Корабельна катастрофа - Сторінка 36

Ледве я повірив, що ми врешті матимемо захисток у лагуні, як перейнявся певністю, що Трент уже побував тут раніше. Я піднявся на ванти й почав жадібно вдивлятися в кільце коралового рифу, в гримучу смугу прибою та блакитну лагуну, що лежала в тому кільці. В лагуні вже можна було розгледіти два острівці — Середній Брукс і Нижній Брукс, як іменувалися вони в довіднику,— дві положисті, зарослі чагарником піщані смуги з чистими пляжами, кожен близько півтора милі завбільшки, кожен простертий із заходу на схід, розділені вузькою протокою. Над ними кружляли, кричали й лопотіли крилами незліченні зграї невтомних морських птахів, білих і чорних, причому чорні були багато більші. Сяючи й мінячись в сонячному промінні, цей вихор крилатого життя ненастанно кружляв і клубочився, а час від часу несподівано, наче вибухнувши, розлітався по всій лагуні, і я мимоволі пригадував те, що читав про пульсацію небесних туманностей. Легка хмарка висіла над рифом і морем, і я вирішив, що то пил від недавніх вибухів. А трохи збоку, біля самої лінії грімливого прибою, притягував зір "Летючий шквал", створений руками численних майстрів, предмет спогадів багатьох людей, що борознили на ньому найвіддаленіші закутки океану: тепер його вітрила були старанно згорнуті (якщо не брати до уваги розідраного на клапті топселя), на грот-щоглі маяв порваний негодою червоний вимпел торгового флоту Старої Англії. Тут "Летючий шквал" знайшов свою останню стоянку, й океан уже почав руйнувати його. Прямо на нього і мчала "Нора Крейн" — наче хижак, що прагне пообгризати кістки своєї жертви. Проте, хоч як я розглядався — не помітив жодної ознаки присутності людини. В лагуні не було шхуни з Гонолулу, на палубі якої юрмилися б наші озброєні суперники, ніде не вився димок від вогнища, на якому компанія Трента готувала б їжу з упольованих морських птахів. Здавалося, ми таки не запізнилися, і я глибоко й полегшено зітхнув. Однак я мав приємність переконатися в цій думці лише тоді, коли ми впритул підійшли до лінії прибою, коли ло-товий уже зайняв своє місце, а капітан піднявся на салінг фок-щогли, щоб провести нас у лагуну вузькою протокою між коралових рифів. Всі обставини нам сприяли: призахідне сонце було позаду нас, віяв свіжий рівний вітер, а відплив іще не почався. Мить — і ми проскочили між двома пінистими бурунами, лотовий узявся промірювати глибину, капітан почав вигукувати тривожні слова команд, [176] шхуна раз у раз міняла галси, лавіруючи між небезпечних підводних скель, і коли вдарили перші склянки першої підвахти, ми кинули якір біля північно-східного краю острова Середній Брукс на глибині п'ять сажнів. Вітрила згорнули, шлюпки звільнили від усякого мотлоху, що назбирався в них за час плавання, а палубу видраїли; ця робота забрала добрих три чверті години, і весь цей час я шаленів на палубі, як людина, змучена нестерпним зубним болем. Перехід від бурхливого моря до порівняно спокійної лагуни подіяв на мене дивно: я не міг ні секунди ані сидіти, ані стояти. Неквапливість матросів, смертельно виморених шаленою бурею, дратувала мене, як особлива образа, а різкий лемент морських птахів наганяв сум, як похоронний спів. Я відчув величезну полегкість, коли нарешті спустився в шлюпку разом з Нейрсом та двома матросами; ми рушили до "Летючого шквалу".

— А вигляд у нього досить жалюгідний, еге ж? — зауважив капітан, киваючи в бік розбитого брига, від якого нас відділяло близько півмилі.— Схоже, що йому не до смаку ця стоянка і що капітан Трент не дуже дбав про нього. Ану веселіше, хлопці! — додав він, звертаючись до матросів.— Увечері я вас усіх відпущу на берег, і ви так погуляєте, що в тутешніх шинках довго згадуватимуть вас!

Той жарт усіх звеселив, і шлюпка ще швидше полинула ледь брижистою поверхнею лагуни. Хоча "Летючий шквал" згубився б між морських велетнів біля причалів Сан-Франціско, він був майже втричі більший за "Нору Крейн", до якої ми так звикли за час плавання, і коли ми підійшли до його борту та витягли шиї, озираючи вітрильник, він видався нам величезним. Бриг лежав, уткнувшись носом в риф, біля якого одвіку злітали й падали важкі хвилі ревучого прибою. Щоб наблизитись до правого борту, нам треба було обійти корму. Стерно було повернуте до краю вліво, і нам відразу впав у вічі напис: "ЛЕТЮЧИЙ ШКВАЛ". Гулль".

З правого борту, майже біля юту, звисав мотузяний трап, перекинутий через поруччя, і ми піднялися ним на палубу брига.

Це було досить містке судно. Ют здіймався над палубою на три фути, на баку був тісний матроський кубрик, а поряд з фок-щоглою — камбуз. На рубці лежала одна невеличка шлюпка, а дві більші — на рострах пообіч рубки. І зовні, і всередині бриг був пофарбований у білий [177] колір, що в тропіках найвигідніше, а пілерси, обручі, бочки з водою тощо, як ми побачили згодом,— у зелений. Та коли ми ступили на палубу судна, все на ньому було вкрите шаром пташиного посліду.

