Корабельна катастрофа - Сторінка 54

Не вельми важний пан, але дуже ввічливий.

Увічливість його справді була неабиякою: гість захоплювався "картью-чілінгемами", щиро дивувався з усього, що бачив, і ледь не впав ниць, як у храмі, уздрівши в стійлі батька славнозвісної Донібрістл.

— Він сказав мені, сер,— провадив потішений помічник садівника,— що йому часто доводилось читати про англійські замки, але досі він іще жодного не бачив на власні очі. Коли він вийшов на головну алею, йому перехопило дух. "Воістину князівські володіння!" — вигукнув він. Та воно й зрозуміло, чому наш маєток зацікавив цього пана,— адже, як видно, містер Картью був вельми ласкавий до нього в Штатах. А він, видно, людина вдячна, а ще він дуже любить квіти.

Я вислухав цю розповідь у подиві. Сумніву не було — мова йшла про мого Крутія. А всього кілька годин тому мені здавалося, що він звичайнісінький божевільний, на якого варто накинути гамівну сорочку! Він залишився без цента в чужій країні, він нічого не їв з учорашнього дня, відсутність Норріса мала б укинути його в розпач,— і раптом я чую, що він при повному розумі та здорових почуттях ходив маєтком, захоплюючись краєвидами, нюхаючи квіти й невимушено вітійствуючи! Сила його вдачі вразила й нажахала мене...

— Дивне діло,— сказав я своєму гідові.— Я сам мав приємність познайомитися з містером Картью, і, наскільки мені відомо, в Англії тепер нема жодного з його друзів-американців. Хто ж це міг бути?.. Та невже... Ні, це неможливо! У нього не вистачило б нахабства. Скажіть, а його прізвище не Беллерс?

— Я не чув його прізвища, сер. А ви знаєте про нього щось негарне? — спитав помічник садівника. [265]

— Ну як вам сказати...— відповів я.— В усякому випадку, він не та людина, яку містер Картью бажав би мати гостем, особливо коли він сам відсутній.

— О боже мій! А він же так чемно розмовляв. Я ще подумав, що він, либонь, шкільний учитель. Можливо, сер, ви будете ласкаві поговорити ще й з містером Денменом? Адже я відвів його до містера Денмена, коли він оглянув маєток. Містер Денмен — наш дворецький, сер.

Пропозиція мене втішила, бо ще й давала можливість вчасно і без шкоди для моєї гідності покинути товариство "картью-чілінгемів". Ми попрямували просто через зарості та зелений крокетний майданчик до господарських приміщень замку.

Довкола майданчика височів тисовий живопліт, в якому була прорізана арка. Коли ми проминали її, мій провідник притримав мене.

— Вельможна леді Енн Картью,— врочисто прошепотів він.

Поглянувши через його плече, я уздрів стару даму, що, спираючись на палицю, досить жваво шкутильгала садовою доріжкою. Замолоду вона, мабуть, була незрівнянною красунею, і навіть кульгавість не порушувала враження рідкісної, майже грізної гідності, якою віяло від неї. В кожній рисі її обличчя таїлась печаль, а очі, спрямовані просто вперед, здавалось, уже вбачали прийдешні нещастя.

— Вона дуже засмучена,— сказав я, коли дама зникла за поворотом і ми пішли далі.

— Вона дуже сумує, сер,— відповів помічник садівника.— Містер Картью... тобто старий господар... помер, усього лиш рік тому; лорд Тіллібоді, брат її вельможності, вмер через два місяці, а потім трапилась ота біда з молодим паном. Загинув на полюванні, сер. А він був улюбленцем її вельможності. Містера Норріса вона ніколи так не любила.

— Так-так, я знаю,— погодився я, спритно, як мені здавалося, викликаючи співрозмовника на дальшу оповідь і водночас створюючи враження, що я близький друг родини.— Це дуже сумно, так-так... А ця переміна — повернення нещасного Картью і все інше — не поправила становища?

— Аж ніяк, сер! — відповів помічник садівника.— Нам здається, стало ще гірше.

— Дуже, дуже сумно! — повторив я. [266]

— Коли містер Норріс приїхав, вона дуже зраділа,— провадив мій співрозмовник,— і ми були такі раді, адже ми всі як один любимо його, сер. Та дуже швидко все скінчилося. Того ж вечора була у них розмова, й вони знову посварились. її вельможність сприйняла все дуже болісно, і між ними стало ще гірше, ніж було, а наступного ранку містер Норріс знову подався подорожувати. "Денмене,— сказав він містерові Денмену,— Денмене, я сюди ніколи не повернусь",— і потис йому руку. Звісно, чужій людині я ніколи цього не розповів би, сер,— додав мій співрозмовник, раптом налякавшись, що бовкнув зайве.

І справді, я довідався від нього багато чого — навіть такого, чого не сподівався. Того буремного вечора, коли повернувся додому, Картью розповів про те, що з ним трапилось, і тепер стару леді мучило не лише горе: серед картин, що поставали перед її внутрішнім зором, коли вона йшла стежкою повз мене, була й картина острова Мідуей та брига "Летючий шквал".

Містер Денмен, дворецький, збентежено вислухавши мене, сказав, що Беллерс уже покинув маєток.

— Уже? — вигукнув я.— То навіщо ж він приїздив? В усякому разі, не для того, щоб оглянути замок!

— Не розумію, що інше могло привести його сюди,— відповів дворецький.

— Будьте певні, він завітав не просто так,— сказав я,— і він, мабуть, дістав те, що хотів. До речі, а де тепер містер Картью? Дуже шкода, що я не застав його вдома.

