Королівська дорога - Сторінка 7

Тому мені важко повірити…

— Я так не казав. Я казав інакше — ви будете мати те, що вам належиться.

— Ага… Тепер я починаю розуміти. Однак я хотів би…

— Знати про це більше? Краще скажіть, що ви не цілком задоволені відповіддю. Тепер давайте все зважимо і поміркуємо.

— Не хочу.

— Отже, ви й далі наполягаєте на поїздці?

— Саме так.

— Гаразд. Ви, мабуть, маєте для цього підстави, бо інакше, тільки не ображайтесь, пане Ваннек, ви зовсім не мали б рації. Крім того, хочу дати вам… та про це пізніше. Хочу сказати вам декілька слів про Перкена.

— Що саме?

— Я маю… ось тільки не знаю, в якій папці. Зрештою, це не має значення. Я маю повідомлення від камбоджійської поліції, яке хочу також "довести до вашого відома". Уважно вислухайте, що я вам скажу. Правду кажучи, я дуже боюся таких фокусів. Це абсурд. Єдина серйозна річ у цьому районі — це торгівля деревиною. Дали б мені можливість спокійно працювати, а не займатися камінням…

— Давайте ближче до суті…

— Так ось: ваш супутник Перкен отримав документи, бо на цьому наполягав таїландський уряд. Він шукатиме — принаймні він так каже! — якогось Грабо. Зважте: йому мали б відмовити, бо цей Грабо вважається у нас дезертиром…

— То чому ж не відмовили? Мабуть, не з гуманних мотивів?

— Бо треба, зрештою, пролити світло на його зникнення. Хто такий Грабо? Шпана. Ось так. Скорше всього, він подався туди через матеріальну скруту.

— Думаю, Перкен погано його знає. Але при чім тут я?

— Перкен — високопоставлений таїландський службовець, правда, не зовсім офіційний. Я чув про нього ще десять років тому. Особисто вам я скажу ось що: у Європі він вів з нами переговори про отримання кількох кулеметів. Ви розумієте? Не з таїландцями, а з нами…

Клод мовчки роздивлявся представника.

— Ось такі справи, пане Ваннек. То коли ви хочете рушати?

— Чимскоріш.

— Через три дні, о шостій ранку, ви отримаєте все необхідне. У вас є бой?

— Так. Він сидить в авто.

— Тоді я піду з вами — дам йому деякі інструкції. Ага! Ось ваші листи!

Він подав Клодові кілька конвертів. На одному стояв штамп Інституту Франції. Клод розірвав його, але тон представника, яким той покликав боя, змусив його підняти голову. Під ворітьми, у світлі голубої лампочки, чекало авто. Побачивши представника, бой відійшов убік, а зараз несміливо підходив ближче. Вони обмінялися кількома фразами в'єтнамською мовою. Клод уважно спостерігав за ними, хоча й нічого не розумів. Здавалося, бой був приголомшений. Представник, білі вуса якого виднілися в електричному світлі, жваво жестикулював.

— Попереджую: цей молодчик сидів у в'язниці.

— За що?

— Азартні ігри, дрібні крадіжки. Я радив би узяти іншого боя.

— Подивимось.

— Зрештою, я вас попередив. Якби ви взяли іншого провідника, то цей передасть мої інструкції…

Представник сказав ще одну фразу по-в'єтнамськи і потис руку Клода. Він дивився у його вічі, ворушив губами, ніби збирався щось сказати, і все ще не відпускав руки. Його непорушна постать ясніла на тлі темних джунглів. "Що ж він хоче мені сказати?" — запитував себе Клод. Нарешті представник відпустив руку, обернувся і, востаннє пробурмотівши своє "гм", пішов назад у будинок.

— Бой!

— Так, пане.

— Як тебе звати?

— Ха.

— Чи ти чув, що казав про тебе представник?

— Це неправда, пане!

— Правда чи неправда — мені все одно. Ти чуєш? МЕНІ ВСЕ ОДНО. Якщо ти робитимеш те, що потрібно, мені байдуже. Ти зрозумів?

Бой, приголомшений, розглядав Клода.

— Ти зрозумів?

— Так, пане…

— Гаразд. Ти чув також те, що казав капітан?

— "Не давати задатку".

— Ось тобі п'ять піастрів. Поїхали! — кинув Клод водієві і сів до авто.

— Це ваша метода? — запитав, посміхаючись, Перкен.

