Королівська дорога - Сторінка 8

І вони мають справу не з Таїландом, а зі мною.

— І що ви хочете цим домогтися?

— Я ХОТІВ… Передовсім мати військову силу. Хай неорганізовану, але дуже мобільну. І чекати неминучого тут конфлікту: або між колонізаторами і поневоленими, або між самими колонізаторами. Отоді можна починати гру. Жити одним життям з великим гуртом людей і якомога довше. Я хочу залишити слід на цій мапі. Я повинен зіграти зі своєю смертю, але волію зіграти з двадцятьма племенами, аніж з однією дитиною… Я прагну цього так само сильно, як мій батько прагнув заволодіти садибою свого сусіда, як я прагну мати жінок.

Його розважлива поміркована мова здивувала Клода.

— А чому зараз ви не хочете мати цього?

— Тепер хочу спокою.

Слово "спокій" звучало в нього так само, як і слово "діяти". Цигарка жевріла, але запальнички Перкен не гасив. Підійшовши до стіни, уважно роздивився скульптури і лінію стику. Виглядало на те, ніби він шукає спокою саме тут.

— Із такої стіни нічого не візьмеш…

Нарешті він погасив маленький вогник запальнички. Густа темрява знову поглинула стіну — лише слабенькі вогники світилися подекуди вгорі — то перед будцами горіли ладанові палички. Половину зоряного небосхилу закривало громаддя храму, чия присутність відчувалася навіть у пітьмі.

— Ви чуєте запах мулу? — запитав Перкен. — Так зогнив і мій проект. У мене вже немає часу. Щонайдовше через два роки буде закінчена залізнична колія. А років через п'ятнадцять крізь джунглі можна буде проїхати на поїзді або автомобілі.

— Вас турбує те, що ці дороги матимуть стратегічне значення?

— Зовсім ні. Алкоголь і залежаний товар доконають моїх меойців до решти. І тут нічого не вдієш. Я повинен або не звертати уваги на Таїланд, або дати собі спокій.

— А кулемети?

— У районі, де я живу, я ні від кого не залежу. Якщо у мене буде зброя, то я триматимуся до останнього подиху. Ще є жінки. Завдяки кільком кулеметам район для держави буде неприступним.

Невже ще не закінчена залізнична колія може служити достатньою причиною його неспокою? Дуже малоймовірно, щоб нескорена область змогла існувати поряд із "цивілізацією", поряд зі своїм в'єтнамським і таїландським авангардом. "Жінки…". Клод ще не забув Джібуті.

— Невже реалізації вашого проекту стали на перешкоді самі лише міркування?

— Я не забув про нього — ось як тільки підвернеться нагода… Але я не можу більше жити лише задля цього. Після фіаско з будинком розпусти в Джібуті я багато думав про це… Знаєте що? Мабуть, мені перешкодили жінки. Саме їх мені бракувало. Зрозумійте — це не безсилля. Це загроза… Це стан, подібний до того, коли я вперше помітив, що Сара постаріла. КІНЕЦЬ чогось… Замість надії я відчуваю спустошення, і в мені наростає непереборна, мов голод, якась ворожа сила.

Перкен відчував, що ці слова хвилюють Клода так, як і його.

— Я завжди був байдужим до грошей. Таїланд мені винен більше, ніж я можу від нього вимагати, але він не піде й на це. Він не довіряє… До того ж, без будь-яких підстав, він узагалі не довіряє мені років два-три — саме відтоді, відколи я повинен ховатися од власної надії… Щоправда, можна було б обійтися і без підтримки держави, аби не уподібнюватись до мисливського собаки, який чекає на полювання ради того, щоб отримати свою частку здобичі. Проте це ще нікому не вдалося. Зрештою, ніхто серйозно і не брався за це: ні Брук5 на Борнео, ні той же Майрена… Коли добре розібратися, то стає ясно, що ці проекти нічого не варті. Якщо я ризикував своїм життям…

— Що ж тоді робити?

— Нічого. Цей ризик ховав од мене решту світу, бо інколи я дуже цього потребував. О, якби мені вдалося здійснити свій задум… Проте все те, що я маю на увазі, — гнилизна. Начхати мені на це, бо є жінки.

— Ви маєте на увазі жіночу плоть?

— Люди навіть не здогадуються, скільки ненависті приховано у словах "ще одна". Кожне тіло, яке не було вашим, породжує ворожість. Лише зараз можуть здійснитися всі мої колишні мрії…

Його переконаність тяжіла над Клодом, мов храм, схований під покровом ночі.

— Спробуйте збагнути цю країну. Знаєте, я починаю розуміти їхні еротичні культи, їхню рівноправність між чоловіком і жінкою навіть у почуттях, чоловік, який бере собі жінку, думає про НЕЇ, не перестаючи бути самим собою. До уваги береться тільки втіха істоти, якій та втіха починає набридати. І тут важить не жіноче тіло, а можливості… Так. Я хочу…

Клод радше відгадав жест Перкена, який рубонув у пітьмі рукою.

— …Як я хотів перемагати чоловіків…

"Він хоче знищити самого себе, — міркував

Клод. — Та чи він це усвідомлює? Зрештою, така нагода невдовзі буде…" Тон, яким Перкен розповідав про свої розтоптані надії, не залишав сумніву, що він відмовляється від них, і еротизм був не єдиним засобом, щоб їх компенсувати.

— Я ще не закінчив із чоловіками… Де б я не був, я зможу спостерігати за Меконгом (шкода тільки, що я не знаю району, куди ми рушаємо, і шкода, що ви не знаєте іншої королівської дороги, яка б пролягала на триста кілометрів північніше!), але я б хотів спостерігати за нею без свідків. Треба подивитися, ким став Грабо…

— Куди ж він подався?

