Корсет

1

У травні минулого року зі мною трапилася неймовірна річ. У своїй поштовій скриньці я знайшла оголошення, вирізане з газети. Там було написано:

"ПОТРІБНА ЧОРНЯВА НАВЧИТЕЛЬКА МУЗИКИ (ГІТАРА). ВИМОГИ: ЗРІСТ БІЛЯ 170, ОБ'ЄМ ГРУДЕЙ І СТЕГОН ПРИБЛИЗНО ОДНАКОВИЙ."

Під дивним оголошенням була адреса, за якою слід звернутися.

– Gare Montparnasse, – прочитала я.

Той, хто дав оголошення, жив у шостій окрузі. Тоді я ще нічого не підозрювала. Але то був рік, коли я любила лише найсолодше: чоловічі парфуми "Van Cleef", восени – липкий виноград, а навесні – черешні, наддзьобані птахами. Вже від січня мені вдавалося ловити на льоту випущені з рук речі, перш ніж вони впадуть, і я була щаслива, що врешті виросла і що вже можу єбатися.

Я машинально поклала папірець у кишеню, як завжди, взяла гітару і зійшла сходами вниз. Щось мені докучало. Я чорнява, відповідного зросту, та й усе інше підходило до того, що було в оголошенні. Перед оголошеннями я не можу встояти, і за ними мене завжди чекає якийсь метелик, котрий викличе землетрус. Та моя мишоловка завжди була швидшою за мене. Ось і тепер вона вже знала. Як завжди, знала все раніше, ніж я.

Був ранок. Коли я відчинила браму, з імли виринув 96-й автобус. Він повільно наближався до своєї зупинки перед моїм домом на Rue des Filles du Calvaire. На боці в нього на усю довжину були написані назви зупинок:

PORTE DES LILAS – PYRENEES – REPUBLIQUE – FILLES DU CALVAIRES – TURENNE – HOTEL DE VILLE – ST.MICHEL – GARE MONTPARNASSE.

Автобус зупинився переді мною, і двері тихо відчинилися. Він ніби заманював мене. Спокуса була непереборною. Я сіла й поїхала на Montparnasse, просто за адресою з газети. На дверях не було жодної таблички з іменем, але ж і в оголошенні не було імені – лише адреса й телефон.

Двері мені відчинив хлопець приблизно мого зросту. Я ледве його впізнала. Блідість на його обличчі була такою, наче передавалася принаймні чотири-п'ять поколінь. І в тій блідості вгадувалося щось схоже на пруг. Але я відразу зрозуміла, що це він, мій коханець. Той, з котрим я познайомилась у Греції. Через стільки років він знову підписався на мені тією своєю посмішкою, що може обпалити. Тимотей із золотистою бородою, наче зірваною з куща винограду. Я хотіла було відразу піти звідти, та, на диво, він ні на мить нічим не виказав, що ми вже знайомі. Поводився так, ніби й не вчив мене ворожити на спогляданні прутня. У деякі моменти він поводився і виглядав наче хтось інший. Навіть дуже ввічливо поцікавився, як мене звати, і згодом тримався так, ніби ніколи раніше не чув того імені. Це було настільки переконливо, що я залишилася.

– Ви – вчителька? – спитав він, впускаючи мене до помешкання. Від нього війнуло якимось незнайомим, приємним запахом парфумів, як на мене, дещо солодкавим, густим, мов олія. То було не "Azzaro" – Eau de Toilette, яким він колись користувався. Він мене вивів на середину просторої кімнати і зміряв поглядом з голови до п'ят, ніби бачив уперше.

– Гадаю, ви підходите, – замислено процідив він, – у вас природній колір волосся?

– Чого бракує моєму волоссю? Натуральне чорне волосся. Бельгійська чорна барва... Хіба ви не ставили таку вимогу у своєму нечемному оголошенні? – я підхопила його гру, вдаючи що ми раніше й не кохалися, щойно впаде дощ.

Та волосся в мене кучерявиться, коли я відсторонена або закохана, а коли пісяю на кропиву – випрямляється. Я глянула мимохідь у найближче дзеркало й побачила, що на голові в мене "афро". Я була на злеті. Сказавши, скільки беру за урок, попередила, що після п'ятого заняття, якщо не буде результатів, навчання припиняється. Потім посадила його біля себе на канапу, взяла акорд і почала:

– Перш ніж розпочнемо урок, я вам розкажу, що треба знати про пальці, коли ви граєте. Великий палець на правій руці – це ви, а на лівій – ваше кохання. Решта пальців – то люди довкола вас. Два середні пальці означають: правий – вашого друга, лівий – ворога; безіменний на правій руці означає вашого батька, на лівій – матір; мізинці – дітей, хлопчика й дівчинку, а вказівні – предків... Думайте про це, коли будете грати.

– Якщо це так, – мовив він, – музику з гітарних струн добуває моя ліва рука, а це значить, коли вірити вашій баєчці, що на них грають моя кохана, моя мати, мій ворог, моя бабуся й моя майбутня донька, якщо я її заслужу. Словом, це жіноча гра, особливо якщо моїм головним ворогом теж виявиться жінка. А ви, – на мить він став моїм учителем, – коли пораните палець, майте на увазі те, про що говорили мені. Не думайте, що та ранка стосується лише вас. Рани на пальцях попереджають про хвороби й небезпеку для близьких вам людей або тих інших, які вас ненавидять...