— Так. Якщо він шахрай, то завтра ми його не побачимо. Лояльність — це одне з небагатьох рідкісних почуттів, яке я ціную…

— Можливо… Що вам казав той старий буркун?

Клод замислився.

— Повідав досить цікаві речі. Я мушу вам розповісти, але давайте спочатку підсумуємо те, що ми маємо. Візки будуть післязавтра. Він досить ясно натякнув, що найкращий вихід — це податися в Сайгон…

— Чому?

— Це все. Він не пояснив, чому саме так… Скорше всього, він виконує осоружні інструкції.

— Більш ви нічого не взнали?

— Ні. Хоча… зачекайте…

Клод все ще тримав конверт у руці. Він насилу витяг лист, розгорнув, але прочитати не зміг. Перкен вийняв електричну лампу.

— Стій! — гукнув Клод.

Знову було чути сюркотіння цикад.

"ДОРОГИЙ ПАНЕ ВАННЕК, — читав він уголос. ("Непоганий початок".) — ЩОБ НЕ БУЛО НІЯКОЇ ПЛУТАНИНИ Й ЩОБ ВИ МОГЛИ

ЗДІЙСНЮВАТИ НАГЛЯД ЗА ОСОБАМИ, ЯКІ СУПРОВОДЖУЮТЬ ВАС, — ВВАЖАЮ СВОЇМ ОБОВ'ЯЗКОМ ДОВЕСТИ ДО ВАШОГО ВІДОМА ПОСТАНОВУ ГЕНЕРАЛЬНОГО ПРОКУРОРА. ПОСТАНОВА НАБУВАЄ ЗАКОННОЇ ЧИННОСТІ Й ЩЕ БУДЕ УТОЧНЕНА ПРОТЯГОМ ЦЬОГО ТИЖНЯ.

ВІД УСЬОГО СЕРЦЯ ("Не варто говорити про це!") БАЖАЮ ВАМ УСПІХУ. З ПОВАГОЮ. ("Яка постанова?")

Клод узяв другий аркуш:

"ЗГІДНО З ПРОПОЗИЦІЄЮ ДИРЕКТОРА ІНСТИТУТУ ФРАНЦІЇ… ("Чорт забирай! Про це не варто говорити…"), ГЕНЕРАЛЬНИЙ ГУБЕРНАТОР ІНДОКИТАЮ ПОСТАНОВЛЯЄ: ВСІ ПАМ'ЯТКИ, ВІДОМІ, а також не відомі, РОЗТАШОВАНІ В ПРОВІНЦІЯХ СІЄМРЕАП, БАТТАМБАНГ І СІСОПХОН, ОГОЛОШУЮТЬСЯ ІСТОРИЧНИМИ ПАМ'ЯТКАМИ…" Тобто з 1908 року.

— Це все? — запитав Перкен.

— Шкода зупинятися на півдорозі, — мовив Клод. — І до водія — Рушай!

— Що будемо робити? — запитав Перкен, спрямувавши лампу в обличчя.

— Вимкніть цю лампу. Як то — що будемо робити? Невже ви гадаєте, що це стане на перешкоді моїм планам?

— Радий, що ви не змінили думку. Я сподівався подібного вчинку, про що й казав вам ще на кораблі. Буде важкувато — ось і все. Але в джунглях…

Для Клода було ясно одне: назад він не повернеться. Гра почалася — тим краще. Він намагався відігнати тривожні думки: "Тільки вперед — мчати, як це авто, крізь пітьму ночі, крізь джунглі".

Світло фар вихопило з темряви коня. Згодом замиготіли електричні вогні…

Бунгало.

Бой зайнявся багажем. Перш за все Клод попросив чогось напитися, сів за очеретяний столик, відсунув убік пожовтілі номери газети "Ілюстрасьйон" і, не звертаючи уваги на дзижчання москітів, зняв ковпачок зі своєї ручки.

— Ви вже хочете дати відповідь?

— Не бійтеся — я відішлю лист, коли ми рушимо. Але мушу написати зараз, бо це хоч трохи заспокоїть мої нерви. Зрештою, лист буде дуже короткий.

Справді — три рядки. Він дав аркуш Перкенові, а сам узявся писати адресу.

"ШАНОВНИЙ ПАНЕ,

ШКУРА ВЕДМЕДЯ ТАКОЖ НАЛЕЖИТЬ ДО ІСТОРИЧНИХ ПАМ'ЯТОК, АЛЕ ШУКАТИ її БУЛО Б СПРАВОЮ НЕРОЗСУДЛИВОЮ.

