Королівська дорога - Сторінка 6

Розгадавши цей хід, він трохи розізлився і вирішив продовжити гру.

— Давайте повернемося до ваших намірів, пане Ваннек. Отже, якщо я не помиляюся, ви хочете пройти там, де колись пролягала Королівська дорога кхмерів…

Клод ствердно кивнув головою.

— Перш за все хочу вам сказати, що залишки тієї дороги, бо про саму дорогу не може бути мови, її не так легко розшукати. А перед масивом Дангрек вона взагалі зникає.

— Я знайду його, — мовив Клод, усміхаючись.

— Будемо сподіватися… Проте вважаю своїм обов'язком попередити вас про небезпеку, на яку ви наражаєтесь. Ви, мабуть, у курсі, що двоє наших працівників, метр Анрі та Одендаль, були вбиті. А вони дуже добре знали цю країну.

— Я, гадаю, не вельми здивує вас, коли скажу, що зовсім не шукаю комфорту й спокою. Але дозвольте запитати, чим ви можете допомогти мені?

— Ви отримаєте реквізиційний ордер, завдяки якому через нашого постійного представника зможете отримати візки, необхідні для перевезення вашого вантажу, а також погоничів. На щастя, вантаж вашої експедиції досить легкий…

— Хіба каміння легке?

— Аби уникнути повторення сумної помилки, яка мала місце минулого року, було вирішено, що всі речі, хоч які вони є, залишаються in situ.

— Вибачте, як?

— in situ, тобто на місці. Слід написати про це рапорт. Розглянувши рапорт, керівник нашої археологічної служби, якщо, звичайно, вважатиме за потрібне, привезе…

— Після ваших слів мені видається малоймовірним, щоб шеф вашої археологічної служби відважився побувати там, куди збираюся я…

— Ми ще подумаємо над цим.

— Я дуже хотів би знати, чому я повинен ризикувати для його користі і брати на себе роль першошукача?

— А ви хочете взяти цю роль задля власної користі? — тихо запитав Рамеж.

— За двадцять років ваша служба так і не обстежила цього району. Але то ваша справа. Однак я знаю, чим ризикую, і тому хочу ризикувати без вказівок.

— І без допомоги?

Вони розмовляли спокійно, не підвищуючи голосу. Клод, проте, тамував лють — на якій підставі цей службовець хоче привласнити собі речі, які він може знайти; адже сюди він прибув заради них і покладає на них свою останню надію.

— Без тієї допомоги, яку ви мені обіцяли. Навіть офіцер-географ, який іде через підкорені райони, і то отримує більше.

— Невже ви сподіваєтесь, пане Ваннек, що адміністрація забезпечить вас ще й військовим ескортом?

— Я б хотів отримати від неї не те, що ви мені обіцяли…

— Що ж саме?

— Дозвіл на примусове залучення погоничів, бо інакшого виходу немає.

Рамеж мовчки дивився на нього. Запала ніякова тиша. Клод сподівався знову почути шелест дощу, але дощ уже вщух.

— Є два можливі варіанти, — почав він. — Я не повернуся звідти — тоді ви не матимете з ким розмовляти. Але коли я повернуся, то незалежно, яким буде мій зиск, він усе одно буде сміховинним порівняно з отриманим результатом.

— Яким результатом?

— Я, звичайно, не хочу образити вас, але гадаю, що ви обмежуєтесь лише тією історією мистецтва, яка твориться в стінах вашого інституту.

— Величина цього внеску, на жаль, дуже залежить від технічного рівня, досвіду та дисципліни людей…

— Почуття дисципліни не властиве країні, яка нескорена.

— Зате почуття, властиве нескореній країні…

Рамеж замовк і підвівся.

— Дуже вам вдячний за конкретну допомогу, — мовив Клод. — Можете також розраховувати на мене. І взагалі…

— Що взагалі?..

Жест Клода означав: "Я беруся за це".

— Коли рушаєте?

