Коли я знову стану маленьким - Сторінка 16

Борода колюча, смердить цигарками, а лізе з обіймами. Або руку стисне і сміється, коли болить. Або підкине вгору і думає, що це для нас щастя.

"А ось викину тебе через вікно, а ось носа ножем відріжу, вуха пообтинаю, не треба буде мити".

Дурне все це й безглузде. Тільки й чекаєш, щоб відчепився.

У жінок своє — зразу голублять, обнімають, з поцілунками лізуть. Або в губи, або так притисне, що ребра болять. І мусиш терпіти, бо вона, бач, тебе любить.

А як шмаркач якийсь, років шістнадцяти, почне теж вдавати дорослого, тоді вже й справді важко витримати. Тоді все кінчається або плачем, або якоюсь шкодою.

Найкраще ви — собі, а ми — собі.

Мама дозволила мені піти на пожежу. Треба поспішати, а то команда проїде, і тоді мені пожежі не знайти.

— Тільки негайно вертайся!

Хто знає, що це означає: "Негайно вертайся!"

Ніколи не вгадаєш, що тебе чекає.

Раптом мама ще щось додасть або Іренка причепиться. Отож я хапаю шапку — і тільки мене й бачили. Скачу через чотири східці. Коли спускаєшся в такий спосіб, треба міцно триматися за перила. Буває, що й скабку заженеш. Та нічого не вдієш, доводиться ризикувати.

Один хлопець сказав мені, де горить. Неподалік. Гасова крамниця. Кажуть, що в підвалі бензин. Якщо спалахне, весь будинок злетить у повітря. Поліцейські розганяють народ. Виблискують у вогні машини й каски пожежних.

Не хочу я, щоб ці бочки з бензином загорілися, адже тоді буде велика шкода й люди лишаться даху. Та коли їх зблизька не видно, тоді не така шкода, а цікаво було б побачити такий вибух, коли цілий будинок злітає в повітря.

Чому приємно дивитись на страшні речі? Якийсь нещасливий випадок, утопленик, велосипедист мало під машину не влетів, б'ють чи ловлять злодія. Може, тому й війни виникають, що люди люблять кров і небезпеку.

А пожежа все-таки красива... І така благородна боротьба з вогнем.

Я то тут постою, то там, дивлюсь на пожежу, а сам усе думаю, що пора додому,— ще тільки одну хвилинку постою. Та не лишитись до кінця неможливо, хоч і знаю, що покарають.

Кажуть, зараз приїде "швидка допомога": жінка одна обгоріла. Вогню вже не видно, тільки дим...

Мабуть, я не дожидатимуся "швидкої допомоги". І так не пропхатись...

А тут знову здіймається вгору стовп полум'я. Пожежний подає на другий поверх новий шланг,

"От як пустить воду, так і піду..."

А може, дім тепер завалиться?..

Вже навіть хочеться, щоб швидше все скінчилося.

Поліція нас відігнала. І знову погано видно. І я хочу йти.

А тут кажуть, що в пожежних щось зіпсувалось і приїде нова команда.

Біжить жінка й кричить, її затримують, вона виривається.

Я бачу Фелека, і Бронека, і Гаєвського... Швидше б загасили. Та ніхто не відходить, а коли вони стоять, самому йти якось прикро.

Отак завжди: тільки-но щось цікаве має відбутись, як треба бігти, бо чи запізнюєшся, чи просто було велено.

Так само і в дорослих. Підуть у гості, загуляються і раз у раз нагадують самі собі: "Ну, треба вже йти додому". І тут-таки: "Ну, ще хвилинку".

То ще по чарці, то останній танець, то карти — але врешті треба йти, бо, мовляв, непокояться за дітей, які вдома самі сплять, до того ж завтра рано вставати. Та вони хоч годинники мають і знають, що не запізняться. А ми ж нічого не знаємо, а йти не хочеться.

Дружина каже: "Ходімо вже", а чоловік їй: "ІДе трохи". їм добре, ніхто їх удома не сваритиме.

А найприкріше, коли цікава гра була, а вдома за запізнення чекає прочуханка. Хоч би вже до ранку не сварили.

Іноді навіть думаєш:

"Все, не хочу я вже гратися. Набридло".

