Королі і капуста - Сторінка 25

Одні застигли на місці, безтямно озираючись, інші нахилялися, щоб спіймати ворога, який шпигав їх у п'яти та кісточки. Дехто заявляв уголос, що це отруйні павуки невідомої породи.

А далі повибігали й діти, щоб розпочати свою ранкову метушню. Тепер до загального галасу приєдналось квиління окульгавілих малюків, покусаного реп'яхами дитинства. З кожною хвилиною нового дня жертв усе більшало й більшало.

Донья Марія Кастільяс-і-Буенвентура-де-лас-Касас вийшла, як звичайно, із свого високоповажного дому купити свіжого хліба в panadería[73] насупроти. На ній була квітчасто-жовта атласна спідниця, батистова сорочка, вся в зборочках, а на плечах – мантилья іспанської роботи. її лимонно-жовті ноги – лишенько! – були босі. Виступала вона велично, бо хіба ж її предки не чистокровні арагонські ідальго? Вона ступила три кроки по оксамитовій травичці й наступила аристократичною п'ятою на купку реп'яхів, що їх розкидав Джонні. Донья Марія Кастільяс-і-Буенвентура-де-лас-Касас заверещала, мов дика кішка. Вона обернулась, упала на коліна й поповзла – так, поповзла по-звірячому – назад, до свого високоповажного дому.

Дон сеньйор Ільдефонсо Федеріко Вальдасар, мировий суддя, що важив двадцять стонів[74], хотів був перемістити свій важкий тулуб на майдан, до пульперії, щоб заспокоїти свою вранішню спрагу. Його невзута нога, опустившись у прохолодну травичку, відразу ж наткнулась на сховану міну. Дон Ільдефонсо гримнув на землю, як завалений собор, галасуючи, що його на смерть покусав скорпіон. Скрізь, куди не глянеш, голоп'яті коралійці стрибали, спотикались, кривуляли та оббирали зі своїх ніг отруйних комах, які за одну ніч заполонили ціле місто й тепер так мордували людей.

Перший, хто зумів зарадити лихові, був Естебан Дельгадо, перукар, людина бувала й освічена. Сидячи па камені та оббираючи з ніг реп'яхи, він виголосив таку промову:

– Погляньте, дорогі друзі, на цих диявольських комах! Мені вони добре знайомі. Вони зграями кружляють під небом, як голуби. А це – мертві, вони нападали сюди за ніч. Я бачив таких у Юкатані, вони там завбільшки з апельсин. Еге! Там вони сичать, як гадюки, а крила в них – як у кажанів. Нам потрібні черевики – іншого засобу проти них – немає. Zapatos – zapatos para mí![75]

Естебан пошкандибав до крамниці містера Гемстеттера й купив собі черевики. Вийшовши звідти, він гордо помарширував вулицею, почуваючи себе у безпеці, і вголос шпетив диявольських жуків. Потерпілі або сиділи, або стояли на одній нозі й дивились на щасливого перукаря. Чоловіки, жінки, діти – всі підхопили клич: "Zapatos! Zapatos!"

Обставини для попиту були створені. І попит прийшов. Того дня містер Гемстеттер продав триста пар черевиків.

– Дивно, – сказав він Джонні, коли той зайшов увечері допомогти йому навести порядок у крамниці, – як раптом торгівля пішла вгору! Вчора я продав тільки три пари.

– Я ж казав, що коли вони прочнуться, то розхапають увесь товар, – зауважив консул.

– Треба буде виписати ще з десяток ящиків, щоб поповнити запас, – сказав містер Гемстеттер, сяючи крізь окуляри.

– А я б трохи почекав із цим, – порадив Джонпі. – Подивимось, як підуть справи далі.

