Королі і капуста - Сторінка 26

Ті риси, а також ситуація, з якої Кйоу сподівався видобути золоту данину, заслуговують докладного опису, необхідного для розуміння дальшого розвитку подій.

Президент Лосада – багато хто називав його диктатором – привернув би увагу до себе своїми талантами навіть серед англосаксів, якби до тих талантів не домішувались інші особливості, дріб'язкові й згубні. Йому був притаманний благородний патріотизм Вашиінгтона (якого він обожнював), твердість Наполеона і – значною мірою – проникливість великих мудреців. Усе це могло б виправдати його титул "Славетного Визволителя Народу", якби не його надзвичайне, дивовижне марнолюбство, що відсувало його в ряди менш достойних диктаторів.

І все ж таки він зробив своїй країні велику послугу. Могутньою рукою він струснув її так, що з неї ледве не злетіли окови темноти та ледарства, разом з паразитами, які живились її кров'ю, і замалим не підніс її до розряду великих держав світу. Він засновував школи та лікарні, будував шляхи, мости, палаци й видавав щедрі субсидії на розвиток мистецтва та науки. Він був самовладний деспот і народний кумир. Багатства країни текли в його руки. Інші президенти просто грабували країну. Лосада зібрав величезні скарби, проте свою частину прибутків одержував і народ.

Вразливим місцем Лосади була невситима жадоба до пам'ятників та інших споруд, які увічнювали його славу. Він розпорядився в кожному місті поставити собі статуї з написами, які вихваляли б його велич. У стіну кожної громадської будівлі були вмуровані таблиці, в яких оповідалось про його блискуче правління та про вдячність його вірнопідданих. Статуетки та портрети президента розійшлись по всій країні, їх можна було бачити в кожному домі, в кожній хижі. Один із двірських блюдолизів намалював його в образі святого Іоанна, з ореолом і почтом у повній парадній формі. Досада не вбачав у цій картині нічого непристойного й звелів повісити її в столичній церкві. Він замовив одному французькому скульпторові мармурову групу, де поруч із ним, президентом Анчурії, стояли Наполеон, Олександр Великий та ще два-три герої, яких він вважав достойними своєї особи.

Він обнишпорив усю Європу, домагаючись для себе орденів та інших відзнак. Політика, гроші, інтриги – все пускалося в діло, аби тільки запобігти у я кого-небудь правителя бажаної нагороди. В урочистих випадках його груди від плеча до плеча були вкриті хрестами, зірками, золотими трояндами, медалями, стрічками. Казали, що всякому, хто міг добути для нього новий орден або вигадував спосіб якось по-новому прославити його велич, надавалась можливість глибоко сягнути рукою в державну скарбницю.

На нього й накинув оком Біллі Кйоу. Цей мирний розбійник помітив щедроти та милості, які лились дощем на кожного, хто вмів потурати марнолюбству президента. Він зовсім не збирався розгортати парасолю, щоб захиститись від випадкових краплин золотого дощу.

За кілька тижнів до Кораліо прибув новий консул і увільнив Кйоу від тимчасових консульських обов'язків. Це був молодий чоловік, учорашній студент, і в житті в нього була тільки одна мета – ботаніка. Консульська служба в Кораліо давала йому змогу вивчати тропічну флору. Він був у димчастих окулярах і мав зелену парасолю. Прохолодну задню веранду консульства він заповнив такою силою найрізноманітніших рослин, що не залишилось місця ні для пляшки, ні для крісла. Кйоу подивився на нього сумовито, проте без ворожості, й почав пакувати свою валізу. Бо його новий план боротьби проти застою на берегах Карібського моря вимагав далекої подорожі.

Незабаром прийшов "Карлсефін" – пароплав-бродяга – й почав вантажити кокосові горіхи для спекулятивного нападу на нью-йоркський ринок. Кйоу влаштувався пасажиром на цей пароплав.

– Так, я їду в Нью-Йорк, – сказав він землякам, що проводжали його на березі. – Але ви не встигнете й скучити за мною, як я буду тут. Хочу зайнятись художньою освітою цієї строкатої країни. Я не така людина, щоб кинути її напризволяще, коли вона тільки почала корчитись у муках фотографії.

З такою загадковою заявою він ступив на борт "Карлсефіна".

Через десять днів, тремтячи від холоду, з піднятим коміром свого тоненького пальта, він влетів до майстерні Керолуса Уайта на горішньому поверсі висотного будинку на Десятій вулиці в Нью-Йорку.

Керолус Уайт курив сигарету, підсмажуючи ковбасу на гасовій плиті. Йому було тільки тридцять три роки, і його ідеї про мистецтво були надзвичайно благородні.

– Біллі Кйоу! – вигукнув Уайт, простягаючи вільну руку (в другій була сковорідка). – Цікаво, з якої неци-вілізованої країни ти приїхав?

– Привіт, Керрі! – сказав Кйоу, підсовуючи стілець до плити та гріючи задубілі пальці. – Дуже радий, що так скоро знайшов тебе. Цілий день рився в телефонних довідниках та ходив по картинних галереях. А в пивниці на розі мені зразу сказали, де ти живеш. Я так і думав, що ти досі сидиш над своїм малюванням.

Кйоу оглянув майстерню гострим поглядом знавця.

– Так, у тебе це вийде, – оголосив він, лагідно кивнувши кілька разів головою. – Ота велика картина в кутку, де ангели, зелені хмарки та фургон з оркестром, якраз те, що нам треба. Як вона в тебе зветься, Керрі? "Сценка на Коні-Айленд"?[76]

– У мене була думка назвати її "Вшестя на небо пророка Іллі", – сказав Уайт. – Проте, можливо, ти ближче до суті.

