дім любить. Але ж прикро, коли знаєш, що комусь батько дозволяє те, що забороняють тобі.

Чому Бончкевич бере собі Лахмая — і нічого, а я повинен іще дозволу питати, і, мабуть, скінчиться все це нічим.

Коли знаєш, що в батьків немає грошей, їх ще більше любиш, бо стає їх шкода. Хто сердитиметься на батька за те, що в нього немає роботи, чи за те, що він мало заробляє? Інша річ, коли він витрачає гроші на непотрібне, а на дитину скупиться, думає тільки про себе, а дитині шкодує. Он Мундеків батько — чому він витрачає гроші на горілку та ще й скандали влаштовує?

Мені жаль Мундека і жаль віддавати білого Лахмая. Стільки довелося через нього витерпіти, а тепер він дістанеться іншому.

— Можеш мені ці десять грошів не віддавати,— каже Бончкевич.

Я розсердився.

— Обійдуся без твоєї ласки. Я ще, може, завтра тобі віддам.

— Коли ти так злишся, не віддавай!

— Ходи сюди, цуцику, попрощаємось,— кажу я.

А Лахмай видирається, не розуміє, що ми розлучаємось. Потім уперся мені лапками в груди, і хвостиком з чорною китичкою весело метляє, і дивиться... просто... в очі!

У мене навіть сльози на очі навернулися.

А він лизнув мене в губи — пробачення просить.

І я притиснув його до себе востаннє!

Нарешті Мундек потягнув мене за кишеню.

— Гаразд уже, йди!

Ми швидко пішли. Я навіть не озирнувся.

Мундек всю дорогу говорив про голубів, кроликів, сорок, їжаків. Я тільки час від часу озивався. І дорога додому пройшла непомітно. На годиннику час нібито завжди рухається однаково, проте в людині немовби є якийсь інший годинник, і час на ньому то летить непомітно, то тягнеться так, що здається, і кінця цьому не буде. Буває, не встигнеш прийти до школи, як уже дзвінок, і пора додому. А буває, чекаєш-чекаєш, поки вся ця тяганина скінчиться,

і виходиш зі школи, як з тюрми, навіть радіти нема сил.

Прощаюсь я з Мундеком і, ніби мене хто за язик смикнув, питаю:

— Що, твій старий знову вчора налигався?

Мундек почервонів і каже:

— Ти думаєш, мій батько щодня п'є?

І відійшов швидко, так що я вже нічого більше не встиг сказати. Ну, навіщо воно мені? Отак скажеш що-небудь, не подумавши, а потім уже не поправиш.

Якось батько мені прислів'я навів: "Слово не горобець, вилетить — не спіймаєш".

Дуже мудре прислів'я. Хоч тоді воно мені не сподобалось. Бо я сказав правду,'а всі як закричать на мене, наче це хтозна-яка брехня. Ніхто, мовляв, тебе не питав, і нічого було говорити. Але ж утаїти правду — це все одно, що збрехати!

Багато в житті всілякого лицемірства. Коли я був дорослим, я до цього звик, і мене вже це не хвилювало. Лицемірство то й лицемірство — нічого не вдієш, а жити треба. Тепер я думаю інакше: мені знову боляче, коли людина не говорить людині того, що думає насправді, а прикидається.

Тому що брехня ще може бути така — ні погана ні добра. А от лицемірна людина — це вже, либонь, найгірше. Думає одне, а говорить інше, в очі так, а позаочі інак. Вже як на мене, то краще хвалько, ніж лицемір. Лицеміра найважче розпізнати. Брехунові скажеш: "Брешеш!" або: "Не вихваляйся!" Та й по-всьому. Воно й чесніше, і благородніше.

А лицемір здається таким добрим і милим, його важко вивести на чисту воду.

Ну чого я добився? Завдав Мундекові прикрість. Образив його. На батька сказав "старий" і що "налигався". Так буденно сказав, як дорослий, коли присоромить дитину, образить і навіть не відчує цього.

Заходжу в ворота, а на східцях сидить той самий кіт, якого я вчора налякав. Мені стало шкода його, і я хотів його погладити, а він навтіки. Пам'ятає. А що коли бог мене за цього кота покарає і Лахмая не дозволять узяти додому?

— Ну, що в тебе сьогодні було в школі? — запитує мама.

Лагідно так спитала. Може, відчуває, що несправедливо вчора на мене нагримала.

Я кажу:

— Та нічого такого.

Мама питає:

— А в кутку не стояв?

І тільки тут я згадав, що стояв за партою.

І кажу:

— За партою стояв.

— А кажеш, нічого не було!

— Я просто забув.

Беру ніж і починаю разом з мамою чистити картоплю. Мама питає:

— За що?

Кажу:

— Я не слухав.

— Чому ж ти не слухав?

— Та так, задумався.

— Про що ж?

Я чищу картоплю, ніби дуже зайнятий, і не відповідаю.

— Це недобре, що ти забув. Гарному хлопчикові соромно стояти за партою, і він постарався б більше так не робити. Адже вчителька тебе карає для науки, щоб ти свою провину краще зрозумів. А раз ти забув — значить, і покарання тобі на користь не піде. Треба пам'ятати, за що тебе карають.

Я дивлюсь на маму й думаю:

"Бідна, добра мама, нічогісінько вона не розуміє".

А потім ще подумав:

"Бідна й стара".