Щоночі Джонні та Кйоу розсівали зерно, з якого на ранок виростали долари. За десять днів розійшлось дві третини черевиків. Тим часом закінчився й запас реп'яхів. Джонні телеграфував Пінку Доусону, щоб той надіслав ще п'ятсот фунтів, заплативши йому по двадцять центів за фунт, як і попереду. Містер Гемстеттер передбачливо замовив північним фірмам іще партію черевиків на півтори тисячі доларів. Джонні отирався в крамниці, аби перехопити замовлення, й знищив його перше, ніж воно потрапило на пошту.

Того ж вечора він пішов з Розіною під мангрове дерево, що росло біля веранди Гудвіна, й признався їй у всьому. Вона глянула йому в вічі й сказала:

– Ви дуже злий. Ми з батьком повернемось додому. Ви кажете – пожартували? А по-моєму – це дуже серйозна справа.

Проте за півгодини тема їхньої розмови змінилась. Вони почали обговорювати важливе питання: якими шпалерами краще оббити стіни в старовинному домі Етвудів після весілля – блакитними чи рожевими.

Уранці Джонні покаявся перед містером Гемстеттером. Торговець черевиками надів окуляри й сказав крізь них:

– Я не знав, що ви таке велике ледащо, молодий чоловіче. Якби я не повів цю справу з усією мудрістю досвідченого комерсанта, я втратив би все. Ну, а що ви порадите тепер, як мені позбутись решти?

Коли прибула друга партія реп'яхів, Джонні навантажив їх і решту взуття на шхуну й поплив понад берегом до Аласана.

В Аласані він таким самим сатанинським способом обробив свої темні справи й повернувся з торбою грошей і без жодної пари черевиків.

І тоді він попросив свого великого Дядька з хвилястою цапиною борідкою і в зірчастому жилеті прийняти його відставку, бо лотос уже перестав манити Джонні.

Він мріяв тепер про шпинат та крес-салат свого рідного міста.

Тимчасовим консулом Сполучених Штатів у Кораліо був призначений, за рекомендацією Джонні, містер Уїльям Теренс Кйоу, і незабаром Джонні разом з Гем-стеттерами відплив до берегів своєї батьківщини.

Кйоу прийняв свою синекуру з легкістю, яка ніколи не покидала його, навіть на такому високому посту. Фотографічний заклад припинив своє існування, хоч його згубний вплив залишивсь назавжди на мирних, беззахисних берегах Карібського моря. Непосидющі компаньйони збиралися знову вирушити в світ, щоб розвідати нові землі для неквапливого війська Фортуни. Але тепер дороги їхні розійшлись. Ширилися чутки, що в Перу назріває повстання; туди й лагодився прямувати войовничий Кленсі. Щодо Кйоу, то він уже розробляв у себе в голові та па бланках державного департаменту новий план, проти якого мистецтво спотворювати людські фізіономії здавалось дрібничкою.

– Мене влаштувало б, – частенько казав Кйоу, – яке-небудь гарненьке живе дільце, що на перший погляд здавалося б трудним, а справді було б легке, яке-небудь делікатне шахрайство, ще не настільки розроблене, щоб його можна було включити в програму заочної школи. Хай це забере багато часу, але я хочу мати принаймні стільки шансів виграти, як той, хто вчиться грати в покер на океанському пароплаві або виставляє свою кандидатуру на пост губернатора Техасу від республіканської партії. І коли я рахуватиму свій виграш, я не хочу бачити на монетах сльози вдів та сиріт.

Вся земна куля, вкрита травою, була тим зеленим столом, за яким Кйоу вів азартну гру. Грав він тільки в такі ігри, які сам вигадував. Він не ганявся за випадковим доларом, не переслідував його з мисливським рогом та хортами. Йому більше подобалось виловлювати його на рідкісну блискучу мушку у водах екзотичних рік. І все-таки Кйоу був ділок, і його плани, незважаючи на всю їхню фантастичність, були такі ж обґрунтовані, як плани першого-ліпшого будівельного підрядчика. В часи короля Артура сер Уїльям Кйоу був би рицарем Круглого Столу. В наші дні він їздить по світу, але тепер мета його не Грааль, а Гра.