Птаство з криком кружляло над бригом, густо гніздилося в снастях; зазирнувши в камбуз, ми відсахнулись — звідти навально шугонули птахи — злі й сміливі, з міцними дзьобами; деякі, чорнопері, були завбільшки з орла. На шкафуті ми помітили кілька барилець, майже вкритих сміттям: видобувши їх, ми виявили питну воду й солонину; на барильцях стояли клейма якоїсь колоніальної фірми. Очевидно, Трент і його матроси вже готували провізію, щоб вирушити в шлюпках на Гонолулу, коли на обрії несподівано з'явилася "Буря". Більше на палубі не було нічого вартого уваги, крім хіба що снастей, обірваних там, де по них бив топсель; зверху, легко погойдуючись, звисав клубок заплутаного мотуззя, і вітер, що вже вщухав, посвистував у ньому.

Моторошне видовище!

Охоплені незрозумілим трепетом, ми з Нейрсом боязко спустилися по гвинтовому трапу вниз і опинились перед поперечною переділкою, що поділяла ют на дві частини. У першій зберігалися найрізноманітніші припаси, тут-таки було і відгороджене місце для двох койок — на думку Нейрса, для кока і другого помічника. Більшість кормової частини займала кают-компанія, що вписувалась підковою в саму корму; під лівим бортом була комірчина для провізії та каюта старшого помічника, а під правим — капітанська каюта і гальюн. У всі ці приміщення ми лише зазирнули — найбільше цікавила нас кают-компанія. В ній було темно — шар пташиного посліду вкривав світловий люк; запах був тяжкий і задушливий, всюди дзижчали мухи, б'ючись у наші обличчя. Мене здивували ці мухи на атолі Мідуей, бо я вважав їх неодмінними супутниками людини та її недоїдків. Най-певніше, якийсь карабель завіз їх сюди, і то досить давно — вони встигли розплодитися неймовірно. На підлозі було безладно розкидано одяг, книжки, навігаційні прилади, всякі залишки матроської розкоші — мотлох, який викидають зі скриньок під час раптової тривоги після тривалого плавання. Дивно було в тій напівтемній каюті, що здригалася від гуркоту близького прибою, під пронизливі крики чайок перебирати речі, якими колись дорожили невідомі нам люди, речі, які вони носили: стару білизну, строкаті піжами, поруділі парусинові костюми, [178] клейончаті куртки, лоцманські плащі, вишиті сорочки, жилети, найрізноманітнішу одіж, від тієї, що вдягають на нічну вахту, до тієї, яку носять удень на веранді готелю. А впереміш із нею валялися книжки, сигари, флакони з парфумами, вигадливо різьблені люльки, пачки тютюну, ключі, іржавий пістолет і всілякі дешеві сувеніри: бенареські бронзові статуетки, китайські вазочки та картинки, запаковані у вату химерні мушлі — безперечно, подарунки рідні, що жила, найімовірніше, в Гуллі, звідки родом був Трент і куди був приписаний його бриг.

Оглянувши підлогу, ми перейшли до столу, накритого, мабуть, до обіду, бо на ньому стояв корабельний посуд з товстого фаянсу, а в ньому — залишки їжі; стояли також бляшанки мармеладу та згущеного молока; в кухлях була кавова гуща, на тарілях — хліб, грінки та ще якісь недоїдки. Вилиняла червона скатертина біля капітанського місця була залита чимось темно-брунатним, мабуть, кавою, а на протилежному кінці столу вона була відкинута, і на голій стільниці стояла чорнильниця й лежала ручка. Табурети були відсунуті від столу так, наче з їжею було покінчено і всі вже курили та розмовляли; один поламаний табурет валявся долі.

— Погляньте, вони дописували журнал,— мовив Нейрс, показуючи на чорнильницю.— Біда заскочила їх зненацька, як це буває завжди. Мабуть, не народився іще капітан, який у годину аварії мав би повністю заповнений журнал. Доводиться писати за цілий місяць, як Чарлзові Діккенсу свої романи, друковані з продовженням... Відразу видно, що це лимонники,— докинув він зневажливо, кивнувши на стіл.— Мармелад і підсмажений хліб для капітана! Просто свині!

Це глузування прикро вразило мене. Я не відчував особливої симпатії до капітана Трента чи до будь-кого з тієї зниклої компанії, проте безлад порожньої каюти, колись обжитої, приголомшив мене: смерть творіння людських рук сумна майже так само, як і смерть людини,— і мені раптом здалося, що все в цій каюті зберігає пам'ять про страшну трагедію...

— Я почуваюся зле— сказав я.— Ходімо на палубу, ковтнемо свіжого повітря.

— Невеселий закуток, що й казати,— погодився капітан.— Та перше ніж піти нагору, нам треба відшукати сигнальні прапори, я хочу підняти сигнал "Покинутий командою" чи щось таке — хай хоч це прикрашає наш острівний притулок. Капітан Трент сюди ще не повертався, але ось-ось може навідатись, і йому буде приємно побачити на судні сигнал. [179]

— А чи нема офіційно прийнятого сигналу, придатного для нас? — спитав я, захопившись думкою капітана.— Приміром: "Продано на користь страхової компанії; за подробицями звертатися до Дж. Пінкертона, квартал Монтана, Сан-Франціско".

— Що ж,— відповів Нейрс,— якийсь старий боцман, либонь, і набрав би такий сигнал, якби ви дали йому на це цілий день та фунт тютюну. А мені така задачка не до снаги. Я можу спробувати щось коротше і приємніше, приміром, KB — екстренний сигнал: "Задній хід" або ЇМ — попередження: "Тут небезпечний район". А що ви скажете про РОН: "Повідомте судновласників, що з судном усе гаразд"?

— Це поки що передчасно,— відповів я,— але, ручуся, допече Трентові до живого.