Король життя - Сторінка 2

- Ян Парандовский -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

її безуспішно домагався Оскарів однокласник Едвард Карсон, який назавжди запам'ятав і свою поразку, і Уайлдів тріумф. 17 жовтня 1874 року Оскар приїхав до Оксфорда.

У подиві розглядав він при блідому світлі осіннього сонця зубчасті мури довкола старовинних коледжів, збудованих у стилях, які змінювали один одного протягом шести сторіч, двори з гомінкими водограями, сонні дзвіниці на закруті кожної дороги, мирні стада ланей, які паслися серед гігантських берестів, лебедів на озері і схожі з лебедями пасма туманів, що пливли по далеких луках. Радісним спокоєм наповнювали його обриси вікон, заґратованих витонченими решітками, а коли він спустився на перший свій обід до зали, склепистої, як храмовий неф, йому здалося, ніби зненацька поринув у ще не порушений сон середньовіччя.

Навчання в перший рік ішло легко і не забирало багато часу. О восьмій ранку меса в каплиці, потім бесіди з наставником і кілька лекцій, а після обіду вся решта дня належить тобі. Оксфорд нагадував клуб аристократичної і багатої молоді. У синів лордів був осібний стіл і різні дрібні привілеї, інші студенти намагалися зрівнятись із ними бодай у розкоші. Кожен другий мав власних коней, собак, човни, влаштовував полювання і перегони, виписував коштовні меблі, збирав гостей на учти, які закінчувались пияти-кою і грою в карти.

Уайлд мав надто скромні кошти, щоб змагатися з товаришами. 1 тому він обрав небезпечний і звабливий шлях цілковитої відособленості. Зовні він нічим не вирізнявся. Можливо, носив трохи довше волосся, однак скромно зачесане назад, костюм був доброго крою, за останньою модою, під відкладним коміром фланелевої сорочки краватка спокійного тону і сіре довге пальто в осінні холоди. А коли Оскар з'являвся в котелку і в костюмі з картатої тканини, його можна було взяти за живу ілюстрацію до уявлення про англійців, поширеного на континенті. Тільки в рухах була якась обережність, немовби він уникав доторку до перехожих, а коли він говорив, очі його блукали понад головами слухачів. Ледь опущені повіки надавали очам сонного виразу, який у ті часи був йому такий властивий, що на одному з юнацьких портретів,— де він напівлежить, загорнутий у м'яку тканину,— він схожий на сплячого Ендіміона. У його захопленнях дрібницями явно була певна надмірність, породжена, можливо, тим, що, не бувши багатим, він хотів надати найвищої цінності всьому, чим володів. Та ще частіше ця надмірність була проявом пробудженої вразливості. Деякі кольори й запахи так сильно діяли на його відчуття, що могли викликати в нього сумний чи радісний настрій, і якісь упередження щодо них так і лишилися в ньому. Хоча фізично він був дуже сильний, одначе не цікавився веслуванням, не плавав, не захоплювався боксом, його ні разу не бачили на рингу. Все це здавалося незвичним і дратувало.

Одного разу хлопці на нього напали, скрутили і затягли за ноги на пагорб. Він підвівся, обтрусив костюм.

— Ай справді, краєвид звідси відкривається чудовий,— сказав він рівним, лагідним голосом, якому тієї пори намагався надавати манірної протяглості.

Виявилось, одначе, що і слабкість, і сила залежать від непередбачуваних примх ірландського велетня. Вдруге він завдав ганебної поразки чотирьом п'яним однокурсникам, які вдерлися в його оселю і почали там бешкетувати. За мить троє з них покотилося сторчголов по сходах, а четвертого Оскар виніс на руках, мов дитину. Відтоді вже ніхто не наважувався переступити його поріг без запрошення.

У коледжі Магдалини він займав три кімнати, які виходили на річку Чар-вел, де міст святої Магдалини, і на обсаджену столітніми тополями широку білу дорогу. Він розпорядився розмалювати в себе плафони, на обшитих панелями стінах розвісив гравюри, які зображували оголених жінок, камін оздобив старовинною порцеляною в голубих тонах. Порцеляною цією він так забобонно захоплювався, говорив про неї з такою побожною ревністю, що заслужив догану — без згадування імені — університетського проповідника, який з амвона прокляв "непристойне язичництво, яке полягає в культі блакитної порцеляни". Уайлд зібрав трохи книжок — гарні видання класиків, з широкими берегами, в старовинних оправах. Вечорами, коли Старий Том закінчував відбивати сто один удар своїм старим серцем і коли замикали всі ворота, товариші сходились у нього пити пунш, коньяк із содовою і курити сигари. їх було всього кілька душ. Говорили про мистецтво,— лекції з мистецтва натхненно читав Рескін.

Двічі на тиждень цей англійський Платон розповідав про італійське мистецтво в своєму музеї. Задовго до лекції зал наповнювався слухачами, здаля приїздило безліч сторонніх, зокрема жінок, слухачі сиділи на вікнах і низеньких шафках, біля входу юрмилося стільки люду, що неможливо було зачинити двері. Професора зустрічали оплесками. Він з'являвся в товаристві кількох найближчих учнів, надміру високий, у довгій чорній тозі, яку зразу ж скидав і лишався в звичному синьому костюмі. Мовчазним поклоном і поглядом дивовижно ясних голубих очей він запановував над присутніми. Потім розкладав на кафедрі мінерали, монети, малюнки, які збирався показувати, і нарешті, супроводжувані шелестом рукописних сторінок, лунали ретельно складені фрази, промовлені наспівно, потупивши очі, й супроводжувані скупими й одноманітними жестами.