Через три дні після від'їзду Джонні у водах Кораліо з'явились дві невеличкі шхуни. Минув деякий час – і від однієї з них відплив човен. З нього вийшов на берег засмалений сонцем юнак. У нього був гострий, ра-хубитий погляд; він здивовано розглядав усякі чудні штуки на березі. Хтось показав йому, як пройти до консульства. Туди він і попрямував енергійною ходою.

Кйоу сидів, розкинувшись, у консульському кріслі й малював на купі казенних паперів карикатури на свого Дядька. Він поглянув на гостя.

– Де Джонні Етвуд? – діловито запитав засмалений юнак.

– Немає, – відповів Кйоу, старанно викінчуючи краватку Дядька Сема.

– Схоже на нього, – зауважив засмалений юнак, спираючись на стіл. – Він завжди любив тинятись по місту й не брався ні до якого діла. Скоро він повернеться?

– Навряд, – сказав Кйоу, подумавши.

– Мабуть, розважається якими-небудь дурницями, – сказав гість з осудливістю порядної людини. – У нього ніколи не вистачало витримки, щоб домогтись успіху в якому-небудь ділі. Цікаво, як він справляється з консульськими обов'язками, не буваючи в конторі?

– Тепер ці обов'язки виконую я, – сказав тимчасовий консул.

– Ви? Он як! Тоді скажіть мені, де фабрика?

– Яка фабрика? – перепитав Кйоу з чемною цікавістю.

– Та сама, для якої потрібні реп'яхи. Бог його знає, що там із них виробляють. Оті дві мої шхуни натоптані реп'яхами. Я можу й вам дати заробити на цьому. Всі вільні від роботи чоловіки, жінки й діти в околицях Дейлсбурга збирали їх для мене цілий місяць. Я найняв оті шхуни, щоб приставити їх сюди. Всі думали, я збожеволів. Тепер я можу віддати вам товар по п'ятнадцять центів за фунт, з приставкою на берег. А коли вам треба буде ще, я думаю, Алабама забезпечить вас реп'яхами. Джонні, як від'їжджав сюди, обіцяв повідомити, ледве наклюнеться яке-небудь вигідне дільце. Можна під'їхати до берега та розвантажитись?

Величезна, майже неймовірна радість засвітилась на рожевій фізіономії Кйоу. Він кинув олівець. Його очі обернулись на засмаленого юнака, й веселість мішалася в них з побоюванням: а що як ця чудесна подія – тільки сон?

– Ради бога, – вигукнув він схвильовано, – скажіть мені: ви Дінк ПоусонЯ

– Мене звуть Пінкі Доусон, – відповів король реп'яхового ринку.

Біллі Кйоу в тихому захопленні вислизнув з крісла на підлогу, на свою улюблену циновку.

Небагато було звуків у Кораліо в те жарке надвечір'я. Серед них можна згадати захоплений і грішний регіту розпростертого на підлозі американського ірландця, тим часом як засмалений сонцем гострозорий юнак позирав на нього з виразом подиву та замішання. Та ще туп-туп-туп-туп багатьох добре взутих ніг на вулицях міста, та легенький шелест хвиль Карібського моря, які обмивають це історичне узбережжя.

XIV. ХУДОЖНИКИ

Недогризок синього олівця правив Кйоу за чарівну паличку, якою він виконував найперші дійства свого чаклування. Цим недогризком він виписував на папері діаграми та цифри, очікуючи, поки Сполучені Штати Америки пришлють до Кораліо наступника Етвудові, що вийшов у відставку.

Новий план, що зародився в голові Кйоу і що його цілком схвалювало одважне серце тимчасового консула, а синій олівець зафіксував, будувався навколо деяких рис і людських слабостей нового президента Анчурії.