Королівські клопоти - Сторінка 5

— Я розповім вам усю цю історію. Але якщо ви сміятиметесь, я... Ви ж не сміятиметесь, правда?

— Якщо це смішно, то, може,й сміятимусь. Але це не завадить мені надати вам допомогу.

— Гаразд, тоді смійтеся! Це безглуздо! Ви повинні реготати! — Хлопець глибоко вдихнув повітря. — Ви ніколи не думали... Ви ніколи не думали про те, щоб стати... — Він змовк, поглянув на мене із відчайдушною сором'язливістю, а тоді, зібравши всю свою волю, майже вигукнув: — ...Королем?!

— Можливо. Я думав багато про що. Мабуть, була в мене й така мрія.

— Я познайомився з Махмудом на прийомі в посольстві у Константинополі. — Він поринув у розповідь, ронячи слова з такою легкістю, наче радів, що позбувається їх. — Він був секретарем у президента Семіча. Ми заприятелювали, хоча я й не був від нього в захваті. Це він умовив мене приїхати з ним сюди і відрекомендував полковникові Ейнарсону. Потім вони... Без сумніву, цією країною погано правлять. Я б ніколи не дав згоди, якби це було не так.

Вони готували революцію. Але чоловік, який мав її очолити, щойно помер. Перешкодою був і брак грошей. Повірте... мене штовхнуло на це не марнославство. Я вірив,— і вірю й досі,— що це могло бути... що це буде... на добро країни. Вони зробили мені пропозицію: якщо я фінансуватиму революцію, то стану... то зможу стати королем.

Ні, ні, стривайте! Господь бачить, я зробив погано, але не думайте про мій вчинок гірше, ніж він є насправді. Мої гроші пройдуть довгий шлях у цій маленькій, злиденній країні. Потім, коли її очолить американець, буде легше — має бути легше — взяти кредит в Америки чи в Англії. Врахуйте й політичний аспект. Муравію оточують чотири країни, і кожна з них досить могутня, щоб, коли схоче, анексувати її. Досі Муравія зберігала незалежність тільки завдяки суперництву між сусідами, а також тому, що не має морських портів.

Але з американцем на чолі — а якщо пощастить домовитись про позики в Америки й Англії, то ми матимемо тут і їхні капіталовкладення — ситуація стане зовсім іншою. Муравія зміцніє, принаймні матиме хоч якесь право на допомогу з боку могутніших держав. Цього вистачить, щоб сусіди стали обачнішими.

Невдовзі після першої світової війни Албанія теж думала про таку можливість і запропонувала свою корону одному з американських бонапартиків. Але він відмовився. На той час це був літній чоловік, який уже зробив собі кар'єру. Я вирішив скористатися своїм шансом. Серед Грантхемів... — У його голосі знову з'явилися ніякові нотки. — Серед Грантхемів уже були королі. Ми ведемо свій родовід від Джеймса Четвертого Шотландського. Отож я подумав: добре було б, якби наш рід знову увінчала корона.

Ми не хотіли жорстокої революції. Ейнарсон тримає під контролем армію. Нам залишалось тільки використати її, щоб примусити депутатів, які ще не приєдналися до нас, змінити форму правління й обрати мене королем. Мене було б легше обрати, ніж людину, в жилах якої немає королівської крові. У цьому моя перевага, попри... попри мою молодість. А люди... а люди справді хочуть короля, особливо селяни. Вони гадають, що не мають права називатися нацією, поки в них немає володаря. Президент для них ніщо — звичайна людина, як і всі вони. Тож, розумієте, я... це було... Ну ж бо, смійтеся! Ви почули досить, щоб збагнути, наскільки це безглуздо! — Голос його зірвався на високій ноті. — Смійтеся! Чому ж ви не смієтеся?

— З чого? — спитав я. — Бачить Бог, це безумство. Але не дурість. Ви помилились, але не втратили самовладання. Ви говорили так, наче цю справу поховано назавжди. Вона провалилась?

— Ні, не провалилась,— повільно промовив він і насупився. — Хоча я вже починаю думати, що це саме так. Махмудова смерть не повинна була вплинути на ситуацію, але тепер у мене таке відчуття, ніби все скінчилося.

— Багато грошей витрачено?

— Річ не в тому. Але... гаразд, припустімо, американські газети довідаються про цю історію, а вони таки довідаються. Ви ж знаєте, як смішно вони можуть її подати. Потім про це почують мати, дядько, адвокатська контора. Не хочу прикидатися, ніби мені не соромно глянути їм у вічі. А ще... — Його обличчя розпашілося ще дужче. — А ще Валеска — міс Радняк... її батько мав стати на чолі революції. Він і був на чолі... поки його не вбили. Вона... я ніколи не буду по-справжньому гідний її. — Він промовив це з ідіотським благоговінням. — Проте я сподіваюся, що коли продовжуватиму справу її батька і коли зможу запропонувати їй іще щось, крім грошей... якби я щось зробив... завоював місце для себе... то, може, тоді вона... Ну, ви ж розумієте.

— Еге,— буркнув я.

— Що мені робити? — серйозно спитав Грантхем. — Втекти я не можу. Я повинен заради неї довести цю справу до кінця і не втратити поваги до себе. Але в мене таке передчуття, ніби всьому кінець. Ви запропонували мені допомогу. Допоможіть мені. Скажіть, що я маю робити?!

— Ви зробите те, що я вам скажу... якщо я пообіцяю допомогти вам вибратися з цієї історії і не заплямувати свого ім'я? — спитав я так, ніби щодня витягав мільйонерів і нащадків шотландських королів з балканських заколотів.

— Так!

— Який наступний захід у революційній програмі?

— Сьогодні вночі відбудуться збори. Я проведу вас.

