Корабельна катастрофа - Сторінка 61

Саме за це, наскільки я розумію, мені й платять. Тож я не маю вибору, я мушу виконувати свій обов'язок.

— Не хочу обманювати вас,— сказав Норріс, густо червоніючи,— ваші здогадки цілком слушні. Мої батьки не хочуть бачити мене. Але ж я їду не в Англію, я збираюсь на острови Тихого океану. [298]

__ Ну гаразд, але ж я не знаю, куди ви збираєтесь,— заперечив нотаріус, не зводячи з Норріса погляду і проштрикуючи олівцем вимочку.

— Вибачте, але ж я мав приємність оповістити вас про це.

— Боюсь, містере Картью, що я не зможу вважати ваше повідомлення офіційним,— розмірено й твердо відповів нотаріус.

— Я не звик, щоб моє слово бралося під сумнів! — не стримався Норріс.

— Спокійно, спокійно, я нікому не дозволяю підвищувати голос у моїй конторі,— заявив нотаріус.— Але коли ви так заговорили,— а ви, здається, молодик із розумом,— подумайте: щоб мені про вас відомо? Ваші батьки відмовились від вас і платять гроші, щоб утримати вас далі від себе. Чого ви накоїли? Не знаю. Тож хіба ви не розумієте, як ризиковано було б з мого боку поставити свою репутацію в залежність від слова людини, про яку мені відомо не більше й не менше? Наша розмова дуже прикра. Навіщо ж вона? Напишіть додому, нехай мені дадуть інші інструкції, і я вчиню інакше. Такі мої умови.

— Мені дуже згодилися б ці триста фунтів на рік,— сказав Норріс,— але я не можу добувати їх такою ціною. Що ж, більше я не матиму приємності бачитися з вами.

— Як хочете,— сказав нотаріус.— Якщо в наступний день виплати вас тут не буде, всьому кінець. І я хочу вас застерегти — з найдружніших почуттів,— що через півроку ви з'явитесь сюди й попросите допомогти вам, але я змушений буду показати вам на двері.

— Всього найкращого,— сказав Норріс.

— І вам теж, містере Картью,— відгукнувся нотаріус і подзвонив клеркові, щоб той провів відвідувача.

Отак і вийшло, що Норріс до відплиття більше не бачився з нотаріусом. День у день він готувався до рейсу, і шхуна вже вийшла в чисте море, коли Гедден підійшов до нього й показав оголошення в сіднейській газеті, над якою він щойно куняв у затінку камбуза.

"Містера Норріса Картью,— оповіщала газета,— просять негайно зайти в контору містера... де його очікують важливі вісті".

— Цим вістям доведеться зачекати ще півроку,— мовив Норріс з удаваною байдужістю. Та насправді йому дуже хотілося дізнатись, що там за новина... [299]

РОЗДІЛ XXIII

ПОСАГ "БАГАТОЇ НАРЕЧЕНОЇ"

Вранці двадцять шостого листопада з Сіднейського-порту вийшла шхуна "Багата наречена". її власник Норріс Картью був на борту в незвичайній для себе ролі помічника капітана. Ім'я капітана офіційно було Вільям Керкап. Коком був юнак-гаваєць Джозеф Амалу. Крім того, на борту було двоє матросів — Томас Гедден і Річард Гемстед; цього останнього взяли в плавання почасти завдяки лагідній вдачі, а почасти тому, що він мав певні навички в теслярстві. "Багата наречена" тримала курс на острови Південних морів, як було записано в судновому журналі, першим пунктом заходу був острів Бута-рітарі архіпелагу Гілберта. Однак у порту вважали, що власник шхуни вийшов у мандрівку, аби розважитись. Який-небудь приятель покійного Граната Сандерсона упізнав би в цій стрункій шхуні перейменовану "Мрію", а агент Ллойда, якби його запросили для огляду судна, помітив би на борту чимало неполадок.

