Королівські клопоти - Сторінка 6

Щоб показати, як він цінує таку честь, доктор замкнув лабораторію і всією душею віддався управлінню державою. Ніхто цього не сподівався і не хотів. Головою уряду мав стати Радняк. Якийсь час він таки й тримав ситуацію під контролем, і все було гаразд.

Але в Махмуда були власні плани. Доктор Семіч довіряв секретареві, а той почав звертати президентову увагу на всі випадки, коли Радняк перевищував свою владу. Намагаючись усунути Махмуда від управління, Радняк допустився жахливої помилки. Він пішов до Семіча й відверто заявив: ніхто не сподівався на те, що президент віддасть увесь свій час державним справам; співвітчизники виявили йому честь, обравши його першим своїм президентом, але вони, мовляв, не хотіли обтяжувати старого чоловіка такими обов'язками.

Радняк зіграв Махмудові на руку — секретар став справжнім урядовцем. Тепер доктор Семіч був переконаний у тому, що Радняк намагається відібрати в нього владу. Відтоді руки в Радняка виявилися зв'язані. Доктор Семіч наполіг, щоб самому вирішувати всі державні справи, а по суті, керував ними Махмуд, бо президент знав про управління державою так само мало, як і того дня, коли став до влади. Скарги — байдуже, хто з ними звертався,— нічого не давали. Кожного, хто скаржився, доктор Семіч вважав поплічником заколотника Радняка. Що дужче критикували Махмуда в парламенті, то більше вірив йому доктор Семіч. Торік становище стало нестерпним, і тоді ж було покладено початок революції.

Певна річ, очолив її Радняк, і не менше дев'яноста відсотків впливових муравійців підтримали його. Але судити про ставлення до революції всього народу важко. Це здебільшого селяни й дрібні землевласники, які хочуть, щоб їм дали спокій. Та безсумнівно одне: вони радше хотіли б короля, ніж президента, тому, щоб догодити їм, треба було змінити державний устрій. Армія дуже любила Радняка і теж підтримувала революцію. Повстання визрівало повільно. Генерал Радняк був чоловік обережний, обачливий, та й країна ця не багата, грошей завжди не вистачало.

За два місяці до того дня, на який було призначено повстання, Радняка вбивають. І революція розвіялась, як сон, а її сили розпалися на півдесятка фракцій. Не знайшлося досить сильної людини, яка змогла б утримати їх разом. Деякі з цих груп і досі збираються й виношують плани, але в них немає ні впливу, ні справжньої мети. Таку революцію й продали Лайонелові Грантхему. Через день чи два ми матимемо більше інформації, та вже тепер відомо, що Махмуд, який проводив місячну відпустку в Константинополі, привіз звідти Грантхема і, об'єднавшись з Ейнарсоном, вирішив обкрутити хлопця.

Звісно, Махмуд був дуже далекий від революції, адже вона спрямована проти нього. А Ейнарсон якраз підтримував свого начальника генерала Радняка. По його смерті Ейнарсонові вдалося здобути майже таку саму відданість солдатів, з якою вони підтримували небіжчика генерала. Вони не любили цього ісландця так, як Радняка, але Ейнарсон показний, пишномовний, а саме такі риси подобаються простим людям у вожді. Ейнарсон мав армію і міг зосередити в руках рештки революційного механізму, щоб справити на Грантхема враження. Заради грошей полковник міг піти на це. Отож вони з Махмудом і влаштували виставу для вашого хлопця. Для цього вони використали й генералову дочку Валеску Радняк. Гадаю, її так само обдурили. Я чула, що хлопець і вона хочуть стати королем і королевою. Скільки грошей вони вклали в цей фарс?

— Мабуть, мільйони три американських доларів. Ромен Франкл тихенько присвиснула й налила ще вина.

— А яку позицію займав міністр поліції, поки революція ще не загинула? — спитав я.

