Король життя - Сторінка 5

Двічі стукає в шибку, кланяється і за хвилину збігає по східцях ґанку. В глибині холу мовчить великий орган. Сер Едуард Берн-Джонс, що сидить у своєму гарному кріслі, відводить очі від книжки. Оправлений у пергамент томик з пожовклими, потертими по краях сторінками, завжди той самий — "Історія короля Артура"; він читає цю книжку вже тридцять років і навіть тепер не відкладає вбік, лише бере в ліву руку, щоб праву простягнути гостеві. Та це не просто рукостискання. Старий художник цим доторком немовби втягує Оскара в світ своїх мрій і замість порожніх слів, якими люди звичайно вітають одне одного; осипає гостя квітами легенди.

У кімнаті западають сутінки, але ще досить видно, щоб Оскар міг розгледіти на підрамнику нове полотно і на ньому "Dies Domini*1, все зіткане з крил. У сутіні крила блищать, ніби кришталеві. Сер Едуард каже:

— Що більш матеріалістичним стає світ, то більше я пишу ангелів. їхні крила — мій протест проти матеріалізму.

Служниця заносить лампу, слідом за нею заходить Вільям Морріс. Обидва художники розмовляють. Оскар сидить нерухомо. Починається містерія спогадів. Крізь слова двох друзів видно довгу дорогу часу. Постаті, що з'являються на ній, за чверть години перетворюються з юнаків у старих. Ось іде Данте Габріель Росетті, худорлявий, з довгими кучерями, що спадають на плечі, з бородою, підстриженою, як у неаполітанських рибалок, з вогнистими очима,— полум'яний дух поезії, який у цю хвилину блукає в пекельній пітьмі, самотній, зморений, без сну. Іде ангелоподібний Джон Еверет Мілейс, запальний, кипучий, при здоров'ї,— тепер він баронет і власник замку серед садів Кенсінгтона. Іде зосереджений, серйозний Галмен Гант, прочанин мистецтва, що як раніше йшов, так і нині покірно й сумлінно йде стежками природи і шляхами, накресленими перстом Божим. До них приєднаються ще кілька імен, поєднаних тією ж творчою думкою, і Оскар ладен пожертвувати своєю молодістю, щоб опинитись у 1847 році, в старому будинку на Блекфрайєрс-Брідж, де перед копіями з Орканьї і Беноццо Гоццолі семеро втаємничених створювали "Братство прерафаелітів".

Назвали вони себе так не тому, що наслідували ранніх італійських майстрів, а тому, що знайшли в їхніх творіннях, замість абстракцій Рафае-ля, більш суворий реалізм, більш пристрасне й живе бачення, більш рельєфну й потужну індивідуальність. Жест банальний і невиразний вони замінили незвичним, індивідуальним, незатертим жестом, фарби клали чисті, сухі, без ґрунтівки, малювали й писали не за успадкованими зразками, але в простоті серця сприймаючи натуру з усіма її непередбаченими особливостями. Оскар чув про це, міг навіть про це говорити і, мабуть, згадував про це в різних кав'ярнях, проте ніколи не намагався це зрозуміти. Як для кожного літератора, картина починалася для нього з тієї миті, коли питання техніки вже розв'язані. Тоді лишаються розкіш барв і багатий, цікавий, хвилюючий зміст. Яка насолода дивитись на "Частку Корделії" Медокса Брауна зі старим королем, з чиєї ослабленої руки випадає берло, з чарівливою життєвістю десятка постатей, насичених віршами Шекспіра, або бути присутнім при прощанні "Гугенота" Мілейса, або з "Надією" Уот-са розгойдуватись на безлюдній темній земній кулі, або дихати палкими вустами жінок Росетті!

Години в майстерні Берн-Джонса були періодом сонетів. Оскар перейнявся думками всіх цих замріяно схилених голів, знав доторк цих тонких рук, вигнутих у порусі, ще ніким не зображуваному. Юнаки, що заповнювали блискучі полотна, були немов несміливі боги, які вперше спустилися на землю і ступають по ній обережно, м'яко, ніби побоюючись каміння чи тернів. Невимовними чарами дихали картини, повні квітів і птахів, де життя в усіх його проявах таїлося в гіллі, в складках одягу, в руїнах, немовби все це зображувало тільки травень — пору пісень і цвітіння. Коли старий чарівник набирав на кінчик пензля крапельку золота, щоб увіткнути у волосся Вівіани золоту шпильку, Оскар відчував дрож у душі, ніби в ньому самому відкривалася скринька з коштовностями, а потім розглядав як власні скарби всі ці мережива, гаптування, майстерне різьблення по дереву серед сліпучої процесії символів.

Цілком поглинутий думкою про успіх, він, одначе, не писав нічого такого, що бодай якось було б пов'язане з його тодішніми відчуттями. Розраховуючи на театральні знайомства, галас довкола вбивства царя Олександра і довкола російських революціонерів, він написав драму "Віра, або Нігілісти", про яку сповіщав одного з театральних директорів: "Я намагався виразити в межах, що їх допускає мистецтво, титанічне прагнення народів до свободи, яке в сучасній Європі загрожує тронам і підриває уряди від Іспанії до Росії, від північних морів до південних. Нинішня нігілістська Росія зі своєю грізною тиранією і чудом своїх мучеників — це сповнене жару вогненне тло, на якому живуть і люблять люди моєї драми". Одначе ні піднесений образ Віри, ні глухий гомін засідання ради міністрів у другому акті, ні куля, яка крізь розчинене вікно влучає цареві в голову, ні скривавлений кинджал, що падає в сад перед останньою завісою,— ніщо не захопило уяви режисерів, і жоден театр цієї п'єси не поставив. Погодився був узяти її театр Адольфі, проте в останню хвилину репетиції були припинені — очевидно, на побажання принца Уельського, близького родича вдови-імператриці, який побоювався, що сцена вбивства царя буде їй неприємна. Уайлд видав "Віру" на власні кошти у невеликій кількості примірників, які роздав друзям.

