Корабельна катастрофа - Сторінка 56

Можеш пересвідчитись сам. Ось одна з них.

Я озирнувся. Я добре пам'ятав цю кімнату: столи, розставлені літерою "П", старий буфет, розбитий рояль, картини на стінах... Були тут відомі мені "Ромео і Джульєтта", "Вид Антверпена з річки", "Кораблі в замерзлій гавані", величезний мисливець, що сурмить у величезний ріг. Висіло й кілька невідомих мені картин — дарунки нових поколінь художників,— не гірших, але й не кращих. На одну з них і показав Стенніс. Картина була виконана дуже нерівно й грубо, переважно мастикіном, деякі місця привертали увагу вдалим колоритом, інші були виконані недбало й нецікаво. Однак мою увагу привернув сам пейзаж, а не його виконання. На першому плані тяглася смуга чагарників та піску, всіяного уламками дерева, а за нею вигравала кольорами широка лагуна, оточена білим кільцем прибою. Ще далі синів пруг океану. На небі не було ані хмаринки, і я ніби відчув гуркіт важких хвиль, що розбиваються на рифах,— переді мною був острів Мідуей, зображений з того самого місця, де я вперше ступив на нього з капітаном і де сідав у шлюпку в день нашого відплиття! Якусь хвилину я роздивлявся картину, аж раптом помітив щось невиразне на небокраї. Придивившись, я зрозумів, що то димок пароплава.

— Так,— мовив я, повертаючись до Стенніса,— тут щось є. А яка це місцевість?

— Так собі, фантазія,— відповів той.— Саме це мені й [274] подобається. У більшості сучасних молодих художників фантазії не більше, ніж у слимака.

— Ти кажеш, його прізвище Медден? — розпитував я далі.

— Так, Медден.

— А він багато подорожував?

— Цього я не знаю. Про себе він майже не розповідає, все більше мовчить, покурює, посміюється, коли хто жартує, часом жартує й сам... Але його не назвеш цікавим співрозмовником — він просто приємний чолов'яга... Ні,— докинув Стенніс,— він тобі все-таки не сподобається, Додде. За вином ти полюбляєш добру бесіду, а він — нестерпно нудний.

— У нього великі русяві баки, як моржові бивні? — спитав я, пригадуючи фото Годдедааля.

— Звичайно, ні! Звідки ти взяв?

— А він часто пише листи? — провадив я.

— Не знаю... Що це з тобою? Чому це ти так зацікавився ним?

— Річ у тому, що я, здається, знаю цього чоловіка. Здається, він саме той, кого я шукаю,— мій брат, з яким я давно втратив зв'язки...

— Але ви не близнюки, я гадаю? — засміявся Стенніс. Тут до готелю під'їхав екіпаж, замовлений Стеннісом, і ми попрощалися.

До обіду я бродив полями. Мені хотілось побути на самоті, наодинці з новими почуттями, що опанували мене. Незабаром я мав зустрітися з чоловіком, голос якого, я колись чув і який протягом стількох днів переповнював моє життя нетерпінням і тривогою, змушуючи і вночі думати про нього. Тепер я стукався в його двері, і ми мали ось-ось зустрітися віч-на-віч. Нарешті я дізнаюсь про таємницю підміни корабельної команди.

