Король життя - Сторінка 4

І все-таки нічна поїздка завершилася внутрішнім тріумфом: поринаючи в себе, Оскар дихав минулим — немовби прохолодними пахощами лісу.

Тепер же він їхав спокійний і радісний, у цілковитій гармонії з тим новим світлом, краєчок якого майнув на видноколі його мріянь. На ньому був короткий оксамитовий жакет, сорочка з м'якої тканини з відкладним коміром, довга екстравагантна краватка, атласні штани до колін, шовкові панчохи, неглибокі черевики із срібними пряжками, на голові берет, у руці — квітка соняшника. У такому вбранні, що його Оскар вважав другою після Лютера великою реформою, він і ввійшов, ніби корабель під невідомим прапором, у статечне вікторіанське суспільство.

Помешкання він найняв собі на Солсбері-стріт, у кварталі літературної богеми,— дві мебльовані кімнати, звичайний бідний притулок, куди він нікого не впускав, та й сам рідко там бував, крім годин сну та дзеркала. То був період тісної дружби з дзеркалом. Оскарові не набридало повсякчас розглядати себе. Завжди впевнений у своїй зовнішній привабливості (він зберіг цю впевненість навіть тоді, коли вже ніщо не могло її виправдати), Оскар з пильною цікавістю актора вивчав особливо своє обличчя: у примружених очах, у формі губів, у зміні усмішок він шукав вражень, захоплень, пристрастей, яких прагнув зазнати. Він був такий поглинутий собою, що в усьому, що говорив чи писав, відчувався певний нахил,— Нарцис, який схилився над своїм відображенням.

Свою невелику ренту він проживав за два-три місяці, робив борги, не платив за рахунками, чим надовго запам'ятався крамарям. Якщо потрібні були гроші, писав статті, а брат Вільям уміщував їх у газетах, де працював. У такий спосіб важко було заробити багато — при Оскаровій гордості, його вразливості й порядності. Але він і не збирався витрачати життя на накопичення речей або їх символів. Жити — означало робити найрідкіснішу справу в світі, де більшість людей тільки існує. Життя уявлялося йому особливим мистецтвом, яке вимагало власної форми і власного стилю. Він хотів бути чимось винятковим і бурхливим, хотів вершити справи, несподівані для умів, які потонули в логіці буденного буття.

Він називав себе вчителем естетики. Цей скромний титул, який в іншому місці навів би на думку про дипломи і підручники, в Лондоні вісімдесятих років викликав тривогу. Люди обізнані вважали, що естетика складається із квіток соняшників і знудженої міни, а всі інші, знайомі із снодійними порошками "анестетикум", гадали, ніби це якийсь збудливий засіб, і, дивлячись на високого, довговолосого юнака з гладеньким обличчям, який ходив вихляючи стегнами, не мали сумніву, що йдеться про щось аморальне. Ним зайнялися сатиричні часописи, "Панч" щотижня зображував його з віршованим підписом або кепською прозою.

Незабаром біля нього зібралося товариство пустопорожніх і здатних до безмежного захвату молодих людей. Зрослі в сутіні й бідності домів, де краса була незнаною, виховані в презирстві до мистецтва, вони побачили в бекарові апостола нового радісного одкровення. Він великодушно ділився з ними уривками лекцій Рескіна і власного, вельми широкого, кола читання. І завжди додавав кілька практичних порад, блазенських парадоксів.

— Перший обов'язок у житті — бути якомога більше штучним. Який другий обов'язок, цього ніхто не знає,— промовляв він урочистим, чутим у всій кав'ярні голосом, і в його молодих шанувальників мурашки пробігали по спині від задоволення, коли вони бачили, як їжачились і бурчали, сховавшись за газетами, літні джентльмени.

Відчуваючи в собі схильність жити як джентльмен, не по-богемному, він одну із своїх кімнат на Солсбері-стріт — "довгу" — перетворив у вітальню, оздобив килимами, драпіруванням, портретами знаменитих актрис.

Він бував на кожній прем'єрі, сидів за лаштунками, приятелював з акторами й акторками, посилав їм сонети й нарешті виступив з найба-нальнішим дебютом: закохався в актрису.

Ця гарненька дівчина стала в його романтичній уяві символом чарівного хисту перевтілення, яким він захоплювався в людях театру. Цілуючи її в уста, він цілував Розалінду, Джулію, Порцію, Беатріче. Щастя було б неповним, якби його не прикрашали порівняння, образи античних статуй і вірші поетів. їй хотілося перейти із другорядної сцени у великий театр, і вона вважала, що Уайлд їй у цьому допоможе, оскільки вважала його впливовим журналістом. Пересвідчившись, що схибила, вона своє невезіння приписала його ексцентричному вбранню і, почуваючи себе ошуканою, порвала з ним. Оскар пережив удар спокійно, вплів її образ кількома майстерними віршами в міфологічний світ і в подальшому згадував про неї лише тоді, коли створював Сібіллу Вейн у "Портреті Доріана Грея".