— Чим скоріше.

— Ваші документи будуть готові завтра ввечері.

Директор дуже люб'язно провів його до дверей.

Клод ішов подвір'ям і, ніби бажаючи уникнути настирливої думки, роздивлявся уламки богів, по яких снували ящірки.

"Рекапітуляція".

Проте це йому не вдавалося. Клод вийшов на порожній бульвар. Слово "колонія" бриніло в його свідомості жалісливою нотою. Уздовж рівчаків, крадучись, ходили коти… "Цей шляхетний бородань аж ніяк не хоче, аби його потурили з цієї землі…" — подумав Клод. Він починав розуміти: директор керувався зовсім не особистими інтересами, як він вважав спочатку. Рамеж захищав порядок і, можливо, не так виступав проти чужого наміру, як проти вдачі, яка дуже відрізнялась од його власної… А ще: захищав честь свого інституту. "Однак він усе ж таки повинен був спробувати роздобути в мене те, що я можу привезти, бо, скорше всього, його працівники не захочуть ризикувати власною шкурою. Він поводиться, мов адміністратор, який має доволі часу — принаймні років із тридцять… Але чи буде його інститут ще там через тридцять років і чи взагалі будуть французи в Індокитаї? Він ще й, мабуть, вважає, що його посланці загинули задля того, аби їхні товариші могли продовжувати свою працю, хоча вони загинули зовсім не ради інституту… Якщо він буде захищати колектив, то швидко озлобиться, а якщо захищатиме мертвих, то оскаженіє… Спробую передбачити, що він надумав…" — міркував Клод.

IV

Шиба сторожового катера, який ось-ось мав рушити, віддзеркалювала профіль Перкена; той самий профіль, який він часто бачив крізь ілюмінатор на кораблі. Позаду, на якорі, стояв білий корабель, яким вони вирушили з Пномпеня в нічну пітьму. Район, де зник давній знайомий Перкена, був неподалік Королівської дороги, яка пролягала там, де кінчалася зона впливу. Обережно навівши в Бангкоці довідки, вони переконалися, що Клод мав рацію.

Тільки-но катер рушив і відразу опинився між деревами — по шибках зашкрябало вкрите засохлим на сонці мулом гілля та плетиво вертикальних кореневищ; висохлі кільця піни позначали максимальну висоту повені. Клод пильно вдивлявся в джунглі, які невдовзі візьмуть його в свої обійми. У голові паморочилось від запаху, в якому перемішалося все: мул, що парував на сонці, гниючі тварини, які розкладались; до гілок попричіплювалися дивного вигляду жаби, які мали такий самий колір, що й мул. Кожного разу, коли траплялося поріділе листя, Клод намагався розгледіти крізь покручені вітром дерева вежі храму Ангкорват, однак багряне від згасаючого проміння листя знову ховало все за своїми шатами. Сморід нагадував йому Пномпень, де посеред ріденької купки людей сліпий, граючи собі на саморобній гітарі, співав уривки з "Рамаяни". Загниваюча Камбоджа асоціювалася з тим старим, якого зовсім не обходила поема, він думав тільки про жебраків і служниць, які обступили його; земля в ярмі, земля прислужників, де віра, як і храми, лежала в руїнах — мертва земля з живими покійниками; і ці гидкі цвіркуни, землисті мушлі, які сюрчать у своїх коконах… А перед ним — стіна джунглів, ворожа, мов стиснутий кулак.

Нарешті катер причалив. На прибулих уже чекали таксі — упереваж "форди". До капітана підійшов тубілець.

— А ось і перша ластівка, — повідомив капітан.

— Бой?

— Я не впевнений, що це найкращий варіант, але в Сіємреапі інших немає.

Перкен поставив хлопцеві кілька звичних питань і взяв на роботу.

— Головне — не давайте завдатку! — гукнув капітан здаля.

Тубілець злегка знизав плечима і сів біля водія — автомобіль одразу й рушив. Позаду їхав автомобіль з багажем.