— Васіліє,— мовила вона, відпиваючи вино,— дивна людина, оригінал. Його не цікавить ніщо, крім власного затишку. А затишок для нього — це надмірна кількість їжі й напоїв, не менше шістнадцяти годин сну на добу і щоб протягом решти восьми годин робити якнайменше рухів. Більше його ніщо не хвилює. Щоб охороняти свій спокій, він перетворив управління поліції на зразкове. Роботу всі мають виконувати чітко й без затримки. У противному разі злочини не будуть покарані, люди подаватимуть скарги, а ці скарги можуть потурбувати його превосходительство. Він навіть змушений буде скоротити свій пообідній сон, щоб узяти участь у якійсь нараді чи засіданні. Так не годиться. Тому він створив організацію, яка звела кількість злочинців до мінімуму й виловлює цей мінімум. Так він домігся иго, чого бажав.

— Убивцю Радняка схоплено?

— Вбито. Він чинив опір під час арешту через десять хвилин після замаху.

— Це один з Махмудових людей?

Дівчина допила свій келих, насурмилася на мене, і її нижні повіки затремтіли.

— А ви не такий уже й дурний,— повільно промовила вона. — Але тепер моя черга питати. Чому ви сказали, що це Ейнарсон убив Махмуда?

— Ейнарсон знав, що Махмуд намагався організувати вбивство його й Грантхема того ж вечора.

— Справді?

— Я бачив, як солдат узяв від Махмуда гроші, підстеріг Ейнарсона й Грантхема, випустив у них шість куль, але схибив.

Вона клацнула нігтем себе по зубах.

— Це на Махмуда не схоже,— заперечила вона. — Щоб на очах у людей платити за вбивство...

— Може, й не схоже,— погодився я. — Та, припустімо, його найманець вирішив, що йому заплатили мало, або отримав лише частину платні. Чи є кращий спосіб забрати всі гроші, ніж вигулькнути на вулиці й зажадати їх за п'ять хвилин до того, як має бути вчинено замах?

Вона кивнула головою й заговорила, немовби розмірковуючи вголос:

— Тоді вони одержали від Грантхема все, на що сподівались, і кожен намагався прибрати суперника, щоб заволодіти грішми.

— Ваша помилка в тому,— сказав я,— що ви вважаєте революцію трупом.

— Але Махмуд навіть за три мільйони не погодиться плести змову, яка усуне його від влади.

— От-от! Махмуд гадав, що вони грають комедію для хлопця. А коли дізнався, що це не гра, що в Ейнарсона серйозні наміри, то спробував його позбутися.

— Можливо. — Вона знизала плечима. — Але це тільки здогади.

— Хіба? Ейнарсон носить з собою портрет перського шаха. Знімок затертий, отже, ним користувалися часто. Перський шах був російським солдатом, який після війни повернувся до Персії і посувався по службі, поки взяв під контроль військо, став диктатором, а згодом і шахом. Поправте мене, якщо я помиляюсь. Ейнарсон — ісландський солдат, який потрапив сюди після війни і зробив кар'єру. Тепер військо у його руках. Якщо він носить при собі шахів портрет і дивиться на нього так часто, що той аж потерся, то чи не означає це, що полковник прагне наслідувати приклад шаха? Чи ви іншої думки?

Ромен Франкл підвелася й заходила по кімнаті; вона то посувала на сантиметрів п'ять стілець, то поправляла якусь прикрасу чи картину, то розгладжувала складки на завісах. Рухалася вона так, наче її водили,— граційна тендітна дівчина в рожевому шовку.

Потім вона зупинилася перед дзеркалом — трохи збоку, так, щоб бачити мене в ньому, і, збиваючи свої кучері, якось неуважно промовила:

— Дуже добре. Отже, Ейнарсон хоче революції. А що робитиме ваш хлопець?

— Те, що я йому скажу.

— А що ви йому скажете?

— Те, що буде вигідно. Я хочу забрати його додому з усіма грішми. Вона відійшла від дзеркала, скуйовдила мені чуб, поцілувала в губи й сіла

мені на коліна, тримаючи моє обличчя в своїх маленьких теплих долонях.