— О котрій годині?

— Опівночі.

— Зустрінемось о пів на дванадцяту. Що я мав знати?

— Мені сказали розповісти вам про змову і запропонувати все, що ви забажаєте, аби тільки залучити вас. Окремої домовленості про те, багато чи мало я повинен вам розповісти, не було.

Того ж вечора о дев'ятій тридцять я вийшов з таксі перед будинком, адресу якого було вказано у записці від секретарки міністра поліції. Невеличкий двоповерховий будинок стояв на погано забрукованій вулиці на східній околиці міста. Двері відчинила середнього віку жінка в дуже чистому, накрохмаленому, але погано пошитому вбранні. Я й рота не встиг розтулити, як за спиною в жінки з'явилася Ромен Франкл у рожевій шовковій сукні, з оголеними плечима, й подала мені маленьку ручку.

— А я не сподівалася, що ви прийдете.

— Чому? — спитав я і, поки служниця зачиняла двері та брала в мен пальто й капелюха, вдавав, ніби здивований — жодний-бо чоловік не відмовиться від запрошення такої жінки!

Ми стояли в кімнаті, обклеєній темно-рожевими шпалерами, встеленій килимами й умебльованій зі східною розкішшю. Єдиною річчю, яка вносила дисонанс у інтер'єр, було величезне шкіряне крісло.

— Ходімо нагору,— запросила мене дівчина і сказала до служниці кілька слів, з яких я зрозумів тільки ім'я Марія. — Чи, може, ви,— знову перейшла вона на англійську,— віддаєте перевагу пиву перед вином?

Я відповів, що ні, і ми рушили сходами нагору. Дівчина йшла попереду — легко, зовсім не докладаючи зусиль, так наче її несли. Вона завела мене до кімнати у чорних, білих та сірих тонах, вишукано вмебльованої всього лиш кількома речами. Суто жіночу атмосферу тут порушувало тільки ще одне м'яке крісло.

Господиня сіла на сіру канапу й відсунула стос французьких та австрійських журналів, щоб звільнити поруч місце для мене. Крізь прочинені двері я бачив пофарбовані ніжки іспанського ліжка, край фіолетового покривала й фіолетові завіси на вікні.

— Його превосходительство дуже шкодує... — почала дівчина і змовкла. Я дивився — ні, я дивився спокійно, не вирячивши очі,— на велике шкіряне

крісло. Я знав: вона змовкла саме тому, що я дивився на нього, тож уже не міг відвести погляду.

— Васіліє,— промовила вона виразніше, ніж того вимагали обставини,— дуже шкодує, що довелося відмінити сьогоднішню зустріч. Убивство секретаря президента — ви чули про це? — змусило нас відкласти всі справи.

— А так, той Махмуд... — Я повільно перевів погляд зі шкіряного крісла на неї. — Убивцю знайшли?

її обрамлені чорним зіниці уважно вивчали мене; нарешті вона похитала головою, струснувши своїми майже чорними кучерями.

— Можливо, це Ейнарсон,— промовив я.

— Ви не сідили на місці.

Коли вона усміхалась, її очі, здавалося, мерехтіли.

Служниця Марія принесла вино та фрукти, поставила все на столик поруч із канапою і пішла. Дівчина налила вина й запропонувала мені сигарети в срібній коробці. Я відмовився й закурив свою. Вона припалила єгипетську сигарету — довгу, як сигара.

— Що це за революція, яку вони продали моєму хлопцеві? — запитав я.

— Вона була дуже гарна, поки не загинула.

— Як же так сталося, що вона загинула?

— Це... Ви хоч трохи знайомі з нашою історією?

— Ні.

— Гаразд. Муравія виникла внаслідок побоювань та заздрощів чотирьох держав. Дев'ять чи десять тисяч квадратних миль землі, що ними володіє ця країна, не мають великої цінності. Жодна з чотирьох держав тут, власне, ні на що не претендувала, але будь-які три не могли погодитись, щоб ці землі одержала четверта. Розв'язати вузол можна було тільки в один спосіб: створити окрему державу. Це й сталося в тисяча дев'ятсот двадцять третьому році.

Першим президентом на десять років було обрано доктора Семіча. Він не державний діяч, не політик і ніколи ним не стане. Але, оскільки Семіч — єдиний муравієць, про якого чули за межами його рідного міста, то тут гадали, що таке обрання надасть новій країні якогось престижу. До того ж це була єдина гідна винагорода для єдиної великої людини в Мурави. Він мав бути всього-на-всього маріонеткою. Справжню владу вершив генерал Радняк, якого обрали віце-президентом. Цей пост тут навіть вищий за пост прем'єр-міністра. Генерал Радняк був здібною людиною. Армія молилася на нього, селяни вірили йому, а наша буржуазія знала, що він чесний, консервативний, інтелігентний і розуміється в економіці не гірше, ніж у військовій справі.

Доктор Семіч — старий добрий учений, відірваний від усього, що діється в світі. Це можна збагнути з такого прикладу: він, мабуть, найвидатніший з живих бактеріологів, але якщо ви заприятелюєте з ним, то він зізнається вам, що не вірить у цінність бактеріологічної науки. "Людина повинна жити з бактеріями, як із друзями,— скаже він. — Наш організм має пристосуватися до хвороб, і тоді буде байдуже — хворієте ви на сухоти чи ні. Ось де нас чекає перемога. Намагатися виграти війну з бактеріями — марна справа. Марна, але цікава. Тому ми й працюємо над цим. Наші клопоти в лабораторіях абсолютно даремні — проте вони бавлять нас".

Та коли цього приємного старого мрійника співвітчизники нагородили президентством, він віддячив їм у найгірший спосіб.