— Він подорожує, сер,— сухо відповів дворецький.

— Браво! — вигукнув я.— Адже я поставив вам пастку, містере Денмен, і тепер бачу, що ви нічого не сказали цьому нахабному гостеві.

— Звісно, сер,— відповів дворецький.

Я теж потиснув йому руку — як і містер Норріс,— однак без особливої радості: адже мені так і не пощастило вивідати адресу, а раз Беллерс покинув маєток, то він адресу вивідав, інакше я застав би його тут, у товаристві містера Денмена.

Я зміг уникнути оглядин полів та худоби, але оглянути замок мені все-таки довелося. Жінка із срібним волоссям і сріблястим голоском, без упину виливаючи потік непотрібних мені відомостей, довго водила мене по картинній галереї, концертній залі, парадній їдальні, просторій вітальні, індійській залі, театру і взагалі по всіх без винятку (як мені здалося) закутках величезного замку. [267] Єдина кімната виявилась недоступною для мене — та, куди зникла пані Енн. Я спинився на мить біля цієї кімнати і подумки всміхнувся: тільки тонкі двері відділяли мене від таємниці "Летючого шквалу".

Весь час, поки я ходив по просторому замку, я думав про Беллерса. Я не мав сумніву, що він роздобув адресу, але я був певен, що прямі розпити йому не допомогли. Отже, йому прислужилася якась хитрість або щаслива випадковість. І якщо мені не допоможе така сама випадковість чи така сама хитрість, я нічого не зможу вдіяти; тхір вистежить свою здобич, величезні дуби впадуть під ударами сокир, полотна Рафаеля підуть з молотка, в замку оселиться якийсь біржовий маклер-скоробагатько, і від слави роду, відомого колись не лише в окрузі, залишаться самі спогади. Дивно, що такі важливі справи, такий давній замок і такий вельможний, хоч і млявий рід були під загрозою, яку могли відвести лише кмітливість, обачність та хитрість колишнього студента з Латинського кварталу! Я мав будь-що роздобути адресу, як це зробив Беллерс. "Випадковість або хитрість, хитрість або випадковість",— сказав я собі, повертаючись великою алеєю до готелю, інколи озираючись на червоний цегляний фасад та вікна замку, що блищали під сонцем. Але як підкорити собі випадковість? Яку придумати хитрість?

Отак міркуючи, підійшов я до дверей готелю; згідно зі звичкою підтримувати з усіма приязні стосунки, я негайно прогнав з обличчя задуму і, як єдиний пожилець, чемно згодився пообідати з сім'єю господаря в їдальні. Я сів за стіл з містером Хіггсом, колишнім дворецьким, місіс Хіггс, колишньою покоївкою та міс Агнес Хіггс, їхньою патлатою малою донечкою, на яку я зовсім не покладав надій (але, як показали дальші події, помилявся). Розмова крутилася довкола замку та його господарів. Ми вже призволилися до ростбіфа, йоркшірського пудинга, пирога з повидлом та сиру-чедеру, але цієї теми все ще не вичерпали. Я довідався про подробиці з життя чотирьох поколінь Картью, але жодна не зацікавила мене. І лише коли містер Генрі вже загинув на полюванні, коли ми поховали його в супроводі мало не всіх жителів овіяного скорботою графства, мені врешті пощастило вивести на сцену мого душевного друга — містера Норріса.

Почувши це ім'я, колишній дворецький заговорив дипломатичним тоном, а колишня покоївка — ніжним. Містер Норріс Картью у цій не вельми діяльній династії був, [268] либонь, єдиним чоловіком, який чинив щось варте згадки. Але всі його вчинки, на жаль, кінчалися жалюгідно, викликаючи тільки скруту в родичів. На щастя, він був вилитим портретом високоповажного Бейлі, одного зі світочів цієї недіяльної родини, і тому мало не з колиски йому пророчили блискучу кар'єру. Та ледве Норріс вийшов з пелюшок, як виявилось, що він не гідний імені Картью, бо він виказав смак до примітивних утіх та простецького товариства: йому ще не було й одинадцяти років, коли він разом із хлопчиною-конюхом ходив драти пташині яйця, а коли йому виповнилось дванадцять, то, не турбуючись про гідність власного роду, він почав пішки, з рюкзаком за плечима, подорожувати околицями, замальовуючи краєвиди та не гребуючи товариством завсідників придорожніх заїздів. Мені сказали, що він начисто позбавлений гордості, що він ладен сісти за стіл з будь-ким (це було мовлено таким тоном, що давало мені зрозуміти: своє знайомство з містером Норрісом я завдячую саме цій його прикрій нерозбірливості). На жаль, містер Норріс не лише мав ексцентричну натуру — він ще й полюбляв непутяще життя. В університеті й нині пам'ятають його як боржника. Навіть більше: за якусь досить фривольну витівку його з університету виключили.

— Він завжди був завзятим витівником,— зауважила місіс Хіггс.

— Що правда, то правда! — погодився її чоловік. Однак справжні прикрощі почалися після того, як він пішов на дипломатичну службу.

— Він як із цепу зірвався, сер,— похмуро смакуючи слова, мовив колишній дворецький.

— Він наробив несусвітніх боргів,— сказала колишня покоївка,— і попри все те, такого молодого джентльмена ще пошукати!

— Коли про все це дізнався містер Картью, почалося бог зна що,— провадив містер Хіггс.— Я пам'ятаю все так, наче це було вчора. Коли її вельможність вийшла з їдальні, господар подзвонив.