Король життя - Сторінка 35

Лежачи на камінні, він не відчував ні його твердості, ні ваги тіла, яке стало легким в обіймах палкої, невисловленої надії. Між ним і світом усе порвано, і віднині все, що може з ним трапитись, буде відбуватися на якійсь далекій, мертвій зірці. Стільки є зірок, якими можна заволодіти, давши їм ім'я, давши їм душу, давши їм слово. Він відчув, що близький до великого прозріння, до осяйного одкровення, в жому вмістить усього себе, пояснить усю красу світу,— і, вийшовши з глибин свого безсилля, він простерся ниць, наче біла сторінка, готова прийняти той текст, який запрагне на ній написати перст Божий.

Світанок розвіяв блаженство ночі. Оскар підвівся задубілий, тремтячи від холодної вільності,— обличчя було набрякле, під очима темні підкови. Він вернувся в Неаполь і звідти, ніде не затримуючись, поїхав у Париж.

Готель "Марсольє" на вулиці з тією ж назвою, захований позаду Французького банку, в перші ночі позбавляв його сну. Уява, зайнята підрахунками своєї вбогості, вгадувала за сусідніми стінами, за ґратами вікон навпроти шелест банкнот, дзвін металу й таємничу дрімоту золотих зливків, які лежали десь у глибоких підвалах. Сліпі очі матового скла у нижніх поверхах зачіпали Оскара, як особиста образа. Це було в стилі Дугласа, який писав: "Ти нагадуєш мені, що я зобов'язався відшкодувати витрати в п'ятсот фунтів на процес проти мого батька. Не заперечую, це борг честі, але, оскільки більшість джентльменів не платить боргів честі, ти не можеш дорікати мені за те, що відповідає загальноприйнятим звичаям".

Отож лишалося тільки брати позички та жебрати в друзів. Борги були справою досить звичною, до них він звик із студентських років, але тоді він брав у рахунок відкритого майбутнього — ні в кого не ставало духу через кільканадцять фунтів витурити на вулицю приємного, багатонадійного юнака. Тепер сорокарічний сивуватий чоловік, який увечері проходив, скрадаючись, повз готельну контору, лишаючи за собою запах абсенту, не викликав довіри. На вулиці Марсольє панові Себастьяну Мельмоту сказали, щоб він не повертався, поки не принесе грошей. Через кілька днів прийшов від його імені пан Дюпуар'є, господар "Отель д'Альзас" на вулиці Образотворчих Мистецтв, оплатив прострочені рахунки і забрав речі свого постояльця.

Дюпуар'є спіткав Оскара просто на вулиці. Він знав письменника ще в часи слави: в кількох готелях і кав'ярнях, де він колись служив, йому не раз траплялося захоплюватись цим вишуканим, щедрим джентльменом. Він був щасливий, що може запропонувати Уайлдові притулок під своїм дахом. В його п'ятиповерховому готелі знайшлися дві кімнати першого поверху: невелика вітальня і ще менша спальня, обклеєні жовтуватими шпалерами з неоковирним малюнком, обставлені меблями під червоне дерево. Гордістю пана Дюпуар'є був позолочений годинник з маленькими колонами і орлом імператора, накритий скляним ковпаком. Годинник стояв на каміні і вже багато років не помічав плину часу.

13 лютого 1898 року з'явилася нарешті "Балада Редінзької в'язниці". Тридцять примірників на японському папері, по одній гінеї, і вісімсот примірників на голландському папері "Ван Гельдер", по півкрони,— без назви й адреси видавництва. Автор підписався "С-3-3". За десять днів вийшло друге видання з деякими змінами в тексті — тисяча примірників. Третє, на початку березня, було призначене для бібліофілів. Дев'яносто дев'ять примірників, рукою самого видавця пронумерованих червоним чорнилом і підписаних автором. Оправа була з червоного полотна, в правому кутку тиснений золотом малюнок Карла Рікетса: із серця виростає троянда на тлі стилізованого листя. Одночасно вийшло четверте видання (тисяча двісті примірників) і за кілька днів ще тисяча як видання п'яте. Англійські критики, не здогадуючись, хто ховався за підписом "С-3-3", оголосили, що "вже багато років не з'являлося нічого подібного", що балада належить до шедеврів англійської літератури, що вона нагадує найпрекрасніші строфи Софокла. Коли ж з'ясувалося, про кого йдеться, було вже пізно відступати. Прізвище Уайлда з'явилося в дужках поряд з криптонімом лише в сьомому виданні, в червні 1899 року.

24 березня 1898 року газета "Дейлі кронікл" надрукувала листа про жорстокості в'язничного режиму в Англії. Заголовок листа був: "Не читайте цього, якщо хочете бути щасливими", а підпис: "автор "Балади Редінзької в'язниці". Лист, написаний у зв'язку з реформою, розробленою міністром внутрішніх справ і обговореною в парламенті, закінчувався словами: "Після всіх змін лишиться ще зробити багато. І першим завданням, можливо, найважчим, буде зробити людьми начальників в'язниць, цивілізувати наглядачів і прищепити християнське вчення капеланам".

Дорога з в'язниці здавалась Уайлдові стежкою святого Франциска Ассізького. Чотири зупинки зробив він на ній: "Бе РгоЛіпсШ", ЛИСТ про наглядача Мартіна, "Балада Редінзької в'язниці", другий лист про в'язниці — далі не пішов. Стежка покори, каяття, співчуття, невідомих раніше захоплень, хвилин зосередженості біля підніжжя полишених святинь — раптово зникла в гомоні паризьких бульварів. Не лишилося ані найменшого сліду, найменшої прикмети, щоб можна було на неї вернутись.