Сонце хилилося все нижче над полями, і з кожною хвилиною, що наближувала нашу зустріч, я все більше втрачав мужність. Мене почали випереджувати втомлені селяни, що поверталися з полів. Коли я ввійшов до обіднього залу, він був яскраво освітлений, всі постояльці сиділи за столами, вже подали суп, усі невимушено перемовлялись. Я зайняв єдине вільне місце і незабаром збагнув, що напроти мене сидить Медден. Це був високий, ставний чоловік, у його темному волоссі де-не-де поблискувала сивина. Карі очі світилися добротою, щира усмішка відкривала гарні зуби. Одяг, старанно доглянуті руки, голос та манери видавали в ньому справжнього [275] англійця, помітно вирізняючи з усього товариства, що зібралося за столом. Незважаючи на це, він, очевидно, почував себе тут як удома, і молодь, що гучно гомоніла довкола, явно симпатизувала йому. Його дивний сріблястий сміх звучав нервово навіть тоді, коли він сміявся щиро, і не в'язався з високою постаттю та мужнім, печальним обличчям. Протягом усього обіду цей неголосний сміх звучав постійно, мов дзвін трикутника в якомусь творі найсучаснішого французького композитора. Медден підтримував загальні веселощі не стільки власними жартами, скільки поведінкою. Видно було, що він приєднується до їхніх веселих бесід не тому, що в нього гарний настрій, а тому, що він людина доброї, чутливої душі і не звик заважати веселощам інших. Такий усміхнений смуток та вміння поводитись у товаристві ненав'язливо я помічав у старих відставних служак.

Я боявся поглянути на нього, щоб мій погляд не виказав мого невтримного хвилювання; та сталося так, що не встигли прибрати зі столу суп, як ми познайомилися дуже природно, безпосередньо. Я ковтнув "Шато Сірон" — вина, смак якого давно забув,— і, не втримавшись, вигукнув (звісно, по-англійському):

— Яка погань!

— Так-так, страхіття,— обізвався Медден і додав: — Дозвольте, я наллю вам свого. Його тут називають "шамбертен", хоча це зовсім не шамбертен, але пити його можна, чого не скажеш про всі інші вина, які тут подають.

Я не перечив — я був радий будь-якому приводові зав'язати з ним знайомство.

— Ваше прізвище, здається, Медден? — спитав я.— Мені розказав про вас мій давній приятель Стенніс, я ще встиг зустрітися з ним сьогодні вранці.

— Дуже прикро, що він поїхав,— зауважив Медден.— Серед цих парубійків я відчуваю себе справжнім дідом.

— Моє прізвище Додд,— відрекомендувався я.

— Я знаю,— відповів він.— Мені сказала мадам Сірон.

— Яз Сан-Франціско, колишній компаньйон фірми "Пінкертон і Додд".

— Квартал Монтана, якщо не помиляюсь?

— Саме так.

Ми не дивились один на одного, але я помітив, що він нервово качає кульки з хліба.

— Мені подобається оця ваша картина,— сказав я.— Передній план важкуватий, але лагуна виписана прегарно. [276]

— Кому ж це знати, як не вам,— погодився він.

— Так, я дещо розумію у... цій картині,— ухильно мовив я.

Запала довга мовчанка.

— Ви, здається, знаєте людину на прізвище Беллерс, чи не так? — озвався нарешті Медден.

— О! — вигукнув я.— То ви дістали листа від доктора Бркварта?

— Сьогодні вранці,— відповів він.

— Ну, з Беллерсом поспішати нікуди,— сказав я.— Це досить довга історія і досить безглузда, однак, гадаю я, нам є про що поговорити. Але чи не краще зачекати, поки ми залишимось на самоті?

— Я згоден,— відповів Медден.— Хоч і не всі молодики розуміють англійську, проте нам буде зручніше у мене в майстерні. За ваше здоров'я, Додде!

Отак незвично й несподівано познайомився я з Картью в товаристві тридцяти з лишком студентів-художників та напудрених панночок у халатах; велетень Сірон передавав тарілки над нашими головами, а його галасливі сини підносили нові страви.

— Ще одне запитання,— сказав я.— Ви впізнали мій голос?

— Ваш голос? — здивувався він.— А як я можу його впізнати? Я ніколи не чув його, адже ми з вами досі не зустрічались.

— І все ж до цієї нашої зустрічі ми з вами один раз розмовляли. Я поставив вам запитання, на яке ви не відповіли і яке з того часу я не раз ставив самому собі, маючи на це дуже вагомі причини.