— Віддайте мені революцію, любий мій! — її очі потемніли від збудження, голос став глибокий, вуста сміялися, тіло тремтіло. — Я ненавиджу Ейнарсона. Використайте цього чоловіка і зламайте його для мене. Але дайте мені революцію!

Я засміявся, поцілував дівчину і поклав її голову собі на плече.

— Побачимо,— пообіцяв я. — Сьогодні опівночі в мене зустріч із , змовниками. Може, я про щось дізнаюсь.

— Ти повернешся після зустрічі?

— Спробуй не впустити мене!

Об одинадцятій тридцять я прийшов до готелю, сховав до кишень пістолет та кастет, а тоді вже піднявся в номер Грантхема. Він був сам, але сказав, що чекає Ейнарсона. Здавалося, хлопець був радий мені.

— Скажіть, Махмуд коли-небудь приходив на зібрання? — спитав я.

— Ні. Його участь у революції приховували навіть від найбільш утаємничених. Він не міг приходити, на те були причини.

— Атож, були. І найголовніша — всі знали, що він не хоче ніяких заворушень, не хоче нічого, крім грошей.

Грантхем закусив нижню губу й зітхнув:

— О Господи, який бруд!

Приїхав полковник Ейнарсон — у вечірньому костюмі, але солдат до самих кісток, людина дії. Він потис мені руку сильніше, ніж треба було. Його маленькі темні очі зблискували.

— Ви готові, панове? — звернувся він до хлопця й до мене так, наче нас було багато. — Чудово! Почнемо, не відкладаючи. Сьогодні вночі не буде труднощів. Махмуд мертвий. Звичайно, серед наших друзів знайдуться такі, що спитають: "Чому ми підіймаємо повстання саме зараз?" Ох... — Він смикнув за кінчик свого пишного вуса. — Я відповім. Наші побратими — люди добрі, але вкрай нерішучі. Під умілим керівництвом полохливість де й дінеться. Ось побачите! — Він знову смикнув себе за вуса. Видно було, що того вечора цей військовий добродій почував себе Наполеоном. Та я не хочу, щоб у вас склалося про нього враження, як про опереткового революціонера,— я пам'ятаю, що він зробив із солдатом.

Ми вийшли на вулицю, сіли в машину, проїхали сім кварталів і рушили до маленького готелю в провулку. Швейцар зігнувся в три погибелі, відчиняючи перед Ейнарсоном двері. Ми з Грантхемом піднялися вслід за полковником на другий поверх і опинились у тьмяно освітленому холі. Нас зустрів улесливий товстий чоловік років пгятдесяти, що весь час кланявся й квоктав. Ейнарсон відрекомендував його як власника готелю. Потім той товстун провів нас до кімнати з низькою стелею, де тридцять чи сорок чоловік повставали з крісел і дивились на нас крізь пасма тютюнового диму.

Представляючи мене товариству, Ейнарсон виголосив коротку, дуже офіційну промову, якої я не зрозумів. Я вклонився й сів поруч із Грантхемом. Ейнарсон сів по другий бік від хлопця. Решта також посідали, не дотримуючись якогось особливого порядку.

Полковник Ейнарсон розгладив вуса і почав говорити то з одним, то з іншим, час від часу підвищуючи голос, щоб перекрити загальний гомін. Лайонел Грантхем тихенько показував мені найвпливовіших змовників: десяток чи більше членів парламенту, один банкір, брат міністра фінансів (певно, він представляв там того урядовця), півдесятка офіцерів (цього вечора всі вони були в цивільному), троє професорів з університету, голова профспілки, видавець газети і її редактор, секретар студентського клубу, політичний діяч з еміграції та кілька дрібних комерсантів.

Банкір, сивобородий чоловік років шістдесяти, підвівся й почав промову, пильно дивлячись на Ейнарсона.