Три роки без руху сильно позначились на "Мрії", і тому її продали не набагато дорожче, ніж якби вона призначалась на злам, але у нових власників, шукачів пригод, бракувало грошей навіть на першочерговий ремонт. Щоправда, такелаж частково замінили новим, а частково полагодили. З усіх запасів, знайдених на борту, набралася достатня кількість зшитих та полатаних вітрил. Старі щогли ще трималися, хоча, мабуть, і самі дивувались з того дива.

— У мене бракує сміливості, щоб випробувати їх,— признався капітан Вікс, оцінюючи поглядом висоту щогл та поляскуючи їхні округлі основи.

"Гнилий, як наш фок" стало повсякденною приказкою команди. Наступні події виявили, що шхуна була міцніша, ніж здавалася на перший погляд, але тоді цього ніхто ще не знав певно, так само, як ніхто, за винятком капітана, не уявляв певною мірою всіх небезпек цього плавання. Але капітан усвідомлював усю непевність становища і не мовчав. І хоча він був людиною надзвичайного самовладання й хоробрості, хоча він не звик відступати перед небезпекою і навіть сам ішов їй назустріч, він поставив вимогу взяти на борт великого вельбота.

— Вибирайте: або "нові щогли й такелаж, або вельбот,— сказав він.— Звісно, ви можете взяти й щурячу [300] клітку,— докинув жартома,— але я згоден лише на вельбот.

Його компаньйони змушені були погодитись — і їхній капіталець миттю зменшився ще на тридцять шість фунтів.

Усі четверо півтора місяця працювали не згортаючи рук. Про капітана не було, звісно, ні слуху, ні вісті, але їм допомагав якийсь чолов'яга з густою рудою бородою, яку, спустившись у трюм, він часом знімав і тоді голосом та обличчям разюче нагадував капітана Вікса. Що ж до капітана Керкапа, то він заявився на шхуні в най-останніший момент; це був дужий морський вовк із сивою бородою арабського шейха. Поки шхуна виходила з гавані, будь-хто з сіднейців міг милуватись цією білосніжною бородою, що мальовничо маяла на вітрі. Та тільки-но "Багата наречена" проминула маяк, капітан спустився до себе в каюту й через п'ять хвилин уже вийшов на палубу чисто поголеним. До всіх отих хитромудрих заходів довелося вдатися, щоб у море змогло вийти непридатне для плавання судно з капітаном, якого розшукувало правосуддя. Та можливо, навіть ці хитрощі не допомогли б, якби не репутація Геддена: на це плавання подивились поблажливо, як іще на одну ексцентричну витівку Томмі. А крім того, ще недавно шхуна була яхтою, і до неї ще ставились, мов до яхти, якій і годиться вдаватись до ризикованих забав.

Дивний вигляд мала ця шхуна: на високих щоглах красувалися залатані вітрила, обшита червоним деревом каюта обладнана під склад: уздовж стін були прибиті полиці з неструганих дощок. І все щоденне життя на цій дивній шхуні було не менш дивним. Лише Амалу розмістився в кубрику, а всі інші займали окремі каюти, спали на атласних диванах і в колишньому салоні для куріння, встеленому паркетом, збирались за убогою трапезою, яку складала погана солонина та не краща картопля. Гемстед бурчав. Томмі часом не витримував і збагачував меню бляшанкою видобутих навмання консервів або пляшкою власного хересу. Але Гемстед бурчав за звичкою, а Томмі бунтував лише хвилину; за всім цим відчувалась спільна згода й готовність миритися з такими труднощами. Адже якщо не брати до уваги цибулі та картоплі, "Багата наречена" вийшла в плавання, власне, без припасів. В трюмі лежали взяті в кредит товари вартістю дві тисячі фунтів — уся надія її команди. І коли вони їли що-небудь, крім картоплі та цибулі, то перетворювались [302] на мишей у власній коморі. Власне, вони поїдали свої майбутні прибутки.