А втім, після від'їзду з Берневаля Уайлд прагнув повернення в зовсім інші краї. Коли з'явилася друком "Балада", лондонські вулиці в його мріях стали ближчими. Він знову бачив себе на п'єдесталі, оточений людьми, які ловлять його слова. Примірники "Балади" він розіслав паризьким письменникам — як плату за повернення йому втрачених прав громадянства. Тепер він з'являвся в їхньому товаристві, сидів з ними у Пуссе на бульварі дез Італьєн. У розмові воскресав його колишній блиск. Та раптом він хмурнів, очі наливалися слізьми, він починав скаржитися на голод і злидні, навіть якщо це було після обіду у Пайяра. Розсилав друзям розпачливі листи, де говорилося про самогубство. З Генуї надійшла звістка про смерть Констанції. її поховали на тамтешньому Кампо-Сан-то, у надгробному напису було згадано лише те, що вона була донькою королівського радника Гораціо Лойда. Від її сім'ї Уайлд уже не міг чекати ніякої допомоги.

Була лише одна рада: писати. І сам він знав, і всі йому це повторювали, що досить скласти нову п'єсу, і до нього вернеться колишній добробут. Скільки разів, зненацька захоплений цією думкою, він щодуху біг до найближчого фіакра, просив їхати на рю де Боз-Ар, залітав до своєї квартирки, випроваджав ласкаву пані Дюпуар'є, у якої завжди були для нього якісь новини, і, забувши скинути пальто, капелюха, шукав папір і перо! Та саме в ці хвилини завжди чогось бракувало. На столі, на стільцях, на підлозі валялися книжки, старі газети, напіврозрізані часописи, шкарпетки, білизна, тростинки, все це падало, плуталося під ліктями, в кімнаті знімалася пилюка, вікна не давали світла, лампа чаділа.

Із задушливої імли й безладдя виростали картини минулого. Кімнати на Тайт-стріт, вілли в Торкі, Горінгу, Вортінгу, номери в дорогих готелях, зручні меблі, прекрасний папір для письма, навіть бідні кімнатки на Сол-сбері-стріт бачилися в чарівливому світлі — тоді були відкриті всі брами, всі вершини були доступні. Наодинці зі своєю пам'яттю, дивлячись у дзеркало навпроти, яке під грубим шаром пилу являло його відображення згладженим і набагато привабливішим, ніби й воно повернулось у минуле, Оскар, немов чотки, перебирав колишні тріумфи й нинішні біди і нічим не міг заповнити, окрім хіба що слізьми, сторінки, які лежали перед ним. Урешті він підхоплювався і вибігав з дому.

Паризькі вулиці звільняли його від гнітючої самотності. Там знаходив він свій справжній притулок — у юрбі, в мінливій і незліченній безлічі людей; це тепер було його домівкою, його сім'єю, і він так переймався одвічною красою руху, цілющою гармонією вуличного шуму, що просто розглядав як свою власність тисячі екіпажів, які оббризкували його грязюкою, і відкривав їм шлях до щастя своєю усмішкою, ніби йшлося про його особисте щастя, ніби з їхнім рухом наближалися до нього дні, які колись мали ж настати знову. Час розлуки з містом завжди був для нього болісний, наставав зненацька, як непередбачене горе. В останніх притулках ночі він іще грівся біля найменших воГййктв. І нарешті вертався досізо'їх непрйбгіагій^ кімнат/до неза-стеленої постелі, до Бальзака у виданні за 60 сантимів, де він шукав уже не

Люсьєна де Рюбампре, відчуваючи, що чимраз більше наближається до барона Юло.

У кінці 1898 року Френк Гаріс вивіз його з Парижа на південь. Зупинились вони в Ла-Напуль, за дванадцять кілометрів від Канн, у невеликому готелі, який дивився на море крізь ріденький сосновий ліс. Коли сіли обідати під великим парасолем недалеко від моря, Оскар зазнав невимовного блаженства, яке, неначе пахощі, йде від деяких місць, ніби створених для відпочинку, і лишається в пам'яті смугою блакитного світла. Цілими днями він сидів біля моря, катався на човні, розмовляв з рибалками, повертався вночі, per arnica silentia lunae1. Читав Вергілія. Йому хотілося написати баладу про Молодого Матроса, пісню свободи, веселощів і поцілунків.

Здавалося, так легко зібрати воєдино усмішки моря, зітхання вітру, сонця і хмари молодої, радісної душі — вірші просто трепетали на губах. Він був як ніколи певен, що досить буде одного вечора тиші, аби пером вишикувати слова у хвацький стрій, і поки що взявся писати комедію. Дія відбувалася в сільському замку з бастіонами часів Тюдорів, з павільйонами в стилі королеви Анни, із стрільчастими вікнами і ветхими вежками — одному з тих, які він бачив у часи, коли ці неприступні фортеці відкривалися перед його переможним таланом. Гаріс був у захваті від кожної сцени, яку йому розповідав Уайлд. Потім виникли задуми біблійних драм, про них він думав ще в Редінгу. "Фараон" скидався на синю тінь на жовтому піску. "Ахав та Ієзавель" біля гаю Ваала слухали прокляття Ілії. Наприкінці зими передбачалося знайти час для новели про Іуду.

Немов у гонитві за великою яскравістю уяви, Оскар наймав екіпаж і їхав до Канн, там він сідав у якій-небудь з прибережних кав'ярень, більше самотній серед чужих людей, ніж у своєму скромному куточку, де його знала кожна дитина. Задивившись на іскристе море, він геть відривався від свого часу.

У колісниці під пурпуровим балдахіном їхав він ось уже кілька днів білою прямою дорогою, яка іноді стрімко здіймалася вгору, і тоді, з висоти, можна було бачити розкидані в долині селища, а коли дорога знову йшла низом, лишалася тільки прохолода садів, що пробігали обабіч.