Картью раптом зблід.

— О боже! То це ви тоді телефонували? — вигукнув він.

Я кивнув головою.

— Так-так...— суворо мовив він.— Тільки дуже великодушна людина здатна вибачити вам. Скільки ночей я не спав! Ті слова, почуті з трубки, відтоді свистять мені в вухах, як вітер в замковій шпарині. "Хто це був? Що це могло означати?" Мені здається, вони завдали мені більше страждань, ніж...— Він замовк і похмуро глянув на мене.— Хоча мене мало б непокоїти зовсім інше,— додав він і неквапливо допив вино.

— Очевидно, нас обох прирекла доля зводити з розуму один одного загадками,— відказав я.— Мені часом здавалося, що у мене ось-ось голова розколеться... [277]

Картью засміявся своїм дивним смішком.

— Однак є люди, для яких ця справа ще таємничіша,— зауважив він.— Вони взагалі нічого не зрозуміли.

— Це ви про кого? — здивованр спитав я.

— Про судновласників,— відповів він.

— Ай справді! — погодився я.— А я про це й не подумав. Як же вони це пояснили?

— А ніяк,— відповів Картью.— Все, що трапилось,— непоясненне. Судновласники були небагаті, й вони об'єдналися в невеликий синдикат. Один із них тепер їздить у кареті, і про нього кажуть, що йому пальця в рот не клади,— він іще стане фінансовим верховодою. Другий на отриманий прибуток купив невеличку віллу. Але вони обидва геть спантеличені, а зустрічаючись, бояться глянути один одному в очі, як авгури.

Коли ми пообідали, Картью повів мене через вулицю до себе. Колишню майстерню Массона не можна було впізнати. На стінах висіли гобелени, кілька гарних гравюр, а також пречудові полотна пензля Руссо, Уїстлера, розкішний Кром, і навіть, як поклявся господар (я вірю йому), оригінал Тіціана. В кімнаті стояли зручні англійські крісла, кілька американських гойдалок і вишуканий письмовий стіл. На підносі стояли пляшки спиртного та содова вода, а у кутку за ледь піднятою портьєрою, я помітив складане ліжко та чималу ванну. Така кімната в селі Барбізоні вражала приїжджого не менше, ніж дива печери графа Монте-Крісто.

— Ну,— мовив Картью,— тут нас "ніхто не потурбує. Сідайте і, коли ваша ласка, розкажіть вашу історію.

Я виконав його прохання, почавши з того дня, коли Джім показав мені повідомлення в газеті "Дейлі Оксіден-тал", а закінчив епізодами з моряками та поштовим штемпелем Шайї.

Оповідь моя тривала довго, а Картью ще й перепиняв мене, розпитуючи про подробиці. Тож коли я закінчив, великий старовинний годинник в кутку вибив північ.

— А тепер,— сказав Картью,— настала й моя черга розповісти вам свою історію, хоча це й нелегко, бо вона огидна. А надто — мені. Ви здивуєтесь, як я ще здатен спати. Я вже розповідав її якось, містере Додд.

— Пані Енн? — спитав я.

— Ви вгадали,— відповів він.— І, правду кажучи, поклявся більше нікому її не розказувати. Але вам відмовити не можна. Ви за неї заплатили дуже багато, і я гадаю, що вона вас не розчарує. [278]

По тій мові Картью почав свою оповідь, а коли він закінчив, за вікнами вже світало, в селі співали півні, і гурти лісорубів прямували до навколишніх дібров.

РОЗДІЛ XXII

УТРИМАНЕЦЬ

Сінглтон Картью, Норрісів батько, був міцний тілом, але слабкий духом чоловік, вразливий, як музикант, дурноверхий, як баран, сумлінний, як дворовий пес. Своє становище він сприймає винятково серйозно: просторі кімнати й мовчазно-поштиві слуги видавались йому приналежністю релігійного ритуалу, в якому він посідав місце смертного бога.