З ПОВАГОЮ,

Клод Ваннек"

Слуга з бунгало приніс содову воду.

— Пиймо і ходімо, — мовив Клод. — Це ще не все.

Вони вийшли на широку бруківку, яка починалася тут і вела до самого храму Ангкорват. Ступати по перекошених плитках було нелегко. Перкен присів на камінь.

— Ну й що?

Клод розповів йому про розмову з представником. Перкен запалив цигарку — червоний вогник запальнички чітко освітив на мить його змарніле обличчя.

— Що ще казав представник про мене?

— Цього, мабуть, достатньо…

— Ну й що ви думаєте про все це?..

— Нічого. Ми обидвоє ризикуємо життям. Я повинен допомагати вам, а не вимагати сповіді.

Шкода, що ви не звернулися до мене — я б радо допоміг вам роздобути ті кулемети.

Навкруги запала глибока тиша — чувся лише загадковий шерхіт вологої землі. Раптом пролунало захрипле квакання жаби, дуже схоже на кувікання недорізаної свині, й розчинилося в пітьмі.

— Ви розумієте мене? Якщо я вже покладаюсь на людину, то покладаюсь на неї, як на самого себе. І хто зна, чи не зробив би й я так само.

Знову запала тиша.

— Вас ніколи по-справжньому не зраджували? — запитав Клод.

— Про людський загал завше міркуєш з пересторогою. До кого я піду? Все одно до тих, хто захищається від мене.

— Або нападає…

— Або нападає.

— Але дружба може запровадити вас бозна-куди…

— Я не боюся віспи — я боюся за дружбу. Я не кажу: "Яке мені діло?", а кажу: "Я погоджуюсь на це".

Перкен поклав руку на плече юнака.

— Бажаю вам померти молодим, Клоде. Я зовсім небагато хотів од світу. Ви навіть не здогадуєтесь, що значить бути в'язнем власного життя. Я почав розгадувати його лише після того, як розійшовся зі своєю Сарою. Нехай вона лягала в ліжко — з тими, чиї вуста подобались їй особливо, коли залишалася сама, — це нічого. В Таїланді вона багато зазнала, відколи одружилася з принцом Піцанулоком… Це жінка, яка знає життя, але не знайома із смертю. Одного дня вона побачила, що її життя стало подібним до мого, що долею призначена жити тут, а не деінде. І вона стала дивитися на мене з байдужою ненавистю.

Той порожній погляд ще й ще доводив, що тропіки назавжди запаморочили їй голову. Так… Втрачені надії молодої жінки, мов сифіліс, набутий у підлітковому віці, почали руйнувати її життя, і моє також… Ви не уявляєте собі, що це таке — невблаганна владна доля, яка приголомшує вас, як приголомшує новоприбулого в'язня в'язниця.

На Клода війнув гнилий запах стоячої води, і він знову побачив свою матір, як вона блукає в готелі його діда: майже непомітна в напівтемряві — лише у важкому хвилястому волоссі ледь-ледь яснів день, — вона з острахом розглядала в маленькому дзеркалі, прикрашеному романтичним корабликом, опущені кутики вуст і жестом сліпого масажувала повіки…

— Я зрозумів, — продовжував Перкен, — і зрозумів тому, що не за горами та пора, коли мені доведеться сплатити рахунок, пред'явлений власними сподіваннями. Це так само, як ми повинні вбити істоту, заради якої жили. Так просто і так весело. Ще кілька слів, але не беріть їх близько до серця — якщо діти були небажані, то надію не купиш, як, зрештою, і не подаруєш нікому; тоді нічого не залишається, як самому вбити її. Симпатія може бути дуже велика, якщо тільки вона взаємна…

З пітьми долинало нескінченне кумкання жаб.

— Молодість — це релігія, ось тільки віра завжди міняється наприкінці… Але все ж таки!.. Я серйозно взявся за ту саму справу, що й Майрена. Ось тільки йому видавалось, ніби він на театральній сцені. Бути королем — це легше. Треба лиш мати королівство. Я зовсім не скидаюся на телепня із шаблею в руці, і вже мав нагоду скористатися своєю рушницею, а стріляю я, повірте, дуже добре. Так чи інакше я знався майже з усіма вождями вільних племен — аж до самого Лаосу. Це тривало цілих п'ятнадцять років. Поволі я перетягнув їх на свій бік.