Король життя - Сторінка 37

Він розповідав, ким він був, як приємно звучали для всіх три склади його імені й прізвища, які двері відчинялися перед його славою, говорив про лордів, герцогів, герцогинь, про великих письменників, що були його друзями ("Вони цілували мої чоботи, а тепер не впізнають мене"), про дивовижні квіти, які він носив у бутоньєрці, про незвичайні страви, які бували на його столі.

Підперши голови руками, студенти слухали його мовчки, спрямувавши погляд кудись вище цих видінь, до далекої, туманної лінії обрію їхнього власного майбуття. Гризетки зітхали, не сміючи слова вимовити в присутності цього огрядного велета й не розуміючи, який таємничий зв'язок існує між його несвіжим комірцем, витертим сюртуком, заяложеним капелюхом і манерами великого пана, кожен рух якого доречний у палаці. Вони слухали й дивувались.

— Чи немає в когось із вас жовтого атласу? Десять, двадцять метрів — оббити кімнату. Мені потрібен жовтий атлас. При погляді на жовтий атлас мене полишає смуток, я стаю веселим, радісним. Щоб я міг писати, мені потрібен жовтий атлас. І ще мені потрібні леви в золотих клітках. Це жахливо! Леви найбільше люблять людське м'ясо і золото, а їм ніколи не дадуть удосталь ні того, ні іншого. У одного друга Ефруссі була позолочена черепаха із вставленими в панцир смарагдами. Мені теж потрібні смарагди, живі дорогоцінності.

Його відводили додому. Асфальт під ногами здавався йому плинним, як вода.

Здоров'я погіршувалось. З'явилися плями на тілі, які час від часу зникали, а пообідньої пори дуже збільшувались^ слабеньке лоскотання в цих місцях переходило в нестерпну сверблячку. Йому заборонили пити, призначили дієту. Через кілька днів почалися жахливі болі у вусі. Лікарі встановили, що це нарив, і зробили операцію. Всі витрати оплатив хазяїн готелю, Дюпуар'є, який не відходив від хворого. Викликаний телеграмою, приїхав Роберт Росс разом з романістом Реджиналдом Тернером. Оскар, зовсім кволий, привітав їх усмішкою. Він кепкував над лікарями, над власною хворобою, та, коли Росе згадав, що нині його день народження і побажав йому довгих літ, він заперечив:

— Ні, Роббі. Я вже не переживу нашого сторіччя. Піду разом з ним. Ми були створені одне для одного, а майбутньому сторіччю я не міг би дати нічого нового.

Двоє друзів були з ним цілі дні, навіть обідали і вечеряли в його кімнаті. За два тижні він почав уставати. Одягнений, він мав ще жалюгідніший вигляд ніж у постелі,— постарів, схуд. Вийшли до міста. Росе вів його під руку. Йдучи по рю де Боз-Ар, Оскар зупинявся перед кожною крамницею, у вітринах якої висіли репродукції знаменитих картин, і дивувався, що є кілька зовсім йому незнайомих. Вони зайшли до маленької кав'ярні навпроти Пантеона. День був сірий, з ніжно-сірим паризьким небом. Оскар випив чарку абсенту. Повернувшись до готелю, він відчув сильну втому, а на другий день ' прокинувся з нежитем і різким болем у вусі. Та останній день жовтня був такий гарний, що в шанованого доктора Такера не стало духу тримати його вдома. Найняли дрожки і поїхали в Булонський Ліс. Дорогою Оскар кілька разів висідав, щоб випити чарку коньяку.

— Ти ж знаєш, що це для тебе отрута,— говорив Росе. — Ти просто себе вбиваєш.

— А навіщо мені жити, Роббі?

Але, бачачи смуток друга, обняв його однією рукою.

— Досить я вже набридав світові. Англійці мене терпіти не можуть, французи теж ситі по зав'язку, і винні в цьому англійці. Вистава не вдалася. Англійці, які приїхали на виставу, побачили, що в мене ще є у що одягнутися, що я ще не здох із голоду, образились і поїхали. Якщо далі так триватиме, газети оголосять мене ворогом країни й вимагатимуть, щоб мене вислали за межі Франції.

Він уже не міг відірватись від думок про смерть, хоч не схоже було, щоб він думав про неї з усією прямотою, обмірковуючи її до останнього дня життя, навіть уранці останнього дня. Якось він почав розповідати сон, у якому бачив себе серед померлих, їв і пив у їхньому колі.

— Я певен,— сказав Тернер,— що ти був душею цієї учти.

Коли в День усіх святих Росе повернувся з кладовища Пер-Лашез, Уайлд запитав, чи вибрав він там місце для нього, і почав складати собі епітафію.

— Роббі,— усміхнувся він,— мені б треба мати велику гробницю з порфіру, щоб і ти там колись спочив. А як залунає сурма Страшного суду, я перевернусь і шепну тобі на вухо: прикиньмось, Роббі, ніби ми не чуємо.

Нараз він спохмурнів, став скаржитись, що залишає після себе борги, просив Росса заплатити хазяїнові готелю.

— Я вмираю, як жив: без достатків.

Росе написав про це Дугласові, який полював у Швейцарії. Про стан здоров'я Уайлда він повідомив у заспокійливих тонах. Бозі відповів негайно і приклав чек на десять фунтів. Уайлд, який того дня приймав морфій і випив пляшку шампанського, розплакався, як дитина.

З'явилася надія на одужання. В усякому разі, поки що побоювань не було. Росе збирався відвезти свою матір до Ніцци. Коли він прийшов попрощатись, Оскар попросив Тернера і доглядальницю лишити їх наодинці.

— Не їдь, Роббі,— благав він, схлипуючи. — Ти не знаєш, який я хворий. Я відчуваю в собі смерть. Якщо поїдеш, я більше ніколи тебе не побачу.