Зацікавлення, яке він дедалі більше викликав, відкрило йому двері кількох великосвітських салонів. Він входив до них з почуттями Люсьєна де Рюбампре і на кожному порозі повторював слова бальзаківського героя: "Ось моє королівство,^ ось світ, який я мушу підкорити". Він не давав слухачам часу замислитися над тим, звідки цей вираз гордості в кожному його погляді,— він завжди вмів говорити, ніби з п'єдесталу власного пам'ятника. Серед чорноти фраків Оскар вирізнявся не лише екстравагантним убранням, але набагато більше — непогамовним темпераментом. Він був ірландцем — і всім, що в ньому було тонкого, поетичного, радісного, ніби говорив цим нудним англійцям: "Так, панове, на моєму боці історія. В ірландців давно вже була християнська цивілізація, коли англійці ще не прикривали своє тіло нічим, крім татуювання". Його слушність ладна була визнати не одна леді, коли, розсилаючи запрошення, натрапляла на його ім'я. Оті двоє усміхнених очей за столом тамували побоювання, що розмова перейде в політичну сутичку або просякне запахом стайні та мисливським порохом.

Його очі! Вони були великі й променисті, але колір... Не знайшлося б двох людей, які мали б щодо цього одну думку. Одні запевняли, що вони зелені, інші — що ясно-голубі, а ті, хто хотів примирити обидві думки, запевняли, що очі — ясно-голубі із золотими цяточками довкола райдужної оболонки, через що іноді здаються зеленими. Прихильники карих перебирали всі відтінки, геть аж до кольору горіхової деревини чи пива. "Мені досить того, що вони виблискують, як самоцвіти,— говорила одна леді. — Що там насправді, я не знаю, у мене надто слабкий зір, щоб бачити на висоті шести футів".

Скорити чоловіків було важче. Вони піддавалися його веселощам, не чинили опору щедрому красномовству, проте все це не ослаблювало їхньої стриманості. Його звинувачували в снобізмі, бо він міг цілий вечір з незрозумілим запалом говорити про речі нікому не відомі, наприклад про вірші Бодлера. Бурхливе розумове життя, яким він з усіма ділився без упереджень, із захватом своїх двадцяти років, сприймалось як образа тим, хто визнає право на розум тільки за високою посадою або за купою золота. Вони не знали, що про нього думати. В міщанських домах він вважався аристократом, вищі кола ставилися до сина дублінського окуліста із зневагою, для одних він ставав нестерпним, тільки-но вони помічали його перевагу, інші схильні були вважати його малим блазнем. Проте навіть у найхолоднішому колі завжди знаходилося кілька чоловік досить щирих, які до нього горнулися, невиразно відчуваючи, що має ж бути в чомусь виправдання його незвичності.

Таке виправдання він дав у томику "Поезій", опублікованому влітку 1881 року видавництвом Дейвіда Боге. Книговидавець на вулиці Святого Мартіна навіть не заглянув у рукопис. Цей стосик сторінок був для нього звичайною збіркою перших віршів, які приносив йому кожний другий випускник Оксфорду, щоб згодом не згадувати про них інакше, як жартома. Уайлд, очевидно, врешті сам оплатив витрати на перше видання. Він подбав про гарний шрифт, голландський веленевий папір, про оправу з білого пергаменту — книжка коштувала десять шилінгів і шість пенсів.

То був пам'ятник його захопленню природою, мистецтвом, літературою, а революційна риторика на початку книжки пристала до цих вишуканих віршів, як грудки дублінського ґрунту, як курява з комірчини давніх переконань леді Уайлд. Під вигадливими заголовками, в дібраних найре-тельнішим чином словах, у майстерних звивах синтаксису відбилися всі захоплення останніх років: мандрівки, музеї, книжки, великі люди, кохання. Грецьке сонце сходило біля берегів кожної строфи. Дзвони італійських церков протинали білу тишу еллінських храмів посеред миртів і лаврів; на землі, немов уквітчаній славою Золотого віку, боги, статуї, поети, святі сплелися у вервечки імен, порівнянь, натяків. Здавалося, над цією юнацькою книжкою витають усі знання Оксфорду, вся англійська поезія від Мілтона до Свінберна,— надто багато запозичених звуків можна було в ній розрізнити.

Незважаючи на злостиву або байдужу критику, в кілька тижнів розійшлося чотири видання. Успіх, якого не знала жодна збірка віршів у Англії, пояснювали оксамитовим беретом, карикатурами "Панчу" й кількома п'єсами, в яких Уайлд під різними іменами з'являвся в ролі блазня і шарлатана. Але найбільшого розголосу принесла йому оперета "Терпіння". В ній Оскар був удостоєний високої честі — його висміювали разом з усім естетським рухом, у товаристві прерафаелітських поетів, художників і жінок, убраних у зелені сукні. Актор, який його грав, вийшов на сцену в точнісінькій копії його костюма, з позолоченою лілеєю в руці й так схоже наслідував його рухи, поведінку, міміку, що пішла чутка, нібито сам Уайлд готував його для цього виступу. Він сам прийшов на прем'єру й сміявся разом з усіма. Кілька місяців Лондон виспівував:

Що для тебе сміх міщан! Ти душі високий стан Естетичним зерном сій, Ідучи до Пікаділлі З квітом маку або лілії В рицарській руці своїй.

Тепер Оскар ходить під поглядами, що впізнають його здаля. Він чує шепіт на вулицях і знає, що говорять про нього. Чи довго втримаються в пам'яті цього величезного міста чотири короткі склади його імені та прізвища? Який вітер рознесе їх по світу? Ось уже почались віддалені квартали — якийсь чоловік поливає квіти в садку, а вгледівши дивне вбрання, він на мить зупиняється, дивиться і знизує плечима. Він не знає ні куплетів з оперети, ні цієї юної знаменитості, яка проходить повз нього з такою чарівною усмішкою.

Оскар перетинає сад, потім великий зелений луг і зазирає у вікно зарослого плющем дому.