Позбавляєш себе задоволення.

Прибігаю додому, а мама каже:

—— Нічого собі — негайно!

Я чекаю, може, спитає, де горіло. Але мама вийшла з кімнати.

Знову сідаю за уроки.

Підходить Ірена:

— Де ти був?

Я кажу: "Йди звідси", бо щойно прочитав задачу н не дуже знаю, як її розв'язувати. А Ірена стоїть.

Тоді я кажу:

— Я був там, де горіло. Ну, йди вже!

— Що горіло?

Однаково ж не зрозуміє. Але я терплячий. Я кажу:

— Горіла крамниця.

— Чому?

— Тому що в тебе ніс шмаркатий. Піди втрися!

Вона засоромилась і відійшла. Мені її шкода. Навіщо я так грубо сказав? Уже вдруге сьогодні: вранці Мун-декові, а тепер їй.

Я кажу:

— Іди сюди, розкажу.

А вона вже пішла. Мабуть, образилась. І я змову читаю задачу, тому що завтра перший урок арифметика.

А Ірена знову тут:

— Я вже носа витерла.

Я нічого не відповідаю.

.Вона стоїть і каже тихо-тихо, ніби сама собі:

— У мене тепер чистий ніс. І штанців не видно.

Слухняно так, боїться, що я розсерджусь.

Ну що? Певне, доведеться їй розповісти? І я розповідаю. Вона, звичайно, нічого не розуміє. Про все запитує: "Чому?"

Чому вода, чому шланги, чому пожежні, який бензин, чи живий, чи великий?

Маленька ще, не розуміє. Я ж теж нічого не знав.

— Постривай, я тобі зараз намалюю.

Намалював пожежного в касці, шланг,— усе їй пояснив.

Якби не ми, ці малюки нічого б не знали. Вони все взнають від нас. Ми — від старших, а вони — від нас.

Я не знаю, що ще говорити, і кажу:

— Повтори!

— У крамниці загорілась вода. Приїхала поліція і розганяла. І був вогонь, і була пожежа.

Вона думає, що вогонь і пожежа це різні речі.

— Пожежа зробилась від вогню.

І знову в неї під носом мокро, та я вже нічого не кажу. Дарма. Все одно задачі не зроблю. Став учити вірші, а Ірена слухала.

Вернулась мама, і я пішов на ковзанку: там великий такий майданчик діти ногами розкатали. Я вже вмію кружляти і їздити задом наперед. Хочу навчитися присідати на одній нозі. Чотири рази впав. Забився трохи.

Коли лягав спати, мені було сумно...

Ще смутніше, ніж коли був дорослим.

Смуток і самотність, і жага пригод...

Краще б народитися в Африці, де є леви, людожери і фініки...

Чому люди завжди живуть так скупчено? Скільки світу вільного, а в місті тісно!..

Ех, пожити б серед ескімосів, або з неграми, або з індіанцями...

Яка гарна, певне, пожежа в степу...

Або хоча б садок у кожного був перед домом! Посадили б квіти на клумбах, поливали б...

І знову я думаю про Лахмая.

"Що я скажу Бончкевичу?"

Тому що мені вже навіть і розхотілося цуценя брати. Клопіт з ним. Ще розізлюсь на нього й поб'ю. І стане шкода. І двірник його звідусіль ганятиме, і дітлахи в дворі. Надто велика відповідальність піклуватися про живе створіння.

Якщо Бончкевич хоче, нехай лишає його в себе.

1

Грош — дрібна монета у Польщі, сота частіша злотого; нині вилучена з обігу.

2

Охронка — дитячий садок для дітей бідняків у буржуазній Польщі.

КОХАННЯ

У нас були гості. Мама вбралася в сукню, яку міль поїла. Та було непомітно, бо тітка добре переробила. Були іменини, прийшли гості, і всі танцювали. Почалось усе ввечері, а коли скінчилось, я не знаю, тому що я спав у Кароля.

Була Мариня з Вільна. І я з нею танцював. Це дядько Петро звелів мені танцювати. А я зовсім не хотів. А дядько Петро сказав:

— То ось ти який кавалер! Панночка до тебе з Вільна приїхала, а ти з нею танцювати не хочеш?