Росе вважав це нервовим збудженням, заспокоїв його як міг і лишив під опікою Тернера.

Два наступних тижні все йшло на краще. Зненацька 26 листопада Оскар ліг у постіль, скаржачись на велику кволість,— здавалося, йому важко говорити. Він був дратливий, лаяв доглядальницю, прислугу, Тернера такими словами, яких ніхто ніколи від нього не чув. їсти нічого не хотів, потім почав марити то англійською, то французькою, намагався підвестись, виривався, довелося його вкласти силоміць. Доктор Такер скликав консиліум. На запитання Тернера він відповів майже різко, щоб приховати власне хвилювання:

— Meningitis gummosa1.

Д-р Такер попросив Тернера і Дюпуар'є підписати висновок консиліуму.

— Це необхідно,— сказав він. — Нехай його сини знають, що в нього був належний лікарський нагляд.

Росе не зразу повірив Тернеровим телеграмам. Коли ж нарешті приїхав, обличчя Уайлда було синювато-блідим, дихав він важко, говорити не міг і тільки стежив очима за тими, хто заходив. На запитання Росса, чи чує він його, чи розуміє, Уайлд ледь підняв руку.

Росе привів священика. Випадок був тяжкий, одержати дозвіл єпископа вже не було коли, довелось задовольнитися свідоцтвом Росса, який присяг-нувся,адр" Уайлд уже багато ^рощв^мав мати наміг^прийняти католицтцр..;,

Отець Катберт Данн з ордену англійських пасіоністів ще вагався. Засунувши руки в рукави ряси, він удивлявся в рухи пальців, якими хворий відповідав на запитання присутніх. " Si es сарах, si es dignus"1,-— перебирав він подумки формули умовного відпущення. На нього дивились розширені, проте спокійні очі. Вони ковзнули по паллію, по фіолетовій єпітра-хилі, вздовж ряси, до ніг у сандалях, чернець не побачив у них ні тривоги, ні опору, він узяв цей німий погляд за згоду, щедро наповнив його знанням віри, спокутою — всім, що потрібно, аби увійти в лоно вселенської церкви.

Дюпуар'є поставив біля ліжка накритий білою серветкою столик, на ньому два свічники і між ними розп'яття. Поряд, на срібній таці, лежало кілька жмутків вати. Витягши із свічника свічку, отець Данн уклав її в руку Уайл-дові. Тремтячі пальці не могли її втримати, кілька крапель воску впали на ковдру, але Дюпуар'є, схилившись над хворим, підхопив свічку і не дав їй випасти. Священик прочитав символ віри згідно з буллою Пія IV, а Росе, стоячи навколішки, тримав Оскарову руку на Євангелії. Скінчивши, отець Данн хвилину прислухався, ніби чекаючи відповіді. Росе, не зводячи очей з друга, сказав:

— І нехай мені Бог помагає.

— Misereatur tui omnipotens Deus, et dimissis pecatis tuis perducat te ad vitam aeternam. Amen2.

В Оскарових очах з'явилася цілком свідома цікавість, руки з'єднались і пальці переплелися як для молитви. Після читання "Індульгенції" священик відпустив йому гріхи і перехрестив. Хворий глибоко зітхнув, але обличчя його раптом застигло, рот різко зімкнувся. Всі відійшли від ліжка, пропустивши до нього доглядальницю.

Причастя він не міг прийняти. Коли хворий заспокоївся, отець Данн приклав до його губів розп'яття, окропив його святою водою, вселяючи надію псалма, який проголошував, що стане він біліший від снігу. Нарешті, прочитавши молитви, чернець відкрив посудину з миром і, занурюючи в неї великий палець, помастив очі, вуха, ніздрі, вуста, долоні, ступні, аби простилися йому гріхи, які він учинив усіма п'ятьма відчуттями. Після чого, шепочучи молитву, обтер пальці об вату, кивнув її у вогонь каміна і обмив руки у воді, в яку Дюпуар'є всипав дрібку солі.

Священик пішов, і знову настала тиша, наповнена ледь чутними, обережними шерехами. Оскар зібрав рештки свідомості під прикритими повіками. Коли ж знову розплющив очі, почалося повільне відплиття від берега. Обклеєні жовтими шпалерами стіни віддалялися, ніби земля, меблі й люди ставали дедалі менші, застилалися туманом. Раптом в очах у нього потьмарилось, ніби загойдався під ним корабель, від смертного холоду пробігло тремтіння, і в останню мить самосвідомості він відчув себе в чиїхось обіймах, які піднімали його вгору, несли.

Найняли другу доглядальницю, бо одна не могла впоратись. Росе і Тернер пробули ніч в "Ельзаському готелі", на горішньому поверсі, їх кілька разів викликали, побоюючись, що настає смерть. Під ранок хворий почав хрипіти. Очі не реагували на світло. З рота текли кров і піна. Близько полудня хрипіння посилилось, воно скидалося на скрип іржавої корби. Росе узяв Уайлда за руку й відчув, що пульс слабшає. Зненацька дихання стихло, груди піднялися в глибокому зітханні, і тіло випросталось — Уайлд помер. Була за десять хвилин друга година, ЗО листопада 1900 року.

Через годину, коли покійника обмили і одягли, а постіль спалили, Тернер, Росе і власник готелю вирушили в мерію, залишивши біля смертного ложа пані Дюпуар'є.

Всю решту дня зайняла безплідна біганина по установах, які не бажали визнати цю смерть під чужим іменем. Росе, бачачи, що ототожнення Оскаpa Уайлда із Себастьяном Мельмотом не під силу французькій бюрократії, звернувся по допомогу в англійське посольство.

Вранці наступного дня з'явився "лікар померлих".