Король життя - Сторінка 36

Раби розганяли перед ним юрбу — повози, мули, люди сахалися навсебіч, чулися рипіння, іржання, крики. Потім він пересідав у ноші і за напівзаслоненими фіранками бачив знайомі мармурові споруди Рима, строкатий людський мурашник на Форумі, ясну бронзу покрівель імператорських палаців. На святкуванні Флоралій голі юнаки з позолоченими вустами танцювали на вулицях і накидали йому на шию квіткові гірлянди. Він гомонів з Петронієм у тіні старого мирта, одна гілочка якого лягла на зігнуту руку Діани, що дістає стрілу з сагайдака, і в їхніх бесідах час, який розділяв їх, плинув і зникав, неначе вода, що не знала ні кордонів, ні сторіч. А потім він був вигнанцем з неласки жорстокого, підозріливого володаря на Корсиці, немов молодий Сенека чи красуня Юлія на Пандатарії або на якому-небудь острові Циклад, безнастанно нудьгуючи за Римом.

Раптом задзеленчав дзвінок велосипеда. їхав Джордж Александер, директор театру "Сент-Джеймс". Оскар підвівся зраділий, навіть пройшов кілька кроків по бруківці, хотів його затримати. Проте цей чоловік, який на комедіях Уайлда нажив тисячі фунтів, відвернувся і швидко проїхав мимо.

У Ла-Напулі можна було про все забути. Один за одним ішли дні, мовби ниткою висотуючись із безхмарного неба, чудесні, блакитні, пронизані сонцем.

"Мені тепер дуже невесело,— писав він Жідові,— нічого не одержав з Лондона від мого видавця і сиджу геть без грошей. Бачите, наскільки трагедія мого життя стала огидною. Страждання — можна, навіть необхідно терпіти, але бідність, злигодні — ось що страшне. Це плямує душу..."

Френк Гаріс,. ц^вдочись на нього з вікна своєї кімнати, зроду б не здогадався, що цей чоловік за столом, заставленим фруктами і шампанським, пише про страхи голодного бідняка. А Уайлд у такий спосіб позбувався остраху, який навіювали йому очікувальні погляди Гаріса. Йому здавалося, що Гаріс чекає його нової комедії, як тюремний наглядач — кошика з клоччям. Водночас він старався утвердити своє вбозтво у пам'яті людей, які коли-небудь можуть бути корисними.

По від'їзді Гаріса Оскар переселився до Ніцци. Але там було забагато англійців. Траплялося, що він вислизав бічними дверима кав'ярні, не встигнувши й замовити щось. Він відвідав Сару Бернар, яка приїздила до Ніцци на гастролі, і актриса розіграла розкішну сцену плачу й співчуття до "бідного друга". Поїхав був до Італії, та раптом біля самого кордону повернув назад і, склавши план подорожі до Іспанії, купив квиток до Швейцарії. Туди він подався на запрошення якогось Мелора, знайомого по Ла-Напулі, у якого була вілла в Глані, за годину дороги від Женеви.

Коли він першого ранку визирнув у вікно, тьмяне світло дня осявало краєвид навдивовижу спокійний і майже безбарвний — лише вздовж гірських схилів темніли бурштинові пасма та розквітали золоті троянди між бганок білого покривала Монблану. В долині було озеро, від туману сіре й нерухоме, з густими тінями прибережних сосон. Від цього видовища цілий день для нього укрився поволокою сліз — то була ніби чудом перенесена сюди картина Тернера, що висіла колись у кімнаті Рескіна в Оксфорді.

За обідом гідна похвал була лише люб'язність господаря, вина подавали швейцарські. За тиждень вино зникло, його замінили пивом, яке теж поступово вичерпалось, і коли, під кінець третього тижня, Оскар попросив другу пляшку, Мелор відбувся словами про дорожнечу. Уайлд почав думати про втечу. Він зненавидів Мелора, а з ним і всю Швейцарію. Відсилаючи коре-кту "Ідеального чоловіка", він писав до Лондона: "Швейцарці гидкі: в них немає ні форми, ні кольору, худоба їхня й то виразніша". Коли він від'їздив, Мелор зі слізьми просив його лишитися. Уайлд через Женеву повертався до Парижа.

Маркіз Квінсбері помер. Лорд Альфред одержав свою частку спадщини, яка становила 15 тисяч фунтів. Він з'явився до Парижа з почтом слуг, камердинерів, грумів, єгерів, завів у Шантільї стайню скакових коней, щотижня наймав іншу віллу, розривав підписані контракти — здавалося, Париж йому затісний, протягом однієї доби його бачили в стількох готелях, ресторанах, мюзик-холах, ніби він завів двійників. Оскар брав участь в усій цій метушні — вибирав у крамницях меблі, терпів навіть циганський хор, вірячи, що починає нове життя. Бозі, звичайно ж, призначить йому річну ренту, спершу фунтів двісті або триста, а потім її збільшить, коли одружиться з американською мільйонершею. Поки що Уайлдові перепадали невеликі суми, проте думка про ренту не давала йому спокою, він натякав на це при кожній зручній нагоді, а коли в самого не вистачало сміливості, підсилав друзів поговорити з Альфредом,— врешті Дуглас назвав його "старою хвой-дою" і далі не бажав навіть чути про нього.

Уайлд духовно зігнувся, ніби під непосильним тягарем. Він відчував гнітючу втому, яку навіює думка про пусте, марне минуле, починав розуміти, що все життя найревніше трудився над тим, щоб зіпсувати собі останні роки.

"Я глибоко певен,— писав він Россові,— що будь-який жаль за минулим безглуздий. Ніщо не могло скластись інакше, життя — жахлива річ".