– Назва не має значення, – поблажливо сказав Кйоу. – Найголовніше – рама та багатство фарб. Ну, а тепер я коротко оповім тобі про свою справу. Я зробив невеличку подорож на пароплаві, проїхав дві тисячі миль, аби притягти тебе до участі в одному ділі. Як тільки я задумав його, я зразу ж згадав про тебе. Чи ти поїхав би ти зі мною, щоб намалювати одну картину? Дев'яносто днів на роботу й п'ять тисяч доларів гонорару.

– Рекламувати вівсяну кашу або еліксир для зміцнення волосся? – запитав Уайт.

– Це зовсім не реклама.

– Що ж це має бути за картина?

– Довго розповідати, – сказав Кйоу.

– Нічого, розповідай. А я тим часом, з твого дозволу, догляну за ковбасою. Як тільки вона стане трохи темніша від брунатного ван-дейківського відтінку, її зразу ж треба знімати.

Кйоу розповів про свій проект. Вони поїдуть удвох до Кораліо, де Уайт розіграє з себе видатного американського портретиста, який нібито подорожує по тропічних країнах для відпочинку від своєї напруженої, добре оплачуваної роботи. Є всі підстави сподіватись – і це ясно навіть бізнесменові, звиклому до второваних шляхів, – що художник з такою високою репутацією неодмінно дістане замовлення увічнити на полотні образ президента і опиниться під зливою pesos[77], яка спадав на кожного, хто вміє догоджати слабостям диктатора.

Кйоу розраховував на десять тисяч. Адже портретистам платять і більше. Витрати на дорогу й можливі прибутки – пополам. Отак він виклав свій проект Уайтові, з яким спізнався па Заході ще до того, як один присвятив себе мистецтву, а другий зробився бедуїном.

Невдовзі змовники покинули непривітну майстерню Уайта і влаштувались у затишному куточку сусіднього кафе. Там просиділи вони до пізньої ночі над старими конвертами та недогризком синього олівця Кйоу.

О дванадцятій годині Уайт скоцюрбився на своєму стільці, поклав підборіддя на кулак і заплющив очі, щоб не бачити поганих шпалер.

– Гаразд, Біллі, я поїду, – сказав він спокійно й рішуче. – У мене є дві-три сотні заощаджень – на ковбасу та квартиру – і я ¿пробую щастя з тобою. П'ять тисяч! Я зможу прожити два роки в Парижі й один – в Італії! Завтра ж почну пакувати речі.

– Ні, ти почнеш пакувати через десять хвилин, – сказав Кйоу. – Завтра вже настало. "Карлсефін" відходить о четвертій. Ходім до твоєї малярні, я допоможу тобі.

Щороку Кораліо на п'ять місяців стає фешенебельним центром Анчурії. Тільки тоді в місті починається справжнє життя. З листопада до березня Кораліо фактично стає столицею країни. Туди перебирається президент зі своєю офіційною родиною, а за ним і вся столична знать. Люди, які над усе полюбляють утіхи, обертають цей сезон у безперервне свято; забавам та веселощам немає краю. Бенкети, бали, ігри, купання в морі, процесії, театральні вистави додають приємності їхнім розвагам. Славнозвісний швейцарський оркестр із столиці щовечора грає на маленькому майдані,

і всі чотирнадцять карет та інших екіпажів, які є в Кораліо, похоронно-повільно, але самовдоволено кружляють по місту. З гір спускаються індіанці, схожі па доісторичних кам'яних ідолів, і продають на вулицях свої вироби. У вузеньких проходах – тиснява, лепетливий, щасливий, безтурботний потік веселого людства. Ошаліла дітвора в коротеньких спідничках і з позолоченими крильцями за спиною верещить під ногами розбурханого натовпу. Особливо помпезно обставляють прибуття президента з його почтом. Воно збігається з відкриттям сезону й супроводиться парадами та патріотичними маніфестаціями, повними радісного ентузіазму.

Коли Кйоу та Уайт прибули зворотним рейсом "Карлсефіна" до Кораліо, веселий зимовий сезон був уже в розпалі. Ступивши на берег, вони почули швейцарський оркестр, що грав на майдані. Босоногі сільські дівчатка з несміливими очима пропливали по стежках, прикрасивши світляками свої темні кучері. Франти в білих полотняних костюмах, помахуючи тростинками, вже повиходили на свою вечірню прогулянку, таку небезпечну для жіночих сердець. Всюди пашіло людьми, скрізь були штучні чари, кокетування, дозвілля, розваги – створений людиною сенс існування.

Перші два-три дні після приїзду до Кораліо були присвячені підготовчим заходам. Кйоу водив художника по місту, познайомив його з невеличким гуртом англомовних коралійців і всіма можливими засобами давав зрозуміти їм, що друг його – знаменитий художник. І потім Кйоу придумав ще ефектнішу демонстрацію ідеї, яку він хотів нав'язати публіці.

Друзі оселились у готелі де лос Естранхерос. Обидва були у нових костюмах з незаймано чистої парусини, в американських брилях і мали при собі по тростинці, надзвичайно оригінальній і зовсім непотрібній. Небагато знайшлось би в Кораліо caballeros – навіть серед пишномундирних офіцерів анчурійського воїнства – з такими невимушеними, вишуканими манерами, як Кйоу та його друг, великий американський художник, сеньйор Уайт.

Уайт поставив свій мольберт на березі й зробив кілька яскравих етюдів моря та гір.