Королівські клопоти - Сторінка 2

- Дешіл Хеммет -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Ви заощадите час, виклавши свою справу мені. Бо, якщо ви не говорите нашою мовою, мені доведеться перекладати для його превосходительства.

Я розповів їй про Лайонела Грантхема та свій інтерес до нього, по суті, тими самими словами, що й Скенленові. А наприкінці додав:

— Бачте, я можу тільки з'ясувати, що хлопець тут робить, і в разі потреби підтримати його. Я не можу піти до нього — в ньому надто багато грантхемівсь-кої крові. Боюся, він сприйме все це як небажану опіку. Містер Скенлен порадив мені звернутися по допомогу до міністра поліції.

— Вам пощастило. — У неї був такий вигляд, ніби вона хоче поглузувати з представника моєї країни, але не певна, як я це сприйму. — Вашого повіреного в справах іноді нелегко зрозуміти.

— Як тільки ви збагнете одну річ, це вже буде не важко,— відказав я. — Не треба тільки зважати на всі оті його "ні", "ніколи", "не знаю", "нізащо".

— Авжеж! Саме так! — Сміючись, вона нахилилася в мій бік. — Я знала, що має бути якась розгадка, але до вас ніхто не міг її знайти. Ви розв'язали нашу національну проблему.

— Замість винагороди поділіться зі мною всією інформацією, яку ви маєте про Грантхема.

— Гаразд. Але спершу я мушу поговорити з його превосходительством.

— Скажіть мені неофіційно: яка ваша думка про Грантхема? Ви з ним знайомі?

— Так. Він чарівний. Чудовий хлопець. Приємний, наївний, недосвідчений, але насамперед — чарівний.

— З ким він тут дружить?

Вона похитала головою й промовила:

— Більше про це жодного слова, поки не прокинеться його превосходительство. Ви із Сан-Франціско? Я пригадую маленькі кумедні трамвайчики, туман, салат після супу, булочки до кави...

— Ви там були?

— Двічі. Я півтора роки гастролювала в Сполучених Штатах: діставала кроликів з капелюха.

Ми ще з півгодини поговорили про це, потім двері розчинились, і ввійшов міністр поліції.

Велетенські меблі враз зіщулилися до звичайного розміру, дівчина обернулась на карлицю, а я відчув себе маленьким хлопчиком.

Васіліє Дюдакович мав понад два метри зросту. Але це була дрібничка порівняно з його товщиною. Мабуть, він важив не більше двохсот кілограмів, але, коли я дивився на нього, на думці в мене були тільки тонни. Це була білоборода й білочуба гора м'яса, одягнена в чорний фрак. Він носив краватку, тож припускаю, що десь мав бути й комірець, але його було поховано під червоними складками шиї. Міністрів білий жилет розмірами й формою нагадував кринолін, одначе, незважаючи на це, ледве застібався. Очей майже не було видно за подушками плоті навколо них: тінь позбавляла очі кольору, як воду в глибокому колодязі. За рот правив товстий червоний овал, обрамлений вусами й бакенбардами. Васіліє Дюдакович увійшов у кімнату повільно, розважливо, і я здивувався, що підлога не рипіла.

Вислизнувши з крісла й представляючи мене міністрові, Ромен Франкл пильно стежила за мною. Дюдакович усміхнувся до мене широкою, сонною усмішкою і подав руку, що загалом скидалась на голе немовля, а тоді повільно опустився в крісло, яке щойно звільнила дівчина. Умостившись там, він став опускати голову, доки та сперлася на кілька підборідь, після того, схоже, знов поринув у сон.

Я підсунув ще одного стільця для дівчини. Вона знову пильно глянула на мене, ніби чогось шукаючи на моєму обличчі, і звернулася до міністра, як мені здалося, рідною мовою. Секретарка швидко говорила хвилин двадцять, але Дюдакович жодним знаком не виказав, що слухає чи принаймні не спить.

Коли вона закінчила розповідати, він мовив:

— Так.

Сказано, це слово було сонно, але так гучно, що звук просто не міг вийти з джерела меншого за його велетенське черево. Дівчина обернулась до мене й усміхнулася.

— Його превосходительство з радістю надасть вам будь-яку можливу допомогу. Офіційно він, звісно, не хоче втручатися в справи іноземця, одначе усвідомлює, як важливо не допустити, щоб містер Грантхем став жертвою, поки перебуває тут. Якщо ви прийдете сюди завтра, скажімо, о третій пополудні...

Я пообіцяв так і зробити, подякував їй, знову потис руку чоловікові-горі й вийшов під дощ.

Повернувшись до готелю, я легко дізнався, що Лайонел Грантхем займає люкс на шостому поверсі і в цю хвилину він у себе в номері. У мене в кишені лежала його фотографія, а в голові я тримав опис юнака. Решту дня й початок вечора я чекав нагоди, щоб побачити його. Невдовзі після сьомої мені це вдалося.

Він вийшов з ліфта: високий юнак із прямою спиною і гнучким тулубом, що звужувався від широких плечей до вузьких стегон; ноги довгі, міцні — саме такі фігури люблять кравці. Його рожеве, з правильними рисами обличчя було справді приємне і мало такий байдужий, зверхній вираз, що сумніву не залишалось: цей вираз — не що інше, як прикриття юнацької сором'язливості.

Припаливши сигарету, Лайонел ступив на вулицю. Дощ ущух, хоча хмари над головою обіцяли невдовзі вихлюпнути нову зливу. Грантхем рушив тротуаром пішки. Я — за ним.

Ми дійшли до щедро оздобленого позолотою ресторану за два квартали від готелю, де на балкончику, що небезпечно високо виступав із стіни, грав циганський оркестр. Схоже, всі офіціанти й половина відвідувачів тут знали хлопця. Він усміхався й кланявся на всі боки, простуючи в кінець зали до столика, де на нього вже чекали двоє чоловіків.