Тривало це недовго. Поступово Рескін забував про свої аркушики, які ще хвилину тому нервово перегортав, погляд його пробігав по загалу слухачів, голос набирав сили, і вся стриманість жестів зникала — він наслідував політ птаха, колихання дерев під час бурі, руками креслив зигзаги блискавиць, його ясне, гладеньке, майже без зморщок обличчя спалахувало рум'янцем, від розкуйовдженого довгого густого волосся і чорної бороди віяло буйною силою, ніби від того, хто весь вік живе серед лісів і гір. У цьому екстазі його думка долала безліч вибоїн і несподіваних поворотів, виникав той же чарівний лабіринт, що і в його книжках, ідеї, образи, несподівані порівняння перевертали весь світ, живий і мертвий, слова росли, як росте на схилі бескиду дерево, нездатне визначити напрям своїх гілок, бо його формують вітри і потоки волею своєї розкутої фантазії.

У полум'яних видіннях розгортався золототканий хоровод флорентійського мистецтва. Солодкі імена: Чимабуе, Джотто, Брунеллескі, Кверча, Гіберті, Анджеліко, Боттічеллі — спадали з витончено окреслених уст, наче клаптики італійського неба. Що день, то хтось інший був "найбільшим художником усіх часів". У подумах цього ентузіазму найкрихітніша іскра Божа перетворювалась на пожежу духа. Рескін боровся за віру, у якої ніколи не було ні хрестоносців, ні мучеників,— за віру в красу.

Краса ставала така всюдисуща, що навіть вулична грязюка яскріла діамантами, сапфірами, рубінами.

Щоправда, надворі діялося ще й не таке. У дощ і холод пізньої осені Рескін проголошував культ праці. Під його наглядом учні брукували дорогу поблизу Гінксі.

— Ніщо так не розвиває чесності, терпіння і ніщо так не зміцнює вдачу людини, як безнастанна боротьба з упертим і непіддатливим матеріалом,— повторював він над кожним візком з камінням.

Ніколи ще на таких роботах не ламали стільки рискалів, і Рескінові довелося визнати, що ця вулиця — одна з найгірших у цілому королівстві. Після роботи він частував учнів сніданком.

— Оце я перебуваю тут,— казав він,— і хочу змінити світ. Годилося б, звісно, почати з себе. Бажаючи звершити працю святого Бенедикта, треба б самому бути святим. А я живу серед перських килимів та картин Тіціана і донесхочу п'ю чай.

Не лише чай був чудовий, а й чашки дуже гарні. У своїй вишукано обставленій квартирі Рескін був зовсім інший, ніж на кафедрі. В його трохи сором'язливих очах жеврів глузливий вогник.

— Якби ви колись прочитали бодай десяток моїх віршів уважно, ви б зрозуміли, що я думаю про містера Дізраелі і про містера Гладстона не більше ніж про пару старих чобіт.

Це було сказано для тих, хто полюбляє погомоніти про політику. В його присутності забували про все, що не стосувалося так чи інакше краси. Рескін говорив про таємниці самоцвітів, про клубочіння весняних хмар, про життя дерев, квітів, трав, говорив з пристрасною любов'ю, яка без найменшого зусилля переносилась від полів і садів до художніх полотен, змішуючи справи рук людських і творіння природи в єдиному поклонінні. А коли наставала пора розлучатися, він проводжав своїх гостей ледь зволоженим поглядом і, стоячи на порозі, кричав:

— Так, так, для мене каміння завжди було хлібом! — Або: — Та ж це божевілля — не бачити краси в ластівці й уявляти її собі в образі серафима.

Уайлд, який думав про серафимів, шукав поглядом ластівок. Проте їх не було серед осіннього туману, а коли вони повернулись, уже не було Рескіна.

Оскар перебував біля нього надто мало, щоб до кінця його збагнути. Євангелічне милосердя Рескіна наганяло на нього нудьгу.

— Не говоріть мені про страждання бідноти. Вони неминучі. Говоріть про страждання геніїв, і я плакатиму кривавими слізьми.

Зустрівши жебрака в старому сурдуті й неймовірно великому циліндрі, Уайлд повів його до кравця й замовив йому жебрацьке вбрання в дусі найліпших полотен старих майстрів. Рескін, звісно, не став би клопотатися лахміттям злидаря, але подбав би про його порожній шлунок. А втім, цей жест пещеного панича також був свідченням впливу Рескіна. Уайлд запозичив у нього схиляння перед красою, таку виняткову й екзальтовану любов до мистецтва, що нечуваний жах охопив його при словах учителя: "Краще нехай в усьому світі загинуть усі картини, ніж щоб ластівки перестали ліпити гнізда". Безперечно, затишні сади й розкішні парки Оксфорда так збурили його душу, що він піддався чарам поезії Вордсворта — і згодом сам її іноді наслідував, проте врешті в нього від зв'язку з природою лишилось не більше ніж квітка в бутоньєрці та досить одноманітний рослинний орнамент його творів, який пахне кімнатною флорою.

На канікули Оскар їздив до Італії. Виїжджаючи, він не забирав з собою вітчизни на підошвах — уже тоді в ньому жила глуха відраза до Англії, і повітря закордону завжди було йому приємніше. Мілан, Турин, Флоренція, Падуя, Верона, Венеція, Равенна, Рим поставали перед очима, немов діви "Золотих сходів" Берн-Джонса в шарпаних вітром туніках, у вінках з листя, які обрамляли променисті, наче весняні хмари, голови.