Корабельна катастрофа - Сторінка 55

Я поспішив туди, гадаючи, що треба подавати каву, але бачу, що містер Картью вже підвівся. "Хіггсе,— каже він, тикаючи паличкою (у нього саме було загострення подагри),— накажіть негайно запрягти двоколку для мого сина, бо він зганьбив себе". Містер Норріс мовчав. Він сидів, схиливши голову, наче роздивляючись узори на тарілці. Від несподіванки я насилу встояв на ногах,— закінчив містер Хіггс.

— Він учинив щось вельми непорядне? — спитав я. [269]

— Ну що ви, містере Додслі! — вигукнула господиня (саме так вона вимовляла моє прізвище).— За все своє життя нещасний Норріс не вчинив нічого непорядного. До нього поставились несправедливо. Бо він не був улюбленцем!

— Місіс Хіггс, місіс Хіггс! — застережливо вигукнув дворецький.

— А що такого я сказала? — заперечила дружина, стріпнувши кучерями.— Ти й сам це знав, містере Хіггс, і в усьому домі про це знали.

Вислухуючи потік усіх цих фактів та оцінок, я не забував про дівчинку. Вона була не дуже приваблива, але, на щастя, вже досягла того корисливого семирічного віку, коли монета в півкрони здається не меншою, ніж блюдце, й такою ж рідкісною, як викопний мастодонт. Я здобув її прихильність, опустивши в скарбничку шилінг, а за золотого американського долара, що знайшовся у мене в кишені, купив її всю, з тілом і душею. Вона сказала, що згодна піти за мною на край світу, і дістала прочухана від свого татуся за те, що порівняла мене зі своїм дядечком Вільямом — явно на мою користь.

Коли ми пообідали, міс Агнес залізла до мене на коліна з альбомом марок — подарунком дядечка Вільяма. Треба сказати, що я ненавиджу старі марки. Навіть худоба (від славетних "картью-чілінгемів" до корови старого воротаря) не викликала в мені такої відрази. Але, приречений милуватися в той день усілякими дивовижами, я притамував позіхання і взявся уважно, як і належить, розглядати колекцію. Гадаю, що її почав збирати сам дядечко Вільям і збирав старанно — альбом, на мій подив, був заповнений майже весь. Тут були розмаїті англійські марки, російські з червоним серцем, якісь вилинялі австрійські, а також трикутні марки з мису Доброї Надії, що давно вийшли з обігу, австралійські із лебедем, гвіанські — з вітрильником. Я. озирав усе це байдужим поглядом, а можливо, на якусь хвилину навіть закуняв, бо впустив альбом на підлогу і з нього висипалось чимало марок, призначених, мабуть, для обміну.

І тут, над усяке сподівання, мені на поміч прийшла омріяна щаслива випадковість. Винувато збираючи розсипані марки, я помітив серед них багато французьких марок ціною п'ять су. Отже, хтось регулярно надсилає листи з Франції в Столбрідж-ле-Картью, вирішив я. А що, як це Норріс? На штампі однієї з марок я розібрав початкове "Ш", на другій до неї доточилось "а". Дальші літери [270] були геть нерозбірливі. Коли зважити, що назви чверті французьких міст починаються з "Шато", то ви зрозумієте: ця ниточка далі нікуди не вела. І я негайно привласнив одну з марок, ту, на якій штамп був найчіткіший, щоб показати її на пошті. Однак мала негідниця піймала мене на гарячому...

— Ти негалний дядецко, ти вклав у мене малку! — закричала вона і, перше ніж я зміг заперечити, вихопила марку з моєї кишені.

Я опинився ні в сих ні в тих, і, мабуть, місіс Хіггс зглянулась на мене, бо поспішила на поміч.

— Якщо містера Додслі дуже цікавлять марки,— сказала вона (найімовірніше, гадаючи, що я схиблений на них),— йому варто б переглянути альбом містера Ден-мена. Містер Денмен збирав марки вже цілих сорок років, і кажуть, що його колекція коштує чималі гроші. Агнес,— провадила вона,— будь гарною дівчинкою,— збігай у замок, скажи містерові Денмену, що в нас гостює справжній знавець, і попроси — хай він пришле з кимось із синів свій альбом.

— І ті марки, які він хотів би обміняти,— додав я, не розгубившися.— У мене в гамані, здається, дещо є, і, можливо, ми обміняємось.

За півгодини в готелі з'явився містер Денмен власною персоною, тримаючи під пахвою товстелезного альбома.

— Ах, сер! — радісно вигукнув він.— Коли я почув, що ви філателіст, я відклав усі справи! У мене є приказка, містере Додслі: марки ріднять усіх колекціонерів. І не заперечуйте, сер, це справді так.

Не знаю, наскільки відповідають дійсності Денменові слова, але, в усякому разі, той, хто безпідставно видає себе за філателіста, опиняється в неабиякій скруті.

— А, другий випуск! — сказав я, хутко вчитавши напис поряд з маркою.— Так, рожева... себто... я хотів сказати, бузкова — найцікавіша на цій сторінці. *Хоча, згоден з вами,— додав я поспішно,— ось ця жовтувата, з тонюсінького паперу,— справжній рарирет!

Моє невігластво, звісно, було б викрите, якби я з почуття самозахисту не почастував містера Денмена його улюбленим напоєм — портвейном, таким добрим, що він, безперечно, не міг дозріти в льоху готелю, а був перенесений туди під прикриттям ночі з підвалів панського замку. Щоразу, коли мені загрожувало викриття, а тим більше, коли він ставив мені якесь підступне запитання, я квапився знову наповнити його склянку, і на той час, [271] коли ми перейшли до марок, призначених до обміну, поважний містер Денмен був у такому стані, який знешкоджує найзаповзятішого філателіста. Не скажу, щоб він був зовсім п'яний,— жвавості йому не додалося, але погляд його посоловів, і хоча він ще безперестану просторікував, йому було байдужісінько, слухаю я його чи ні.