Один із них був високий, міцно збитий, з густим темним чубом і обвислими темними вусами. Його квітуче кирпате обличчя виказувало людину, яка не від того, щоб іноді побитися. На чоловікові був зелений із позолотою військовий мундир і чоботи з блискучої шкіри. Його товариш, смаглявий повний чоловік із масним чорним чубом і улесливим овальним лицем, був убраний у вечірній костюм.

Поки молодий Грантхем вітався з тими двома, я знайшов на деякій відстані від них столик для себе. А тоді замовив вечерю й почав роздивлятися своїх сусідів. У залі було кілька чоловіків у військовому, подекуди виднілися фраки й вечірні сукні, але більшість відвідувачів були в звичайних ділових костюмах. Я помітив двоє облич, що могли б належати англійцям, одного чи двох греків, кілька турків. їжа була гарна, як і апетит у мене. Я вже курив сигарету над чашечкою солодкої кави, коли Грантхем і кремезний квітучий офіцер підвелися й пішли.

Я не встиг отримати рахунок і оплатити його, отож залишився сидіти. Нарешті заплатив за вечерю і дочекався, доки той смаглявий повний чоловік, який усе ще сидів за столиком, попросив рахунок. Я вийшов на вулицю за хвилину перед ним, став і задивився в бік тьмяно освітленої площі, вдаючи із себе туриста, який не знає, куди б йому ще піти.

Чоловік пройшов повз мене, обережно чалапаючи по грязюці. У цю хвилину він нагадував кота.

Із темного під'їзду вийшов якийсь солдат — кістлявий чоловік у кожушанці та шапці, з сірими вусами, що їжилися над сірими усміхненими губами,— і жалісно заговорив до смаглявого.

Той зупинився й зробив жест, у якому були водночас злість і здивування.

Солдат жалісно сказав щось знову, але усмішка під його сірими вусами стала виразнішою. Голос у товстуна був низький, різкий і сердитий, але його рука сягнула від кишені до солдата, і в ній промайнули руді папірці — мура-війські гроші. Солдат сховав гроші, віддав честь і перетнув вулицю.

Товстун стояв, пильно дивлячись услід солдатові, а я рушив до рогу, за яким зникли кожушанка й шапка. Мій солдат крокував, нахиливши голову, за півтора квартали поперед мене. Він поспішав. Мені коштувало неабияких зусиль не відставати. Помалу місто перейшло в околицю. Чим рідше траплялися будівлі, тим менше мені подобалася ця історія. Слідкувати за кимось найкраще вдень, у центрі знайомого великого міста. Мій варіант був найгірший.

Солдат вивів мене з міста бетонованим шосе, вздовж якого стояли лише поодинокі будинки. Я тримався якомога далі від нього, тож бачив тільки невиразну, розпливчасту тінь попереду. Та ось солдат зник за крутим поворотом. Я наддав ходи, маючи намір відстати знову, щойно промину поворот. Поспішаючи, я мало не звів усе нанівець.

Раптом солдат вигулькнув з-за повороту, простуючи в мій бік.

Невелика купа пиломатеріалів на узбіччі позад мене була єдиною схованкою в радіусі ста футів. Я хутко рушив на своїх коротких ногах туди.

Нерівно складені дошки з одного боку утворювали мілку печерку, де я ледве міг сховатися. Ставши навколішки, я скоцюрбився в цій печерці.

Крізь шпарину в дошках я побачив солдата. В його руці зблиснув метал. "Ніж",— подумав я. Та коли він зупинився перед моєю схованкою, я побачив, що то — старомодний нікельований револьвер.

Солдат стояв, зиркаючи то на мій притулок, то на дорогу. Потім щось буркнув і рушив до мене. Я щільніше притисся до дошок, і в щоки мені вп'ялися скалки. Мій револьвер залишився разом із кастетом у саквояжі в готелі. Дуже вони там зараз потрібні! А солдатова зброя блищала у нього в руці.

Дощ залопотів по дошках, по землі. Солдат звів коміра своєї кожушанки. Я ледве стримався, щоб не зітхнути з полегкості. Людина, що йде назирці за іншою, ніколи так, як оце солдат, не вчинить. Він не знав, що я тут. Просто він шукав місця для себе. В цій грі ми були рівні. Якщо він викриє мене, у нього є револьвер... Але ж я побачив його перший!

Коли він проходив повз мене — низько нахилившись, огинаючи мій закуток так близько, що, здавалося, ті самі краплі дощу падали на нас обох,— його кожушанка тернулась об дошки. Після цього я розтис кулаки. Я вже не бачив його, але чув, як від дихає, чухається, навіть щось мугикає собі під ніс.

Минуло, здавалося, кілька годин.

Багно, в якому я стояв навколішки, просочилося крізь штани, і ноги мої були мокрі. Шорстке дерево обдирало мені щоку за кожним подихом. У роті в мене було настільки ж сухо, наскільки мокрі були мої коліна, бо я, щоб не виказати себе, дихав крізь рот.

Із-за повороту з'явився автомобіль, що їхав до міста. Я почув, як солдат щось тихо буркнув, як клацнув зведений курок. Автомобіль порівнявся з нами й помчав далі. Солдат зітхнув і знову заходився чухатися й мугикати.

Спливло, як мені здалося, ще кілька годин.

Крізь шум дощу долинули чоловічі голоси — спершу ледве чутні, потім гучніші й досить виразні. Четверо солдатів у кожушанках та шапках пройшли тим самим шляхом, що й ми, і їхні голоси помалу тихішали, а тоді й зовсім змовкли за поворотом.

Десь далеко двічі огидно ревнула автомобільна сирена.