Бо коли мама нагнулась, я помітив у неї сиве волосся і зморшки. Може, вона ще й не стара, та життя в неї тяжке.

"Добре,— думаю я,— що в мене знову є мама. Клопоту з батьками до ката, однак без них дитині гірше. Кепсько без батьків, дуже сумно й кепсько".

— А може, ти ще щось накоїв?

Я кажу:

— Ні, нічого.

— А ти не обманюєш?

— Чого мені брехати? Якби я не хотів, то про це й не розповів би.

Мама каже:

— Та й справді.

І ми мовчимо. Але так, ніби й далі розмовляємо. Бо в мене на думці мій Лахмай, а мама знає, що я чогось не договорюю, щось приховую.

Ми, діти, любимо погомоніти з дорослими. Вони більше за нас знають. От якби вони тільки були з нами трохи ласкавіші. Не можна ж весь час бурчати, пирхати, сердитись, сваритися, гримати.

Якби мама спитала не сьогодні, а колись іншим разом: "А ти не обманюєш?" — я б, мабуть, розізлився, хоча, можливо, й відповів би достоту так само, тими ж словами.

Дорослі не хочуть зрозуміти, що дитина на ласку відповідає ласкою, а гнів у ній зразу породжує відсіч.

"Так, я такий і іншим уже не буду!"

А кожному ж, навіть найгіршому з нас, хочеться стати кращим. Ми опираємось, боремося з собою, приймаємо рішення, стараємося з усіх своїх сил, а коли нам щось не вдасться, ви тоді: "Знову ти за своє!" Це страшенно діє на нерви. Людині вже здавалося, що все добре, що вона гори звернула, а тут знову все починай із самого початку. Така злість бере, так боляче, що нічого робити не хочеться. Ось чому в нас бувають такі нещасливі дні й погані тижні. Як не повелося в чомусь одному, так і в другому, і в третьому— все з рук валиться.

А найгірше, що, бува, не пощастить, а ви підозрюєте лихий намір. Іноді прослухаєш щось чи недочуєш, не зрозумієш або зрозумієш неправильно. А ви думаєте, що це навмисно.

Іноді хочеться щось добре зробити, якусь приємну несподіванку, а виходить зле, бо ще немає досвіду, і ось напсував, завдав збитків...

Важко жити тому, хто сприймає все близько до серця.

Я заходився прибирати в кімнаті. Горщики з квітами з вікна познімав і пил витер. А потім став кімнату замітати. Мама дивується. Так ми з мамою ніби попросили одне в одного пробачення за вчорашнє. Бо ж хто знає, може, я й сам трохи винен? Не треба було на обід запізнюватись. А грішили навіть і святі.

— Іди побігай,— каже мама.— Чого вдома сидіти?

— Давай я піду до охронки 2 по Іренку.

— Ну піди.

Я пішов, а чому, й сам не знаю. Мабуть, через Лахмая. Тому що я зрозумів: про маленьких дітей теж треба дбати.

Поганий я брат. От собаки мені шкода, а до рідної сестри іноді справжньої любові бракує. Та що там любові — навіть звичайного розуміння.

Звісно, така маленька дитина вічно заважає, їй нудно, от вона й коверзує.

Якщо побавишся з нею, то хіба що з ласки. А так тільки пирхаю і сварюся. Геть як дорослі з нами, старшими дітьми. Видно, це від них іде до нас така наука.

Є три обставини, через які ми не любимо малюків.

По-перше, чи мають слушність дорослі, коли наказують нам поступатись молодшим?

По-друге, велять нам подавати їм добрий приклад.

І по-третє, примушують нас гратися з ними, коли вони нам заважають.

До того ж, кому хочеться мати прочуханку за шкоду, вчинену твоїми малими родичами? Це ж двічі доводиться потерпати: за себе й за малюка.

Наприклад, є в мене якась річ, а він канючить. Захочу— сам дам, бо знаю, що можна дати, а що ні. А чи дорослі на наші прохання зважають? Ще й нагримають, а як і дадуть, щоб відчепився, то ще гірше, бо навчать, що добротою нічого не візьмеш. Натомість малий пестунчик бачить, що з ним панькаються, і вчиться на горло брати, як чогось забагнеться. Це страшенно сердить.

Нехай собі плаче. Де ж пак: реве так, щоб усі почули й позбігалися, мов на пожежу.

Мешкала тут одна така сім'я: чоловік нічого жінці не давав, то вона наробила крику на весь двір.

Він їй каже:

— Ну, заспокойся, соромно, люди чують.

А вона на те:

— Я й хочу, щоб соромно було! Нехай люди знають, хай навіть дім угору злетить! Нехай поліція прийде, "швидка допомога" приїде, в газетах нехай напишуть!

Вона так, певне, змалку звикла. Бо так малі роблять. Репетують, а дорослим ліньки дізнатися, в чім річ, їм аби спокій був. От і починають:

"Вона мала, поступися їй".

Дорослим поступайся, ще й малим.

Дорослий дасть потиличника не завжди справедливо, а от як брат ударить, жаліють і захищають.

Зробив я собі вітрячок. Півдня промучився.

— Дай.

Починає видирати.

— Іди геть, бо заробиш!

— Дай, дай!

А мама що?

— Віддай, зробиш собі інший.

Може, зроблю, а може, й ні. Та й взагалі, нехай вона попросить, а не видирає з рук.

— Ма-амо-о-оІ

Я ледве стримуюсь, такий злий.