Корабельна катастрофа - Сторінка 63

їй-богу, вдар кулаком — і він так туди і вскочить.

— А якщо стукнути лобом, то, гляди, і вся голова пролізе,— мовив Вікс.— Та нащо стромляти свого носа туди, куди не варто?..

— Так-так, я виявився справжнім ослом, поласившись на таку наречену...— задумливо мовив Мак.

— Ну що ж, я й не хвалився, що вона міцна,— відповів капітан.— Я лише сказав, що вона може показати п'яти будь-якій шхуні. А крім того, я зовсім не певен, що те місце таке вже гниле. Ану швиргони лаг, це тебе втішить.

— Такого капітана, як ви, пошукати треба...— зауважив Мак.

І звідтоді він більше не починав розмов про стан шхуни, за винятком тих випадків, коли Томмі видобував зі свого погреба ще одну пляшку.

— За ваш плавучий утиль! — проголошував Мак, здіймаючи свого кухля з хересом.

— Невже у тебе нема іншого тосту? — спитав його якось Томмі.

У відповідь Мак почав розповідати довгу історію про торговельні справи свого дядька, називаючи неймовірну кількість дійових осіб, і раз у раз пересипаючи свою оповідь лайками та прокльонами.

Він часто натякав на те, що в гніві шаленіє. "Я чоловік гарячий",— казав він не без гордощів. Але його запальність проявилась лише раз. Якось на шкафуті він накинувся [309] на Гемстеда, притис його до вітрильного гіка збив з ніг ударом кулака, потім поставив на ноги і раз ударив, перше ніж команда встигла отямитися.

-. Покинь його! — заревів Вікс, скочивши на рівні ноги.— Бійок я не дозволю!

Мак покірно і ввічливо повернувся до капітана.

— Я лише хотів повчити його чемності,— пояснив він.— Гемстед узвав мене ірландцем.

— Невже? — мовив Вікс.— Ну, тоді інша річ. А ти, дурню, думай, щoб кажеш! Ти ще не доріс, щоб так узивати людину.

— Я його не образив,— огризнувся Гемстед, витираючи кров та сльози.— Я лише сказав, що він ірландець.

— Годі про це! — відрубав Вікс.

— Але ж ви справді ірландець? — спитав Картью у Мака трохи згодом.

— Ну то й що? — відповів той.— Все одно я не дозволю якомусь сіднейцеві узивати мене так. Ніколи! — додав він, раптом знову шаленіючи.— Не дозволю жодному британцеві! Та візьмімо хоч би вас — ви ж справжнісінький дженджик-чистоплюй. А що, хіба ні? А спробував би я вас так назвати! Та ви б миттю поквиталися зі мною!

Двадцять восьмого січня, коли шхуна перебувала на 27° 20'північної широти і 177° західної довготи, вітер несподівано змінився на західний — не сильний, але поривистий, і з дощем. Каштан, зрадівши можливості йти прямо за вітром, звелів поставити всі вітрила. Біля стерна стояв Томмі, до зміни лишалось півгодини (було пів на восьму ранку), тож капітан вирішив поки що не підмінювати його.

Пориви вітру були дужі, але надто короткочасні, щоб їх можна було назвати шквальними. Судну не загрожувала небезпека: навіть за сумнівні щогли нічого було непокоїтись. Вся команда, вдягнувши клейончаті плащі, на палубі очікувала сніданку. Над камбузом здіймався димок, скрізь пахло кавою, у всіх був гарний настрій, бо шхуна мчала просто на схід зі швидкістю дев'ять вузлів. І раптом гнилий фок репнув уздовж та впоперек. Наче гнівний архангел своїм тяжким плечем накреслив на ньому зображення хреста... Усі миттю взялися за ванти, аби закріпити шматки вітрила, що бились на вітрі. Цей несподіваний шум і тривога так подіяли на Томмі Геддена, що він розгубився. Він потім не раз розповідав, як це сталося, але про його оповіді досить сказати, що всі вони були схожі одна на одну і жодна не відповідала дійсності. А сталося так, що гротгік перелетів з одного борту на другий, обірвав ванти, перебив грот-щоглу приблизно на три фути над палубою і скинув її за борт. Майже хвилину підгнила фок-щогла мужньо стримувала удари вітру, а потім теж полетіла за борт, і коли матроси очистили палубу від уламків, виявилось, що від усього рангоуту й такелажу, завдяки яким вони так легко мчали океаном, лишилися два уламки, що стирчали обламаними пеньками.

(1) Г і к (гол.) — брус рангоуту шхуни, який розтягує нижній край вітрила; одним кінцем кріпиться до нижньої частини щогли. [310]

Лишитися без щогли в цих просторах, де рідко ходять судна,— це майже все одно, що загинути. Краще вже кораблю відразу перекинутись догори кілем і піти під воду — врешті, менше мук для команди. А люди, прикуті до безпомічного корпуса, можуть місяцями намарне вдивлятися в пустельний небокрай і рахувати іфоки невидимої смерті, що невблаганно насувається. Єдина надія — шлюпки, але яка оманлива надія! "Багата наречена" лишилася без щогли та вітрил, наче звичайнісінька колода, за тисячу миль од найближчої суші — Гаванських островів. І на людей, які зважилися б дістатись туди в шлюпці, чигали всілякі знегоди, а то й смерть чи божевілля.

Спохмурніле товариство сіло снідати. Лише капітан весело підбадьорював команду.

— Ну ось що, хлопці,— сказав він, ковтнувши гарячої кави.— На "Багату наречену" нам уже надії нема, це ясно, як білий день. Одне добре: ми встигли витиснути з неї все, що змогли, і витисли чимало. Якщо ми спробуємо знову взятись за торгівлю, то зможемо підшукати судно міцніше. І ще одне: у нас є прекрасний, міцний просторий вельбот, і ви знаєте, кому ви маєте за це дякувати. Нам треба врятувати шість душ і добру суму грошей. Треба вирішити, куди нам тримати курс.

