Король життя - Сторінка 7

Адже ці німі, блискучі речі могли мати свою історію,— славну, дивовижну, трагічну. Мандри коштовностей такі ж невідомі, як мандри морських хвиль. Адже в непоказному перловому кольє могли опинитися перлини з герцогського капелюха Карла Сміливого, а в брошці на чиїхось грудях — Неронів смарагд, бозна-коли знайдений і передаваний з покоління в покоління тими ж безіменними руками, що добувають самоцвіти із землі, з моря, із старих могил, з руїн,— одне слово, з постійно відкритих долонь випадку.

Особливо сильного враження зазнав Оскар, несподівано наткнувшись на подібні почуття в купленій ним книжці. Це була новинка, викладена широким жовтим віялом у вікні книгарні на вулиці Гренель. Ж.-К. Гюїс-манс: "A rebours"1. В Оскара так і стояв перед очима привид живої черепахи з панцирем із золота й коштовних каменів, блискотливий, похмурий образ, який виник зненацька, ніби вирізаний його ножиком із цих сторінок, що пахнуть іще свіжою друкарською фарбою. А коли на 145-й сторінці він побачив зустріч двох молодих людей, потім почув їхній сміх, мовчазну згоду в їхніх поглядах — потроєні удари його серця завершували кожен із сорока чотирьох рядків, які розповідали історію їхньої дружби. Всіма почуттями своїми Оскар всотував цю книжку, в якій були гімни всім почуттям. Читав її до пізньої ночі, геть одурманений.

"То була найдивовижніша книга, яку він будь-коли читав. Йому здавалося, ніби всі гріхи світу в розкішних шатах проходять перед ним німою вервечкою під тихі звуки флейт. Образи його невиразних снів постали зненацька, як ява. Душа його до останку зливалася з душею молодого парижанина, який у XIX столітті намагається пережити всі пристрасті й способи мислення всіх епох, крім своєї власної, і поєднати в собі різні настрої, пережиті світовим духом. Його так само вабило своєю штучністю те добровільне самозречення, яке люди нерозумно називали цнотою, як і ті природні пориви до бунту, який розумні люди й досі називають гріхом. Стиль, яким це було написано, являв собою той розіскрений самоцвітами, живий і темний водночас, повний жаргонних слів і архаїзмів, технічних термінів і вишуканих перифраз стиль, який вирізняє творіння кількох найвитонченіших митців французької школи символістів. Були там метафори, химерні, як орхідеї, і таких же ніжних барв. Життя відчуттів описувалось у термінах містичної філософії. Часом важко було встановити, читаєш ти повість про екстази середньовічного святого чи хворобливу оповідь сучасного грішника. То була книжка ядуча. Від її сторінок ніби йшов важкий запах кадила — вона стомлювала розум. Сама інтонація фраз, вишукана монотонність їхньої мелодики, складні рефрени й майстерні повтори викликали в нього мрійливий стан у міру того, як він переходив від одного розділу до іншого".

Перше враження було таке сильне, що відродилось у всій своїй свіжості, коли Уайлд через сім років у цих словах відтворив його в "Доріані Греї". Гюїсманс вразив його, як буря. Він висловив усе те, про що Оскар давно думав, до того ж так, як хотілося б висловити свої думки самому Оскарові. Виходить, чарівний світ, де панують наші п'ять чуттів, уже створений, і він, Оскар, відкрив його під жовтою обкладинкою книжки, яка випадково потрапила йому до рук. Знайшовся голос, достатньо сильний і вільний, щоб прославити неспокій пальців, які шукають холодного доторку коштовностей, і примхи очей, які бажають нової гармонії барв, і спрагу запахів, яку можна втамувати лише гамою пахощів,— знайшлася людина, яка з тією ж безліччю майстерних слів вишукувала незвичайну насолоду гурмана і особливі красоти літератури або мистецтва. То було нове втілення винахідливого розуму римських імператорів, зайнятого важким мистецтвом життя, цілком заглибленого в турботи витонченої вразливості. Під впливом цієї книжки в Оскара з'явилася зваблива мета життя: додати нові сторінки, написані власним досвідом, інстинктами здорового організму, закарбувати на величезних просторах те, що хворобливий Дез Ессент складав у смутній тиші свого самотнього дому. І, як завжди в подібні хвилини, йому пригадалися слова Флоберової Химери, слова, що їх він ніколи не міг вимовити без трепету,— бурхливий рефрен його юності. Він скандував їх, він співав їх: "Я шукаю запахів нових, квітів розквітлих, насолод незнаних".

Але, роздумуючи над фінансовим боком такої книжки, Оскар швидко усвідомив, що у Деза Ессента для здійснення його примх були кошти, а йому їх якраз і не вистачало. Поемами, де один рядок вартий дня праці, не наживеш багатства. Навіть не ясно було, чи знайде собі видавця "Сфінкс". "Я збираюсь видати його в трьох примірниках,— шепотів Оскар друзям, ніби довіряючи інтимну таємницю. — Один буде для мене, другий — для Британського музею, третій — для неба. Щодо Британського музею у мене є деякі сумніви".