— Майже до самого масиву Дангрек — це десь кілометрів п'ятдесят убік від нашого маршруту. Що він збирається робити? Його товариші з Бангкока казали, що він шукає золото. Всі покидьки з Європи тільки й думають про золото. Але він так добре знає цю країну, що не повинен вірити цьому. Мені розповідали також про певну комбінацію — про торгівлю з нескореними…

— Як вони платять?

— Шкірами і трохи золотим піском. Це не дуже скидається на торгівлю — він парижанин, і його батько моделює орденські стрічки, стартери або крани… На мою думку, він хоче владнати якісь свої особисті справи. Колись я вам розповім про це. Він, очевидно, домовився з урядом у Бангкоці, інакше його не розшукували б так наполегливо. Не викликає сумніву, що він подався туди ради них і розпочав свою власну, але передчасну гру… Він мусив тримати їх у курсі справи. Можливо, вони доручили йому контролювати мене. Він поїхав саме тоді, коли я був відсутній…

— Але він поїхав не в той район, що ви?

— Бо його зустріли б стріли та кулі. Тут нікуди не подінешся. Він міг спробувати пройти лише через масив Данфек.

— Що то за людина?

— Послухайте. Під час військової служби він зненавидів лікаря, який не "визнав" його хвороби. Але я підозрюю: тут була зовсім інша причина. Наступного тижня він знову прийшов на прийом. "Це знову ти? Давай ґудзики. Ось так…" У руці Грабо лежало шість ґудзиків із його штанів, а це місяць в'язниці. Він одразу ж написав лист до генерала, в якому уточнив свою хворобу — очі. Ага, забув сказати, що він мав гонорею. Отож, вийшовши з в'язниці, він узяв гонорейний гній і — добре знав, що робить, — приклав до ока. Лікар був покараний, а він позбувся одного ока. Грабо — це типовий круглоголовий француз з носом, мов картоплина, і тілом вантажника.

У Бангкоці я попервах був захоплений його доволі грубими витівками в барах. Ви ще побачите: погляди, які крадькома кидають на нього, хлопці поволі відходять убік, а нечисленні друзі, горлаючи, підносять в його честь склянки… Він утік з вашого африканського батальйону. Це ще один, у кого особливі стосунки з еротизмом…

ЧАСТИНА ДРУГА

І

Чотири довгі дні — суцільна стіна джунглів.

Чотири довгі дні — ночівля біля сіл — породжень тих джунглів з дерев'яними буддами та пальмовими стріхами халуп, що височіли над вологою землею, де кишіли жахливі комахи. Здавалося, мозок також загниває в тому тьмяному водянистому мареві. їм уже траплялися невеликі зруйновані пам'ятки, але коріння так міцно обплутало каміння, що, здавалося, підняти його людям не під силу. З цим хіба що могли упоратися зниклі істоти, які жили колись у тому безкрайньому й примарному світі. Зруйновану плином часу дорогу можна було помітити лише по купах потрісканого каміння, на яких завмерли поодинокі жаби. "Що пророкують їм ці пам'ятки, які, мов кістяки, лежать у джунглях: вдачу чи невдачу? Чи добереться, нарешті, їхній караван до храму зі скульптурами, куди їх веде юнак, який безперестанку палить цигарки Перкена? Вони повинні були дістатися сюди ще три години тому…" — тривожився Клод, але джунглі й спека були сильнішими від тривоги. Од ядушливого запаху він марив, наче в лихоманці, — все довкола надималось, витягувалося, загнивало десь поза реальним світом, який відгороджувався від нього непроглядною пітьмою. І повсюди — комахи.

Інша звірина, схована в заростях і здебільшого непомітна, з'являлася ніби з якогось іншого світу, в якому листя дерев було цілком іншим. Інколи той світ проникав крізь безжальні сонячні отвори, з яких блискавками шугали тіні птахів. Джунглі годували усіх, починаючи з чорних живих куль, яких розчавлювали копита запряжених у візки буйволів, мурашок, що видиралися по стовбурах, і павуків, які міцно трималися в центрі чотириметрового павутиння, де, здавалося, заплутався згасаючий день… Воно одне затримувало реальні образи, що аналогічно пов'язувалися

3 іншими комахами — тарганами, мухами, зі створіннями без назв, чиї голови виглядали з-під панцирів

з густого моху; під мікроскопом це життя, у якому кишіло стільки дрібних створінь, виглядало б вельми огидно. Високі білуваті термітники, на яких терміти не показувались ніколи, здіймали догори свої вершини, наче покинуті планети. Здавалося, вони оджили в гнилому повітрі, яке тхнуло грибами, серед манюсіньких п'явок, що поприклеювались під листям, ніби яйця мух. Велич джунглів викликала повагу. Ще шість днів тому Клод утратив інтерес до фауни і вже не намагався розрізнити істоти за формою, а життя, що рухалось, відділити од життя, яке просочувалось. Якась невідома сила поприклеювала до дерев грибоподібні нарости, примушувала роїтися нетривке, мов морська піна, життя на поверхні та в паруючому пралісі. Хіба мали тут якесь значення людські вчинки? І чи стане людині духу? Все довкола множилося, скупчувалось, намагалось пристосуватися до цього світу, який водночас, мов погляд божевільного, і відраджує, і приваблює, і так само псує нерви, як простягнуте між гілками павутиння, від котрого Клод намагався спочатку відвертати голову.

Нахиливши голови, спокійно ступали коні. Молодий провідник простував поволі, але впевнено.