Після такого його випаду я трохи знітилась і швиденько перейшла до уроку, звертаючись до нього й далі на "Ви", як і він до мене. Я йому показала, як ставити пальці для початкового акорду, і він це легко засвоїв. Але правою рукою навіть не торкнув струн. Ні на першому, ні на наступних уроках. Він знав напам'ять позиції пальців лівої руки і вже почав дуже точно і вправно виконувати ними першу мелодію, котру я йому задала, проте й далі, незважаючи на мої вимоги, не грав правою рукою. То були добре оплачувані німі уроки музики. Тоді я відчула, що мій parfum spray "Molineux" якось губиться в присутності того не знайомого мені запаху туалетної води, якою він тепер користувався. В один з наступних днів я побризкалась туалетною водою "Paco Rabanne" – La Nuit, Eau de Parfum.

– Чому б нам не підключити й праву руку? – спитала я його. – Мушу вам нагадати, що завтра п'ятий урок, і я більше не прийду, якщо ви й далі гратимете без звуку.

– О Боже, як ви одягнені! – перебив він мене незадоволено й підвівся. – Я не можу вчитися, коли бачу вас у такому одязі...

Я страшенно здивувалась. Він узяв мене за руку, наче маленьку дівчинку, ми спустилися на вулицю і зайшли у два-три бутіки. З неймовірною спритністю й безпомилковим смаком він купив мені чудову спідницю, картаті панчохи і шотландську шапочку з помпоном, потім плащ на два боки і сорочку з емальованими ґудзиками. Просто тут, в магазині він примусив мене все це вдягнути. Продавщицям звелів скласти в пакет той одяг, який я щойно зняла, і викинути геть. Усе моє обурення кудись поділося, досить було одного погляду в дзеркало.

– Ну от, тепер можна продовжити урок, – мовив він задоволено, і ми повернулися в його квартиру.

На цьому місці я мушу сказати, що мене вже почало лякати те, що він вперто робить вигляд, ніби ми ніколи раніше не бачились. Я сіла з гітарою, щоб продовжити заняття, але він не взяв, як зазвичай, свій інструмент. Несподівано він підійшов до мене ззаду, обняв мене і, коли я хотіла звільнитися з його обіймів, взяв перший акорд на моїй гітарі, не випускаючи мене. Акорд був кришталево чистим, права рука робила свою справу безпомилково, і він тихо, хриплуватим голосом заспівав старовинну пісню, якої я його навчила на третьому німому уроці. Через кожні два слова він цілував мене в шию, а я глибоко вдихала запах отих його незвичайних парфумів, яких я ні в кого перед тим не зустрічала. Тільки от слова були не французькі, а з якоїсь дивної, не знайомої мені мови:

У сорочці тихій завтрашніх порухів

Нерухомо

Прикипів очима до грудей твоїх –

Хай серце нагодують...

– Це сербські слова? – спитала я.

– Ні, – відповів він, – чому це ви так подумали?

Посеред пісні він перестав грати і повільно почав мене роздягати. Спершу зняв шапочку й туфлі, далі перстені та пояс із перламутровою застібкою. Потім через сорочку розстебнув на мені станик. Тоді я взялася роздягати його. Тремтячими пальцями зняла з нього сорочку і все інше, а коли ми нарешті залишилися голі, він кинув мене на ліжко, сів поруч, високо задер свої ноги й натягнув на себе, одна за одною, мої шовкові картаті панчохи. Я із жахом побачила, що мої щойно стягнені панчохи пасують йому набагато краще, ніж мені, а за мить переконалася, що те ж саме стосується і моєї нової спідниці, й сорочки, котрі він теж одягнув на себе. Ось такий, повністю вбраний в одяг, який мені щойно купив, він опускає руки вздовж стегон, взуває мої туфлі, розчісується моїм гребінцем, на ходу вдягає мою шапочку з помпоном, малює губи моєю помадою і, притьмом спустившись по сходах, біжить кудись у місто.

Я сиділа без слів і без одягу сама у квартирі, і мусила обирати одне з двох: або піти звідти в його чоловічому одязі, або чекати на нього. І тут мені дещо спало на думку. В скрині я знайшла чудову старовинну жіночу сорочку, розшиту срібною ниткою. З монограмою "А" на комірі. І спідницю зі шнурівкою. На підшивці спідниці було вишито "Roma". Той старий одяг привезли з Італії. Все це цілу вічність ніхто не носив, ну то й що, подумала я. Воно мені личило, я вдяглась і вийшла на вулицю. Він сидів у ресторані неподалік від дому і пив "Сотерн", заїдаючи його гусячим паштетом. Щойно він мене помітив, очі в нього заблищали, він підвівся й поцілував мене куди пристрасніше, ніж годилося б цілуватися двом високим дівчатам увечері на вулиці. В тому поцілункові моя губна помада дивно запахла на його губах, і ми поспіхом повернулися в його квартиру.

– Як тобі шалено личить одяг моєї тітки, – прошепотів він і ще на сходах почав розстібувати на мені ґудзики. Ми навіть не замкнули двері, він був на мені, прямий, наче стрибун у воду, з'єднавши долоні в мене над головою і випроставши складені докупи ступні. Прямий, мов спис, чий політ переживе його. Далі я нічого не пам'ятаю...

Найкращі хвилини свого життя людина забуває найшвидше. За миттю найвищої самореалізації, оргазму або чарівного сну настає забуття, амнезія, стираються спогади. Бо під час найкращих снів, під час найвищого творчого акту – зачаття дитини – людська істота на мить підіймається по драбині життя на кілька щаблів над собою, та не може там довго втриматись і, падаючи назад, у реальність, мусить якнайшвидше забути ті хвилини просвітлення. За життя ми не раз буваємо в раю, та пам'ятаємо лише вигнання...

***

Наші уроки музики перетворилися на дещо інше. Він був наче зачарований мною. Одного ранку сказав, що хотів би показати мені свою матір і тітку.

– Але, – додав він, – для того, щоб ти їх побачила, нам треба поїхати в Котор, у наш родинний дім, який я нещодавно успадкував.