У письмовому столі, одначе, лежала ще п'ятиактна трагедія "Герцогиня Падуанська". Дія відбувалася в обрамленні чудової ренесансної архітектури, владарі, рицарі, придворні могли виступати в сліпучо-розкішних шатах, драма була в смаках єлизаветинських: криваві історії з іскорками гумору, гладенький вірш, трохи соковитої прози в розмовах громадян, одначе все в цілому підтверджувало сумну істину, що немає сенсу змагатися з Шекс-піром, навіть після досвіду трьох сторіч. Для головної ролі Оскар намітив чарівну Мері Андерсон. Послав їй копію рукопису з люб'язним листом. Минуло кілька тижнів, Оскарові урвався терпець, і він послав телеграму. Надвечір, коли Оскар з Шерардом обідали, надійшла відповідь. Оскар повільно розгорнув блакитний аркушик, одним поглядом охопив півтора десятка слів ввічливої відмови, відірвав краєчок телеграми, зібгав його в кульку і засунув у рот, ніби бажаючи відчути невдачу на смак. Але тривало це не більше хвилини, і він, дмухнувши, вистрелив паперовою кулькою: — Нудота, Роберте.

Коли він припалював цигарку, над жовтим пломінчиком сірника з'явилося щось таке, що надовго прикувало його погляд, аж вогонь обпік пальці. Очевидно, то була лише хмарка голубуватого диму, який, одначе, в ту мить раптової, дивовижної тиші, що сповнила його, перетворився раптом на блідий овал такого знайомого, найдорожчого обличчя. Він бачив, як вона з'явилась у вікні і як проходить під цим вікном довгою вулицею. Здавалося, не стане сил відвести погляд від бронзового молотка, що висів на дверях дому. Материн образ завжди отак спливав і щезав у Оскаровій голові, скоряючись таємному рухові хвиль його життя.

Наступного дня він виїхав з Парижа. Увечері того ж дня він уже був на Парк-стріт, де мати жила разом зі старшим сином. Як і колись, влаштовувалися пообідні раути при опущених шторах і щораз темніших лампових абажурах. Леді Уайлд у старосвітському криноліні, обважніла, із шаром косметики на обличчі, але з палким поглядом завжди молодих очей і глибоким піднесеним контральто панувала в товаристві дам і чоловіків, в атмосфері, напоєній запахом міцного чаю, тютюнового диму й ідеалізму. Світле, широке Оскарове обличчя з'являлося серед цього захопленого хору на зразок променистої ранкової зорі.

В ідолопоклонстві матері завжди можна почерпнути чимало бадьорості, але найкращим притулком від невдач було власне невичерпне честолюбство. До Лондона він повернувся з твердішою, ніж будь-коли, рішучістю надбати славу й багатство. Оселився Оскар в аристократичному кварталі Гро-венор-сквер, де найняв дві кімнати на четвертому поверсі на Чарлз-стріт, у старому будинку по сусідству з Кобург-отелем. Кімнати були гарно обставлені, на стінах дубові панелі, старовинні гравюри в чорних рамах. Оскар дбав про те, щоб його бачили в екіпажі, в найдорожчих ресторанах, з дорогою цигаркою в роті, за пляшкою шампанського. Одежу замовляв на Бонд-стріт, капелюхи й рукавички купував на Пікаділлі, квіти — в Берлінгтонських аркадах. За все це нерідко доводилося розплачуватися тижнем посту, тоді він уночі збирав з попільниць недопалки кількох десятків "Парашо", викурених за день, заставляв годинник, брелоки, тростинки, навіть золоту медаль — премію Берклі.

Але ніщо не могло затьмарити його безтурботності, безтурботності людини, яка вірить у свою зорю. Один з американських видавців дає йому п'ять тисяч доларів за роман у 100 тисяч слів, і Оскар відповідає: "Мені важко задовольнити Ваше бажання з тієї простої причини, що в англійській мові немає 100 тисяч слів". Якась газета посилає йому анкету з проханням зазначити десять найкращих книжок. Оскар на це: "Не можу їх назвати, бо поки що сам не написав стільки". Веселощі, піднесеність, лестощі відкривали йому кілька разів на тиждень двері багатих домів, де, всупереч англійським звичаям, йому надавалася цілковита свобода мовлення. "Наполегливо працюю над своїми лінощами,— писав він Шерардові,— пізні вечері чергуються в мене з голодними ранками. Треба, одначе, засліплювати світ, і моя Неронова зачіска всіх засліпила. Ніхто мене не впізнає, всі дивуються, який у мене молодий вигляд, і це так приємно". Здавалося, він буде одним з тих блискучих літературних ледарів, які відходять, не написавши жодної книжки, лишивши тільки трохи афоризмів, анекдотів та щось на зразок легенди, яка пригасає разом з їхнім поколінням.

Оскар знову вирушив у подорож з лекціями по провінції. Це були ті ж бесіди про "англійське відродження" і "мисґецтво опоряджування житла", трохи підсвіжені оповіддю про американські пригоди. Яскраві, галасливі афіші приваблювали щораз менше слухачів. Імпресаріо ладен був підвищити гонорар, аби лиш Оскар знову надягнув короткі штани й оксамитовий берет. Але в нього вистачило самоповаги, щоб цього не зробити, а замість грошей він привіз дружину.

Констанція Лойд, донька дублінського адвоката, була типовою англійською гарненькою дівчиною з каштановим волоссям і фіалковими очима. Скромна, несмілива, поважна, вона, сирота, зустріла Оскара захоплено, як казкового принца, і закохалась в нього нестямно. Уайлд, який за кілька місяців до цього збирався балотуватись до парламенту, перебував у тому періоді життя, коли настає певна втома, перенасичення, невдоволення собою,— словом, години відпливу, і коли здебільшого діються речі непоправні. А втім, він не сумнівався, що зустрів омріяну жінку.