Я збентежився і втік на сходи. Як можна так говорити? Хіба вона до мене приїхала? Може, їй це неприємно? Але дядько спіймав мене і підняв до стелі, а я видираюсь і ногами в повітрі теліпаю. Дядько навіть засапався, а все ж не відпускає. Я страшенно розізлився, бо знітився ще більше. А він поставив мене на підлогу й каже:

— Танцюй!

1 батько каже:

— Ну, не будь розмазнею, вона ж гість!

З Вільна.

Я стою й не знаю, що робити, бо мені хочеться втекти. І боюся, що дядько знову мене схопить і почне шарпати. Тому я тільки непомітно поправляю куртку, дивлюся, чи не відстебнувся гудзик, чи не подерлось що-небудь.

А Мариня подивилась на мене й каже:

— Ти не соромся, я теж не дуже вмію.

І перша підходить. І бере мене за руку. А в неї блакитна стрічка — величезний такий бант збоку на голові зав'язаний.

— Ну, ходімо спробуємо.

Я глянув із злістю на дядька, а він сміється. І всі розступились, тільки ми вдвох стоїмо. І батько. Я знаю, що коли не послухаюсь, то батько розсердиться, а може, і спати пожене. Нічого мені не лишалось робити.

Я став з нею кружляти. В голові у мене шумить, бо вже пізно і я пив пиво. Я їй кажу:

— Ну, годі.

А вони кричать:

— Ще!

Мені жарко, а вони видовисько собі влаштували. А вона не перестає, і я вже танцюю по-справжньому, під музику, в такт.

Не знаю, чи довго це тривало. Нарешті Мариня каже:

— Ну, годі, я бачу, що тобі не хочеться.

Я кажу:

— Чому не хочеться, просто в мене голова закрутилась.

А вона:

— Я можу танцювати всю ніч.

Потім дорослі танцювати почали, а ми стоїмо біля дверей — Мариня і я.

Вона каже:

— Варшава дуже гарна.

Я відповідаю:

— Вільно теж.

Мариня питає:

— А ти був у Вільні?

— Ні, нам тільки в школі вчителька розповідала.

Вона каже мені "ти", а я не знаю, як до неї звертатись.

У дорослих там ясно: незнайомі кажуть "ви", та й годі. А ми, діти, ніколи не знаємо, як звертатись. Одному кажемо "ви", іншому "ти", часом "добродій" або "панянка". Я вже й сам не знаю. Багато з цим маємо клопоту і непорозумінь. Треба якось викручуватись і уникати звертань узагалі.

Вона, Мариня, приїхала до Варшави просто так і потім знову поїде у Вільно. Може, з тиждень побуде.

— Надовго приїхали?

— Хто? ...

— Ну, ви... з цією тіткою... з твоєю мамою?

— Ні, всього на тиждень.

їздять туди залізницею, вночі. Я ще ніколи вночі не їздив залізницею.

— Я б хотіла,— каже вона,— завжди жити у Варшаві.

— А я — у Вільні.

Я це лише так сказав, що, мовляв, Вільно теж гарне місто.

А Мариня стала перераховувати вулиці у Вільні, а я називав у Варшаві. Потім різні пам'ятники й цікаві місця.

Вона каже:

— Приїдь коли-небудь, я тобі все покажу.

Я так по-дурному сказав:

— Гаразд!

Наче це від мене залежить.

Підійшов Кароль, і ми заговорили про школу. Які там учительки — які тут,, які там книжки — які тут.

Було дуже гарно. Але дядько Петро помітив, що ми не танцюємо, тому я швидко відійшов, щоб він знову не причепився.

Потім Марині веліли співати. Вона навіть не збентежилась. Коли вона співає, то зводить очі вгору, ніби дивиться на небо, і усміхається.

Потім ми знову розмовляли. Стефан каже, що в них у дворі є троє санчат. Одні санки такі великі, що можна вдвох кататись.

Стефан каже Марині:

— Приходь, покатаю.

І гарна ковзанка у них є. Все у них, та в них. Не люблю я, коли хтось надто багато базікає.

Отак і скінчився мій бал.

І ця дама, ця тітка, пішла й забрала з собою Мариню.