Хоча на шхуні не дотримувались заведеної судової субординації, на відсутність дисципліни не можна було нарікати. Капітан Вікс, єдиний моряк на борту, був для всіх незаперечним авторитетом, а крім того, він виявився таким добродушним і веселим чоловіком, що його слухалися навіть із симпатії. Картью виконував свої обов'язки якнайстаранніше — він уподобав і свою роботу, і капітана. Амалу, не ремствуючи, брався за найтяжчу роботу; навіть Гемстед та Гедден працювали охоче. Томмі наглядав за порядком на складі, порався в трюмі та колишній кают-кампанії, і тепер уже ніхто не впізнав би в ньому сіднейського денді. Впоравшись, він зачерпував відро морської води, обливався і влаштовувався на палубі з паками сіднейських газет "Геральд" та "Вигідні справи" або з томом "Історії цивілізації" Бокля — науковою працею, вибраною для цього плавання. Помітивши, що він розгортає Бокля, його товариші обмінювались веселими усмішками, тому що Бокль незмінно схиляв свого шанувальника до сну, а коли Томмі прокидався, його завжди охоплювало бажання випити хересу. Ця залежність була настільки постійною, що "склянка Бокля" або "пляшка цивілізації" стали ходячими жартами на борту "Багатої нареченої".

Гемстедові доручили лагодити все, що треба, і роботи в нього вистачало. На судні все прогнило: світлові люки протікали, палуба теж, ручки люків залишалися в руках, панелі жолобились, помпа не всмоктувала воду, а дірява ванна ледь не затопила все судно. Вікс твердив, що від цвяхів давно нічого не лишилось і шхуна тримається на самій лиш іржі. "Не сміши мене так, Томмі,— казав він,— а то, гляди, від мого реготу ахтерштевень відламається!" І коли Гемстед вештався по шхуні зі своїми інструментами, все щось лагодячи, Вікс посміювався: "Якби ти згортав вітрила, чи драїв палубу, чи взагалі робив хоч що-небудь путяще, я б тебе зрозумів. Але я ніяк не до-тямлю: на біса лагодити зовні, коли всередині сама трухлявина?" І саме оті постійні добродушні жарти заспокоювали новоявлених моряків, і вони спокійно виконували свої обов'язки за обставин, що переполошили б самого адмірала Нельсона.

З початку плавання дні стояли погожі, віяв рівний постійний вітер. Шхуна летіла, мов буревісник. "Наша "Багата наречена" вже зовсім бабуся, а хвороб у неї [303] стільки, що й не перерахувати,— казав капітан, прокладаючи курс на карті,— проте вона здатна показати п'яти будь-якій шхуні в цьому районі Тихого океану".

Його команда драїла палубу, змінювалася біля штурвалу, обідала в кімнаті для куріння, виконувала всі свої обов'язки; на ніч згортали верхнє летюче вітрило, і вечорами, особливо коли Томмі видобував "пляшку цивілізації", теревенили та співали. Амалу наспівував мелодійних гавайських пісень, а Гемстед, вправно приграючи на банджо, душевно, з глибоким почуттям співав тремтля-вим тенорком. Дуже гарно заводив він австралійської пісні "Мій Томмі" — її простенькі слова слухачі вітали захопленими вигуками.

Де ти був, відповідай? — питав співак, і сам же весело розказував:

— Де з гори тече ручай, Де цвіте зелений гай, Улещав я там дівча, Що прийшло без мами.

І з незмінним захватом усе товариство завершувало пісню одностайним вигуком: "Та невже?!", тим самим пускаючи шпильку самому співакові. Але вся весела компанія вгамовувалась, коли він заспівував "Краю рідний, краю" чи "Де він ходить-бродить, мій хлопчина?" — пісеньки, в які Гемстед вкладав невимовний сум...

Виявилось, що Гемстед зовсім самотній; він виріс круглим сиротою, у нього ніколи не було сім'ї, а з родичів — лише лихосердий дядько, пекар в Ньюкаслі, в Новому Південному Уельсі.