Доля ставала дедалі визначенішою. Те, що іще тліло в Уайлді, живилося непогаслими іскрами суєтності, палкою любов'ю до світу, а якби й цього не стало, його підтримувала б упертість, яка часом зберігає в собі нитки життя, здавалося б, геть знищеного, і навіть може породити нові ілюзії.

А втім, у нього тепер усе було неміцне, все пролітало, неначе крізь порожнечу, розпливалось у незвичайній рухливості вражень. Він знову був веселий, винаходив сотні способів витягти у Альфреда бодай кілька фунтів, незнайомих тримав на дистанції своєї колишньої слави, перед друзями лив сльози. Щоразу, коли він із кимось прощався і йому треба було позичити десять франків, з'являлася на світ історія про якогось "нікчемного, позбавленого уяви" чоловіка, який його відштовхнув або обдурив,— це міг бути Дуглас, Росе, Шерард, Жід, хто завгодно,— Уайлд скаржився, що хворий, що не має грошей на склянку молока, що його викидають з готелю, і, загублений у Парижі, зайнятий постійною втечею від самотності, він вертався вночі щоразу з порожньою кишенею, не пам'ятаючи, де й на що розтринькав гроші, іноді чималі.

Знову з'явився Мелор і запропонував їхати до Італії. Вирушили на початку квітня 1900 року, тиждень пробули в Палермо. Оскар щодня ходив у собор. Дорогою в Рим його ще раз приголубив Неаполь і закарбував на його блідому чолі останній свій сонячний поцілунок. Великодні дні в Римі знову привели його на поріг церкви. Уайлд не минав жодної нагоди побачити папу, кілька разів одержував його благословення, уклякнувши на плитах собору на площі Святого Петра. Він обіцяв собі приїхати туди знову наступної зими. Давав себе фотографувати на римському Форумі, на Капітолії, біля статуї Марка Аврелія, на Квіріналі.

Після повернення в Париж ілюзії розвіялись. Чи довго ще світ годуватиме його? Та коли вже він вирішив триматися за життя, хай навіть воно й не має ніякого сенсу, нічого було роздумувати над вибором засобів. Він брав аванси за комедію, яку збирався невдовзі закінчити. Склав план п'єси, накидав кілька персонажів, зробив з рукопису півтора десятка копій і продавав їх кожному, хто йому трапиться. Смітерс, видавець його драм, дав йому сто фунтів, стільки ж заплатила місіс Потер; Горацій Седжер, Трі, Ада Роен, Кірле Беллю, міс Нетерсол і Джордж Александер, з яким він після пригоди в Каннах помирився, в різний час купували цей сценарій за великі чи менші суми. Нарешті, Френк Гаріс дав йому п'ятдесят фунтів і сам написав усю п'єсу. Було не дуже просто заспокоїти всіх кредиторів. Оскар і чути ні про що не хотів. Якби, мовляв, не втрутився Гаріс, можна б іще кілька років продавати цей начерк і навіть поїхати з ним за кордон, до Німеччини.

П'єса "Містер і місіс Давентрі" нарешті вийшла на кін. Уайлд був обурений. Він ніколи не припускав, що Френк серйозно візьметься за цю роботу. Звісно, буде провал.

— Театр не можна доручати аматорам, сцену треба знати. Це безглуздя, Френку, чисте безглуздя. Ти ніколи не ходиш до театру, уявляєш, нібито так легко написати п'єсу, щоб вона мала успіх! А я ж завжди любив театр, бував на кожній прем'єрі, театр у мене в крові.

Комедія мала величезний успіх. Розійшлася чутка, що справжній її автор — Уайлд. Хоча в ній не було й двох фраз, ним написаних, рецензенти впізнавали в кожному звороті Уайлдове перо. Навіть смерть королеви Вікторії не відбилася на інтересі публіки. Відбулося тридцять спектаклів. Щотижня від Оскара прибував лист із вимогою тантьєм. Гаріс не відповідав. Уайлд вважав, що його пограбували, забрали в нього те, що він називав своєю п'єсою, і тепер він помре з голоду. Виходячи опівдні з дому, він прямував до моргу й розглядав той страшний катафалк, на який кладуть безіменних покійників.

Тепер довкола нього пустка. Вечорами він зазирав у вікна дорогих ресторанів, бродив під дверима Пайяра, Фуайо, Мера, Вуазена, Дурана, сподіваючись зустріти когось із колишніх друзів, потім вертався в Латинський квартал, де були заклади для нього доступні. Він уже не міг бути перебірливим. Товариство з кількох студентів і гризеток цілком його задовольняло. Він збирав їх за столом, заставленим склянками, і, коли вони схиляли до нього голови, шепотів, неначе звіряючи таємницю:

— Знаєте, абсент — унікальний напій. Він ні на що не схожий. В його опалових тонах є щось від тих дивних рефлексів, які бувають на півдні в години сутінок. Він приправлений спокусами незвичайних гріхів. Він міцніший за всі напої, він пробуджує в людині підсвідомість. На нерви він діє, як витончена жорстокість, як смолоскипи Нерона. Він міняє барви на зразок тих коштовних каменів, колір яких змінюється на сонці. Він підкоряє чуття... — Оскар відпивав ковток, примружував очі: — Délicieux1,— казав він, наголошуючи на другому складі.

Він розповідав свої давні історії, повторював давні розмови, діставав зібгану, потерту фотографію вродливого юнака.

— Ось справжній Доріан Грей,— казав він. — Я зустрів його рік тому в Римі. Дивіться: ті самі очі, кучері, брови. Ця людина не існувала б, якби я не написав своєї книжки.

Випадкові читачі знати не знали, про яку книгу він говорить. Він запалював перед ними яскраві вогні своїх парадоксів, і вбогий шинок обертався на салон часів його блиску.