Серед марок містера Денмена, призначених для обміну, як і серед марок семирічної Агнес, була помітна та сама дивина: надмір дуже поширених звичайнісіньких французьких марок ціною п'ять су. Я непомітно підібрав серед них марки з тими самими літерами "Ша", потім знайшов щось схоже на "и", а тоді — "ї"... Шай! — ось була розгадка! Шайї-ан-Б'ер, містечко поблизу Барбізона, дуже гарне місце для людини, яка ховається, найкраще місце для містера Норріса, що свого часу подорожував по Англії, замальовуючи в альбом краєвиди; найкраще місце для Годдедааля, який забув на борту "Летючого шквалу" свій мастихін Як дивно: поки я блукав дорогами Англії в товаристві свого Крутія, людина, яку ми шукали, увесь час жила там, куди здавна зманювала мене доля.

Я ніколи не дізнаюсь, чи показував містер Денмен свого альбома Беллерсові і чи спромігся Беллерс по стертому штампу розібрати назву містечка, але тепер це вже не мало значення. Я теж тепер знав те, що знав Беллерс. Я здобув те, задля чого приїхав до Столбрідж-ле-Картью, і моя зацікавленість марками враз безсоромно вивітрилась. Я негайно розпрощався із здивованим Денменом і, наказавши запрягати коня, взявся вивчати розклад руху поїздів та пароплавів.

РОЗДІЛ XXI

ВІЧ-НА-ВІЧ

І ось, неждано-негадано, я — в Барбізоні. Було близько другої пополудні, коли вулиці зовсім безлюдні: всі художники-трударі, пишуть десь етюди, всі нероби подалися на прогулянку в ліс чи на луки. Криві бруковані вулички тонули в тиші, готель теж наче вимер. Тим приємніше було зустріти в їдальні одного з моїх давніх приятелів. Судячи з його міського костюма, він збирався виїздити з Барбізона. І справді: поряд із ним стояла валіза.

(1) В ЗО-60-ті роки минулого сторіччя в селі Барбізоні біля лісу Фонтенбло під Парижем працював гурт прогресивних художників, що утверджували естетичні цінності національного пейзажу. [272]

__ Невже Стенніс?! — зраділо вигукнув я.— Кого-кого, а тебе аж ніяк не сподівався тут зустріти!

__ Ще трохи, і ми не зустрілися б,— відповів він і заговорив віршами: — "Цар Пандіон помер, його прибічники __в могилі". Так-так, нам тут місця нема, ми — прибульці з античності...

__ "Були у мене друзі, товариші були",— процитував я у відповідь. Ми обидва були схвильовані до глибини душі: адже після стількох років несподівано зустрілися там, де колись так весело минала наша юність, тепер давня і прекрасна.

— Ти вгадав мої думки! — мовив мій приятель.— "Все сплинуло, усі в минуле відійшли..." Я тут пробув тиждень, і єдиною живою істотою, що впізнала мене, був Фараон. Ну й, звісно, родина Сірон та вічно молодий Бодмер.

— І ніхто не вцілів?

— З нашої геологічної епохи? Жоден! Це просто якісь античні руїни, а не Барбізон!

— І що за кочівники розбивають свої шатра серед цих руїн?

— Молодь, Додде, молодь. Квітуча, самовпевнена молодь. Це хуліганські зграї! І подумати лишень — ми ж, самі були колись такими! Як тільки Сірон не вигнав нас геть зі свого закладу!

— То, мабуть, ми були не такі вже й погані,— спробував я заперечити.

— Либонь, і так,— відповів Стенніс.— Тепер тут є ще один англієць, що може порятувати тебе від нудьги.

Ці слова нагадали мені про мету, задля якої я сюди приїхав і про яку ця випадкова зустріч змусила мене забути.

— І хто ж він? — спитав я.— Розкажи.

— Рятівник від нудьги? Ну, він дуже симпатичний добродій. Досить неговіркий, нуднуватий і ввічливий, проте дуже й дуже приємний. До того ж, він — щирий британець, простодушний брит. Боюсь, це трохи лоскотатиме твої заокеанські нерви. Хоча, з другого боку, ви повинні зійтися відразу. Він великий прихильник однієї з (пробач мені) найнеприємніших рис вашої великої республіки: він виписує й уважно перечитує купу американських газет. Я вже казав, що він чоловік простодушний.

— А які саме газети?

— Ті, що виходять у Сан-Франціско. Двічі на тиждень він отримує чималу пачку й перечитує, як Біблію. Це [273] одне з його уподобань. Друга його вада — несусвітне багатство. Він найняв колишню майстерню Массона — пам'ятаєш, на розі? — розкішно умеблював її й живе там, утішаючись витонченими винами та мистецькими творами. Коли сучасні молодики вирушають у "Печеру розбійників" на пунш — адже ці огидні мавпи роблять усе те, що робили й ми (раніше я ніколи не помічав, наскільки по-рабському людина кориться традиціям),— так ось, коли вони рушають у "Печеру розбійників", Медден привозить їм туди кошик шампанського. Якось я сказав, що цього не варто робити, бо пунш — гарніший напій, але він відповів, що ці молодики віддають перевагу шампанському, і, мабуть, саме так воно і є. Він дуже добрий, дуже меланхолійний і досить безпорадний. О, мало не забув! Він малює. Він ніколи не вчився живопису, а йому вже давно минуло тридцять, і він малює картини.

— І як? — спитав я.

— Непогано, я б сказав,— відповів Стенніс.— Оце й дратує.