— До бунгало? — запитав, не обертаючись, водій. Авто вже мчало прямою дорогою.

— Ні. Спочатку в резиденцію.

Обабіч червоної дороги, на тлі якої вимальовувалась брита голова боя, тяглися джунглі. Навіть крізь гуркіт мотора було чути дзвінке сюркотіння цикад. Раптом водій показав рукою на небосхил: "Ангкорват". Проте Клод бачив не далі двадцяти метрів.

Нарешті заблимали вогні ліхтарів, потому показалися кури і чорні свині — в'їхали в село. Авто загальмувало.

— Будинок представника?

— Так, пане.

— Я, мабуть, довго не затримаюсь, — мовив Клод до Перкена.

Представник чекав на нього у високій кімнаті. Він підійшов до Клода і повільно, ніби зважуючи, потрусив простягнуту руку.

— Радий вас бачити, пане Ваннек. Радий бачити… Довелося почекати… Цей триклятий корабель завжди запізнюється…

Він бурмотів слова у свої білі густі вуса і не випускав руку Клода. Тінь від його великого носа падала на побілену вапном стіну, закриваючи картину місцевого художника.

— Отже, ви хочете пройти крізь хащі?

— Оскільки ви поінформовані про мій приїзд, то, сподіваюся, добре знаєте, що я думаю здійснити.

— Гм, те, що ви думаєте здійснити… Зрештою, це ваша справа.

— Гадаю, я можу розраховувати на вашу допомогу при виконанні необхідних вимог по відправці мого каравану.

Старий представник мовчки підвівся — лише глухо хруснули суглоби.

Він ходив по кімнаті, а слідом снувала тінь.

— Треба ходити, пане Ваннек, якщо не хочете, щоб вас покусали ці кляті москіти… — ніби виправдовуючись, пояснив. — Ви знаєте — зараз неспокійний час… Виконання вимог… гм…

"Як мені набридло це покашлювання, — подумав Клод. — Досить грати роль маршала!"

— Ну то як буде з дотриманням вимог? — запитав.

— Гаразд… Ви, звичайно, будете забезпечені… Але знаєте що? Все це — ні до чого. Я добре знаю, що ті, хто приїжджає сюди із завданням, дуже не люблять, коли їх повчають… Адже все ж таки…

— Кажіть.

— Те, що ви хочете зробити, зовсім не схоже на звичайну прогулянку. Хочу сказати вам ще одну річ: дотримання закону в цій країні — це фікція.

— І я нічого не доб'юся?

— О! Я не те мав на увазі. Ви виконуєте завдання, і ніхто не має до вас діла. Вам дадуть те, що повинні дати. У цьому можете не сумніватися. Інструкція є інструкція. Хоча для вас це не буде так легко, як видається.

— Чому?

— Ви, певно, вважаєте, що я тут сиджу для того, аби розкривати вам таємниці? Зрештою, і в моїй роботі є речі, які мені не дуже подобаються. Я не люблю байок. Іще: хочу вам дати одну слушну пораду. Пане Ваннек, не йдіть джунглями. Відмовтеся від свого наміру — так буде ліпше. Поїдьте у велике місто, наприклад у Сайгон. І трохи зачекайте. Повірте — я вам кажу щиру правду.

— Невже ви гадаєте, що я проїхав півсвіта, щоб опинитися в Сайгоні? Ще й тішитися цим, як мала дитина?

— Кожен із нас проїхав півсвіту і не дуже пишається тим. Бачу, що ви доклали чимало зусиль для здійснення свого задуму, знаю, що не так просто було заручитися підтримкою Рамежа та його інституту. Це був би найкращий вихід для всіх, і я не мусив би встрявати в цю історію. А зараз я хочу…

— З одного боку, ви натякаєте про мої не найкращі стосунки з Інститутом Франції, а з другого боку, запевняєте, що, незважаючи на обставини, ніщо не перешкодить мені виконати завдання.