Від гонорару за "Поезії" давно вже нічого не лишилося, збільшити ренту було неможливо, писати статті в газети набридло, і надто дорого коштували рукавички та екіпажі, в яких він повертався з вечірньої гостини у свої кімнатки на Солсбері-стріт. Тим часом за океаном уже цілий місяць ставили оперету Гілберта і Салівена, і несподіваний допис в "Уорлд" був із цим якось таємниче зв'язаний. У ньому йшлося про те, що містер Оскар Уайлд одержав запрошення на цикл лекцій в Америці і що найближчим часом він вирушить до Нью-Йорка. Редактором "Уорлду" був Віллі, Оскарів брат, а автором цього допису був сам Оскар. Правдою в ньому було лише те, що Оскар справді готувався до поїздки. Говорили, нібито він повинен правити за живу ілюстрацію до опереткових куплетів, які відразу стали модними на Бродвеї. А тим часом він глибоко вірив у свою місію — адже він збирався говорити американцям про "ренесанс англійського мистецтва". Траплялася виняткова нагода відірватися від зоряної туманності сучасних естетських течій, які вже тьмяніли в очах Заходу і засяяти на небосхилі Нового Світу великою, звабливою зіркою. Віддаляючись від Європи й розмірковуючи про майбутні лекції, Оскар так перейнявся єдністю з погаслим "Братством прерафаелітів", що не тільки готувався знову оповістити зорі, які давно відпалали, а й відчував себе просто-таки засновником цілого руху.

Зупинився він у Сентрал-отелі, де щовечора збиралося найкраще нью-йоркське товариство — екстравагантно вдягнені дами й чоловіки, що після обіду знімали сюртуки. Англієць в Америці тих часів був, як афінянин серед беотійців. Без великих зусиль Оскар зачарував цих жувачів тютюну своєю молодістю, гумором і манерами справжнього джентльмена. На його виступ у Чікерінг-хол прийшло більш як тисяча чоловік. Усі вже побували на опереті "Терпіння", і, коли на естраді з'явився Уайлд, нарум'янений, в естетському вбранні, з лілією у бутоньєрці, зала помітно пожвавилась. Фразами з Рескіна, Патера, Арнольда він говорив про мистецтво перед публікою, яка знала живопис із літографій, а скульптуру — з фігур у вітринах крамниць. Менше ніж за годину він устиг назвати близько п'ятдесяти великих імен, від Ґете до Свінберна. Спокійний, рівний голос, ніяких жестів чи пафосу — це справило найкраще враження. Знайшовся імпресаріо, що уклав з ним угоду на турне по Америці.

У "Нью-Йорк трібюн" писали про нього так: "Найбільше вражає в ньому зріст — на кілька дюймів вище шести футів, а потім — темно-каштанова шевелюра до пліч. Коли він сміється, широко відкриваючи рота, видно ряд сліпучо-білих зубів. На відміну від більшості англійців, обличчя в нього не рум'яне, а швидше матове, очі чи то голубі, чи то ясно-сірі й анітрохи не мрійливі, як уявляють декотрі його прихильники, а блискучі й бистрі — зовсім не такі, яких слід би сподіватись у споглядача краси й істини. Замість невеликої, ніжної руки, яка голубить лілеї,— ручисько, яке, стиснуте в кулак, може при нагоді завдати нищівного удару. Особливість його мови — ритмічне акцентування, ніби він постійно говорить віршами". Відгуки преси супроводилися численними малюнками, карикатурами.

З Нью-Йорка Оскар поїхав до Бостона. Газети повідомляли найменші подробиці про його манери, вигляд, убрання. За кілька днів перед лекцією відбулася прем'єра "Терпіння". Великий гурт студентів Гарвардського університету з'явився на лекцію у фраках, коротких штанях, у перуках із зеленими стрічками, кожен ніс лілею або квітку соняшника. Вони пройшли до зали вервечкою і гамірно зайняли місця в перших рядах. Уайлд уже був на естраді, але в звичайному фраці, серйозний і спокійний. Щоразу як він підносив до губів склянку з водою, студенти плескали. Під кінець він звернувся до них: "Ваше завдання — довершити те, що почали ми. В американському світі є щось еллінське. Америка молода. Жоден неситий народ не зазіхає на вашу свободу, і минуле не докоряє вам рештками краси, з якою неможливо зрівнятись. Ви, панове з Гарвардського університету,— цвіт тутешньої молоді. Любіть мистецтво заради нього самого. Тоді ви знайдете все, чого вам бракує. І дозвольте мені на згадку про нашу зустріч подарувати вам Лісіппового "Апоксіомена", чудову копію, з проханням поставити його у вашій гімнастичній залі".

Студенти вийшли під глузування публіки. Багато хто з них квапився біля виходу заховати перуку із зеленими стрічечками.

Наступні переїзди дедалі більше віддаляли Оскара від бронзи й мармуру нью-йоркських готелів. У Денвері, за тиждень до його виступу, в тій самій залі застрелили лектора, коли він повернувся до публіки спиною, щоб роздивитись олеографію, яка висіла позад нього. "Звідси випливає,— сказав Уайлд,— що не слід розглядати олеографії".