— До Гаваїв не менше двох тисяч миль, я гадаю,— зауважив Мак.

— Мабуть, менше...— заперечив капітан.— Хоч теж немало: тисяча з гаком.

— Я знав чоловіка, що проплив тисячу двісті миль у шлюпці і був ситий тією подорожжю по самісіньку зав'язку,— згадав Мак.— Він дістався Маркізьких островів і відтоді ні разу не ступив на жодну плавучу посудину — казав, що скорше приставить до скроні револьвера й натисне на гачок. [311]

— Всяк буває,— погодився Вікс.— А я чув, як одна шлюпка допливла до Гаваїв приблизно з того ж місця, де зараз ми. Коли моряки побачили сушу, то наче збожеволіли. Там саме був скелястий берег і неймовірний прибій. Канаки кричали їм з рибальських човнів, що там нізащо не причалити, а вони — хоч би що! — кермують собі на берег, в саме пекло. Ну, і всі втонули, крім одного... Ні, тільки не Гаваї! — похмуро закінчив капітан.

Цей тон був так не схожий на його звичну веселість, що Картью сказав:

— Ну-ну, каштане, ви вже щось придумали...

— Авжеж! Розумієте, тут повсюди розсипано безліч маленьких коралових острівців, наче віспини на карті. Ну, я проглянув усе, щoб про них повідомляють лоції, і ось що я вивудив: ми зараз за сорок миль од острова Мідуей, або як його ще називають — Брукс. А там, виявляється, розміщена вугільна станція Тихоокеанської поштової компанії.

— А я знаю, що нічого такого там нема,— заперечив Мак.— Адже я служив на цій поштовій лінії.

— Гаразд,— мовив Вікс,— ось тобі довідник. Читай, що каже Гойт. Уголос читай, нехай усі чують.

Хибні відомості (це вже відомо читачеві) звучали переконливо. Будь-яке недовір'я розвіялось, і серця всіх сповнилися надією. Всі вже уявляли подумки, як їхній вельбот наближається до мальовничого острівця з причалом, вугільними складами, садками та білим будиночком доглядача, над яким майорить смугастий американський прапор. Там вони перебудуть спокійно кілька тижнів, нічого не роблячи, а потім відпливуть на батьківщину на борту китайського поштового пароплава, так романтично уникнувши загибелі і водночас зберігши всі свої гроші, на які замовлятимуть на судні тільки шампанське. Сніданок, що почався так похмуро, закінчився загальним піднесенням, і всі негайно взялися лаштувати вельбота.

Оскільки весь рангоут полетів за борт, спустити вельбота на воду було нелегко. Спершу в нього поклали необхідні припаси, а також гроші в металевій скриньці, яку надійно прилаштували до заднього сидіння на той випадок, якщо вельбот перекинеться. Потім спиляли частину фальшборту до самої палуби, прив'язали вельбот до пеньків, що лишилися від щогл, і щасливо спустили його на воду. Щоб проплисти сорок миль до надійного прихистку, не треба було багато води та припасів, але того і другого вони прихопили з лишком. Амалу і Мак, [312] обидва бувалі моряки, захопили свої скрині, в яких було все надбане ними майно; крім того, у вельбот поклали ще дві скрині з речами, ковдрами та плащами для решти команди. Гедден під загальні оплески спустив туди й останній ящик хересу, капітан узяв судновий журнал, прилади і хронометр, а Гемстед не забув прихопити банджо та клуночок із мушлями, назбираними на острові Бутарітарі.

Було близько третьої пополудні, коли вони відчалили, й оскільки все ще віяв західний вітер, взялися за весла.

— Ну, ми добре тебе випотрошили,— сказав капітан, озираючи на прощання корпус "Багатої нареченої", що швидко щез у морському серпанку.

Незабаром почалася справжня злива, і команді довелось вечеряти і спати під ревучими потоками води. Проте на світанні злива вщухла, хоч небо було вкрите хмарами. Всі відчули, який малий, який крихітний їхній вельбот посеред океанської пустелі, всі озирали небо й хвилі з гострим почуттям самотності, навіть страху. Повіяв рівний, сильний пасат, і вони поставили вітрило. Вельбот пішов веселіше й о четвертій годині вже наближався до рифів острова Мідуей. Капітан став на банку і, тримаючись за щоглу, уважно вивчав острів у бінокль.

— Ну й де ж ваша станція? — вигукнув Мак.

— Щось я її не бачу,— відгукнувся капітан.

— І не побачите! — відрубав Мак голосом, в якому тріумф змішався із відчаєм.

Незабаром ні в кого не лишилося сумніву: в лагуні не було ні буїв, ні маяків, ні осель — нічого, що має бути на вугільній станції. Потерпілі висіли на берег, де, крім уламків розбитих суден, не було жодного сліду людини, і лише неугавний гуркіт прибою порушував тишу. Не було навіть морського птаства, що ширяло пізніше над "Норою Крейн",— тієї пори року воно облітувало океанські просторищі лише незліченне пір'я та шкаралупа з яєць свідчили про те, що воно тут гніздиться... Так ось задля чого вони всю ніч працювали, як воли, всю ніч, не розгинаючись, гребли тяжкими веслами, з кожною годиною віддаляючись від шляху, що міг би врятувати їх! Шхуна, нехай і позбавлена щогл, була все-таки творінням людських рук; нехай і невелика, вона була все-таки частиною рідного дому, а острівець, на який вони проміняли її, виявився дикою пустелею, де їх чекали виснаження й повільна голодна смерть.